Чтение онлайн

Голуби не на жарт стривожилися. Сваритися, як сойки чи гайвороння, вони не могли, але затріпотіли крильми, щоби врятуватися від нього, коли він відчиняв клітки. Звичайно, це їм не допомогло. Половивши їх по одному, Джонас скрутив їм карки. Потім кожному хлопцеві поклав під подушку по мертвій пташці.

Під однією з подушок виявився приємний сюрприз: смужки паперу і ручка, вочевидь призначені для написання доповідних записок. Переломивши ручку, Джонас кинув її кудись у куток, а смужки поклав собі до кишені. Папір завжди згодиться.

Тепер, коли голуби вже не туркотіли, він міг чути набагато краще. Тож повільним кроком пішов уздовж мостин підлоги, дослухаючись до звуку.

Коли Алан галопом примчав до нього, Роланд удав, що не помічає ні блідого обличчя, ні переляку в очах друга.

— У мене тридцять один, — сказав він, — усі з тавром баронії, корона і щит. А в тебе?

— Ми маємо повернутися, — видихнув Алан. — Там щось коїться. Я відчуваю. Я ще ніколи не відчував так чітко і ясно.

— Скільки в тебе? — повторив питання Роланд. У такі моменти, як зараз, Аланів дар здавався йому радше надокучливим, ніж корисним.

— Сорок. Чи сорок один. Я забув. Та хіба це важливо? Все одно вони приховали від нас те, що нам бачити не слід. Роланде, ти не чув? Нам треба повернутися! Там щось діється! Щось погане, у нашому бараці!

Роланд зиркнув на Берта, котрий спокійно їздив на коні неподалік, за якихось п’ятсот ярдів. Потім знову перевів погляд на Алана, питально звівши брови.

— Берт? Він глухий до передчуттів, завжди був глухий, ти ж знаєш. А я ні. Ти ж знаєш, що я відчуваю! Роланде, прошу тебе! Хай хто там порядкує, він побачить голубів! Чи знайде наші револьвери! — зазвичай флегматичний Алан мало не кричав від хвилювання й переляку. — Якщо не хочеш повертатися зі мною, дозволь, я повернуся сам! Дозволь, Роланде, заради твого батька!

— А заради твого батька я тобі не дозволяю, — сказав Роланд. — У мене тридцять один. У тебе сорок. Хай буде сорок. Сорок — гарне число, не гірше за інші. Тепер поміняємося місцями і порахуємо знову.

— Що з тобою таке? — майже пошепки сказав Алан. Він дивився на Роланда таким поглядом, наче той несповна розуму.

— Нічого.

— Ти знав! Ти все знав, коли ми від’їжджали вранці!

— Може, я щось і помітив, — сказав Роланд. — Щось промайнуло, але… ти довіряєш мені, Але? Ось що має значення. Ти мені довіряєш чи думаєш, що я разом із серцем втратив розум? Вважаєш так само, як він? — він повів головою в бік Катберта. На Алана він дивився з легкою усмішкою, але очі були безжальні й відсторонені — то був Роландів погляд-за-обрій. Аланові стало цікаво, чи бачила цей погляд Сюзен Дельґадо, і якщо бачила, то яким він їй здався.

— Я тобі вірю, — проте Алан був такий спантеличений, що сам не знав, правда це чи брехня.

— Добре. Тоді міняймося місцями. Не забудь, у мене було тридцять один.

— Тридцять один, — погодився Алан. Підняв руки, а тоді опустив їх на стегна з такою силою, що його витривалий кінь прищулив вуха і гойднувся під ним. — Тридцять один.

— Щоб тобі було легше, ми можемо повернутися сьогодні раніше, — сказав Роланд і поїхав геть. Алан провів його поглядом. Йому завжди було цікаво, що відбувалося в Роланда в голові. Але того дня це здавалося актуальним, як ніколи.

Рип. Рип-рип.

Джонас нарешті знайшов те, що шукав, і саме тоді, коли вже збирався облишити пошуки. Схованку він сподівався знайти трохи ближче до їхніх ліжок, але хлопчиська таки були хитрунами.

Ставши на коліно, він підчепив ножем дошку підлоги, що рипіла. Під нею виявилося три згортки, кожен у вологому й просоченому маслом для зброї шматку тканини. Джонас вийняв пакунки і по черзі їх розгорнув, згоряючи від цікавості, якого калібру револьвери шмаркачів. Відповідь виявилася корисною, проте не надто вартою уваги. У двох згортках було по одному п’ятизарядному револьверу того типу, який у ті часи називали (невідь-чому) «різьбярами». У третьому лежало два револьвери, на шість патронів кожний, кращої якості, ніж «різьбярі». На одну мить у Джонаса завмерло серце: він подумав, що знайшов великі револьвери стрільця. Стволи зі справжньої блакитної сталі, руків’я з сандалового дерева, цівки як шахти. Такі револьвери він би не залишив, байдуже, що це порушило б його плани. Але, побачивши звичайні руків’я, зітхнув з полегшенням. Він ніколи не шукав розчарування навмисне, але воно непогано прочищало мізки.

Джонас загорнув револьвери і поклав їх назад, прилаштувавши дошку. Банда розбишак із містечка могла розгромити барак, розкидати те, що не вдалося порвати, але знайти подібний сховок? Ні, синку. Навряд.

Невже ти думаєш, що вони купляться і повірять, буцімто тут поорудували хулігани?

Цілком можливо. Те, що він недооцінив їх на початку, не означало, що тепер потрібно було їх переоцінювати. До того ж він міг дозволити собі розкіш начхати на це. Так чи інакше, це їх розлютить. І настільки, що вони прожогом вилетять з-за свого Сховку. Посіють необережність… а пожнуть бурю.

Джонас запхав кінець відрізаного собачого хвоста між стрижні пташиної клітки, щоб він, ніби знущаючись, стирчав звідти, як велетенська потворна пір’їна. Фарбою понаписував на стінах прекрасні дитячі вислови, такі як:

Посмокчи мого прутня!

і

ЗАбирайтесь геть, срані багатії

Якусь мить він постояв на ганку, щоб упевнитися, що, крім нього, у Смузі К інших гостей немає. Але скрізь було порожньо. Втім, на якусь мить його охопила неясна тривога, неначе хтось десь відчув його нюхом. Можливо, то була якась телепатія, що походила з Внутрішнього світу.

Ти ж знаєш, що вона існує. Її називають даром.

Еге. Але то було знаряддя стрільців, художників і вар’ятів, проте аж ніяк не хлопчиків, хай там ким вони були: простими парубками чи лордами.

Втім, до коня Джонас повертався поспіхом. Сівши на нього, він поїхав до міста. Ситуація ставала дедалі напруженішою. До появи на небі Місяця-Демона треба було встигнути зробити безліч справ.

Хатина Реї з кам’яними стінами і потрісканим guijarroдаху, порослим мохом, тулилася на верхівці останнього пагорба Коосу. За нею відкривався мальовничий вид на північний схід — Погана Трава, пустеля, Скеля Вішальників, Каньйон Петлі — проте о тій порі Шимі було не до краєвидів. Невдовзі після полудня він обережно завів Капризного на подвір’я Реї. Упродовж останньої години його мучив голод, але зараз корчі в шлунку зникли. Шимі ненавидів цю місцину сильніше, ніж будь-яку іншу в баронії, навіть більше за Ситго з його великими вежами, що весь час рипіли й цокотіли: рип-рип, цок-цок.

— Сей? — гукнув він, заходячи з мулом на подвір’я. На підході до хатини Капик почав упиратися ногами й опустив голову, але Шимі смикнув його за повід, і він знову пішов. У глибині душі Шимі про це пошкодував. — Мем? Добра старенька, яка й мухи не зобидить? Ви там? Це Шимі, привіз вам трохи ґрафу, — всміхнувшись, він витягнув уперед вільну руку долонею догори, щоб продемонструвати свої добрі наміри. Але в хатині мовчали. У Шимі від страху зсудомило живіт. Він навіть подумав, що зараз накладе в штани, як маленька дитина. Але потім випустив поганий дух, і йому трохи полегшало. Принаймні в кишках.