Чтение онлайн

Роланд потягнувся й широкою рогаткою розкинув руки в небо, а тоді нахилився і торкнувся носків своїх чобіт. У спині хруснуло.

— Терпіти не можу, коли ти так робиш, — сердито й сонно пробурмотів Алан. Всю ніч його мучили дивні сновидіння й погані передчуття. З них трьох лише він потерпав від таких снів. Мабуть, через свій дар, шосте чуття.

— Саме тому він так і робить, — Катберт поплескав Алана по плечі. — Веселіше, старий. Ти надто симпатичний, щоб удаватися в тугу.

Роланд випростався, і вони пішли через запилюжене подвір’я до стайні. На півдорозі він зупинився, і так рвучко, що Алан мало не налетів на його спину. Роланд дивився на схід.

— О, — дивним спантеличеним тоном промовив він. І злегка всміхнувся.

— О? — луною перепитав Катберт. — О що, великий вождь? О, яка радість, я скоро побачу напахчену леді! Чи о трясця, мені сьогодні цілісінький день гарувати зі своїми смердючими напарниками?

Алан опустив погляд на свої чоботи. Коли він їхав з Ґілеаду, чоботи були нові й незручні. Тепер вони потріскалися, розносилися, трохи стерлися на підборах і здавалися найм’якшими і найзручнішими робочими чоботами в світі. Дивитися на них зараз було приємніше, ніж на друзів. Тими днями Катберт узяв моду дуже в’їдливо жартувати. Старі добрі кпини стали злими і недобрими. Алан чекав, коли ж Роланд нарешті не витримає і спалахне у відповідь на Катбертові доскіпування і відлупцює Берта. По-своєму Алан навіть чекав цього. Бійка могла розрядити напруження.

Але, як виявилося, не напруження того ранку.

— Просто о, — м’яко сказав Роланд і пішов далі.

— Благаю вибачення, знаю, що ти не хочеш цього чути, але все ж повернімося до голубів, — сказав Катберт, коли вони сідлали коней. — Я досі вважаю, що звістку…

— Обіцяю, що ми надішлемо, — всміхаючись, перебив його Роланд.

Катберт недовірливо зиркнув на нього.

— Невже?

— Якщо завтра вранці ти не передумаєш, ми надішлемо. Обереш голуба, і ми відправимо його до Ґілеаду з запискою, яку ти сам і напишеш. Що скажеш, Артуре Гіт? Так буде чесно?

Якусь мить Катберт дивився на нього підозріливо. Алану від цього стало боляче. Але потім Берт посміхнувся.

— Чесно. Дякую.

Наступні Роландові слова вразили Алана і змусили його пророче «я» здригнутися від тривожного передчуття.

— Рано дякуєш.

— Я не хочу туди, сей Торін, — сказав Шимі. Його зазвичай гладеньке і безтурботне обличчя зараз було переляканим і стурбованим. — Вона страшна жінка. Страшна-престрашна. У неї бородавка на носі, отут, — він показав кінчиком пальця на кінчик свого носа, маленького, гладенького і гарної форми.

Ще вчора Корал відкусила б йому голову за таку нерішучість. Але сьогодні вона була напрочуд спокійною.

— Правду кажеш. Але ж, Шимі, вона попросила, щоб прийшов саме ти. До того ж вона дасть тобі на чай. Ти ж знаєш, вона винагороджує.

— Якщо вона зробить з мене жука, мені гроші не поможуть, — похнюплено сказав Шимі. — Жукам мідяки не потрібні.

Але дозволив повести себе туди, де стояв Капризний, мул заїжджого двору. Гавкучий навантажив на нього дві маленькі діжки. Одна була з піском і слугувала виключно для рівноваги. У другій плюскотів ґраф зі свіжого врожаю. Рея полюбляла цей напій.

— Скоро ярмарок, — весело сказала Корал. — Менше трьох тижнів до нього лишилося.

— Еге ж, — просяяв Шимі. Він обожнював ярмаркові дні — ліхтарики, феєрверки, танці, ігри, сміх. На ярмарках всі були щасливі і ніхто не говорив поганих слів.

— Молодий чоловік, у якого в кишені є дзвінка монета, неодмінно повеселиться на ярмарку, — сказала Корал.

— Так, сей Торін, — у Шимі був такий вигляд, наче він щойно відкрив одну з фундаментальних істин життя. — Еге ж, правда-правда.

Корал тицьнула мотузок мула в долоню Шимі й змусила стиснути його пальцями.

— В добру путь, хлопче. Будь чемний зі старою каргою, гарненько їй вклонися… і повертайся до темряви.

— Задовго до пітьми, еге ж, — Шимі здригнувся від самої думки про те, щоб залишатися на Коосі після того, як на землю впадуть сутінки. — Задовго, кажу вам.

— Хороший хлопчик, — Корал провела його поглядом, коли він виводив старого понурого в’ючака за мотузок з подвір’я. Рожевий солом’яний бриль теліпався в Шимі на голові. І коли він зник за першим пологим схилом, повторила: — Хороший хлопчик.

Ще годину після того, як хлопці залишили Смугу К, Джонас пролежав на животі у високій траві. А тоді виїхав на узвишшя і розгледів їх: три точки на коричневому пагорбі, за чотири милі віддалік. Поїхали виконувати свої буденні обов’язки. Схоже, нічого не запідозрили. Вони були розумніші, ніж він гадав попервах… та аж ніяк не настільки мудрі, якими себе вважали.

Він проїхав на коні чверть милі Смуги К, де, крім бараків і стайні, в яскравому сонячному світлі осіннього дня видніли тільки обгорілі руїни, і прив’язав коня до однієї з тополь, що росли біля криниці ранчо. На гіллі хлопці розвісили сушитися випрані речі. Джонас позривав штани й сорочки, поскидав їх у купу й помочився на них. А тоді пішов назад до свого коня.

Тварина нетерпляче вдарила копитом, коли Джонас витяг із сідельної сумки відрубаного собачого хвоста. Кінь ніби хотів сказати, що радий його позбутися. Власне, сам Джонас теж був радий. Хвіст уже почав смердіти. З іншої сідельної сумки Джонас вийняв слоїка з червоною фарбою й пензля. Їх він узяв у найстаршого сина Брайана Гукі, котрий того дня був за головного на стайні. Сам сей Гукі мав уже бути на Ситго.

Джонас пішов до барака відкрито, не ховаючись… та й ховатися там не було де. І не було від кого, адже хлопці поїхали.

Хтось із них лишив у кріслі-гойдалці на ганку справжню книжку — «Настанови й медитації» Мерсера. В Серединному світі книги були надзвичайно рідкісним явищем, і що далі від центру, то рідкіснішим. Відколи Джонас приїхав до Меджису, ця книга була першою (якщо не брати до уваги тих кількох у Будинку-на-набережній), яку він тримав у руках. Розгорнувши її, він прочитав дарчий напис: Моєму синочку з любов’ю, МАТУСЯ. Джонас вирвав цю сторінку, відкрутив кришку слоїка з фарбою і вмочив у неї два пальці: підмізинний і мізинець. Замазав пучкою слово МАТУСЯ і нігтем мізинця, як ручкою, нашкрябав зверху БЛЯДУСЯ. Наштрикнув цей аркуш на іржавий гвіздок, де його ВАЖКО було не помітити, потім пошматував книжку і потоптався на її рештках. Кому з хлопців вона належала? Він сподівався, що Деаборну. Але це не мало особливого значення.

Перше, що помітив Джонас, коли зайшов усередину, — голуби в клітках. Він думав, що вони могли передавати звістки за допомогою геліоґрафа. Але голуби! Оце номер!

— До вас черга дійде за кілька хвилин, — сказав Джонас. — Терпіння, мої дорогезні. Жеріть і паскудьте, поки можете.

Слухаючи, як тихо туркочуть голуби, він з цікавістю роззирнувся навколо. «Парубки чи лорди?» — запитав Рой у старого в Рітці. Старий думав, що і те, й інше. Охайні парубки, судячи з того, в якій чистоті вони тримали казарму, подумав Джонас. Навчені. Три ліжка, всі три застелено. В ногах кожного — купа лахів у акуратному стосику. Попорпавшись у кожному, він знайшов портрети матерів — о, які славні синочки, — а в одній навіть зображення обох батьків. Він мав надію знайти їхні імена, можливо, якісь документи (навіть любовні листи від дівулі), але нічого подібного не було. Парубки вони були чи лорди, вони знали, що таке обережність. Джонас подіставав портрети з рамок і пошматував їх на дрібні клапті. Речі розкидав на підлозі, намагаючись знищити якомога більше впродовж того короткого часу, що був у нього в розпорядженні. Знайшовши в кишені вихідних штанів носовичка, він висякався в нього і обережно розстелив на хлоп’ячих парадних черевиках, щоб зелені шмарклі лягли на найпомітніше місце. Чи могло бути щось неприємніше, щось таке, що більш вибиває з колії, ніж прийти додому після важкої денної рахуби товару і знайти на своїх особистих речах шмарклі якогось чужинця?