Чтение онлайн

Катберт не зронив жодного слова. Він знав, що варто йому розтулити рота, як звідти потоком поллються звичні нісенітниці. Роланд був мовчазний від природи. Лише одного разу за всю ту поїздку вони обмінялися кількома словами.

— Я сказав, що припустився щонайменше однієї жахливої помилки, — сказав йому Роланд. — Тієї, через яку мені принесли цю записку, — він торкнувся нагрудної кишені. — Хочеш знати, що то була за помилка?

— В усякому разі не кохання до неї, — сказав Катберт. — Ти назвав його ка, і я з тобою згоден, — щойно вимовлені, слова принесли йому величезне полегшення. І він у них повірив. Тепер Катберт навіть міг би прийняти саму Сюзен — не як коханку його найкращого друга, дівчину, котру він сам зажадав з першого погляду, але як частку їхніх переплетених доль.

— Ні, — сказав Роланд. — Не кохання, а те, що я вважав, буцімто кохання може існувати окремо від усього іншого. Буцімто я міг жити двома життями: бути одним з тобою й Аланом, займатися нашою роботою, і іншим — з нею. Я думав, що кохання піднесе мене вище ка, як крила піднімають пташку над усім, що може вбити її і з’їсти. Розумієш?

— Кохання тебе засліпило, — Катберт говорив навдивовижу лагідно як для молодого чоловіка, що останні два тижні переживав пекельні муки.

— Так, — гірко відповів Роланд. — Засліпило… але тепер я прозрів. Їдьмо хутчіш, коли твоя ласка. Хочу швидше з цим покінчити.

Вони піднімалися поораною борознами від коліс дорогою для диліжансів, якою в сяйві Місяця-Цілунку йшла на Коос Сюзен (та Сюзен, яка тоді знала про життя набагато менше), наспівуючи «Безжурне кохання». В тому місці, де тракт повертав на Реїне подвір’я, хлопці зупинили коней.

— Який краєвид, — пробурмотів Роланд. — Звідси видно всю пустелю.

— Чого не скажеш про краєвид, що відкривається просто перед нашими очима.

То була правда. На городі було багато незібраних овочів-мутантів, а опудало, що над ними головувало, здавалося чи то поганим жартом, чи то поганим знаком. На подвір’ї стирчало лише одне самотнє дерево, скидаючи тепер сухе листя, наче старий стерв’ятник — пір’я. За деревом видніла сама хатина відьми, з грубого каміння, з чорним від сажі комином, що стримів угору на даху. На одному його боці жовтою фарбою було криво намальовано відьмацький знак. У дальньому кутку подвір’я, під зарослим лозою вікном, стояла дровітня.

Таких хатин Роланд бачив чимало (дорогою з Ґілеаду вони втрьох проминули їх безліч), але ще ніколи в нього не було такого дивовижного відчуття зла, що причаїлося в хатині. Зовні начебто нічого дивного, але надто невідпорним було відчуття чиєїсь присутності. Когось, хто зачаївся і вичікував.

Катберт теж це відчував.

— Маємо під’їхати ближче? — він ковтнув слину. — Маємо зайти? Бо… Роланде, двері відчинені. Бачиш?

Роланд бачив. Відчинені, наче вона їх чекала. Наче запрошувала зайти всередину, розділити з нею якийсь немислимий сніданок.

— Лишайся тут, — Роланд поїхав уперед.

— Ні! Я з тобою!

— Ні, ти прикривай ззаду. Якщо мені треба буде зайти, я гукну тебе… але якщо я піду всередину, стара, що там живе, помре. Але, як ти й казав, це буде на краще.

Із кожним Вітровим кроком відчуття чогось поганого в свідомості й серці Роланда дедалі міцніло. Там стояв нестерпний сморід, схожий на запах гнилого м’яса і гарячих напівзотлілих помідорів. Напевно, він ширився з хатини, але водночас неначе піднімався з самої землі. І з кожним кроком завивання тонкоходу гучнішало, ніби його посилювала атмосфера тієї місцини.

«Сюзен приходила сюди сама, в темряві, — подумав Роланд. — О боги. Я не впевнений, що зміг би піднятися сюди вночі навіть разом із друзями».

Він зупинився під деревом і зазирнув у відчинені двері, до яких лишалося зо двадцять кроків. Побачив щось подібне до кухні: ніжки стола, спинку стільця, брудне вогнище. І жодних ознак господині дому. Але вона була там. Роланд відчував на собі погляд її очей, що повзали по ньому, як огидні комахи.

Я її не бачу, бо вона напустила чарів, щоб зробити себе невидимою… але вона там.

І саме тієї миті він її начебто побачив. Повітря в дверному проході праворуч якось дивно мерехтіло, наче його підігрівали. Роландові казали, що невидимку можна побачити, якщо повернути голову і подивитися бічним зором. Саме це він щойно і зробив.

— Роланд? — гукнув Катберт у нього за спиною.

— Поки що все в нормі, Берте, — він майже не звертав уваги на те, що говорить, бо… справді! Мерехтіння стало чіткішим і майже набуло обрисів жінки. Звісно, то міг бути лише витвір його уяви, проте…

Проте тієї ж миті, наче зрозумівши, що він помітив, марево перемістилося в глиб кімнати, де панувала пітьма. Єдине, що встиг вихопити поглядом Роланд, — край старої чорної сукні.

Але байдуже. Він прийшов не для того, щоб її побачити, а лише щоби вперше й востаннє попередити її… а це було рівно на одне попередження більше, ніж вона могла б чекати від їхніх батьків. Жодних сумнівів.

— Реє! — його строгий командний голос прокотився подвір’ям. Неначе злякавшись, з дерева впало два жовті листки, й один застряг у його чорному волоссі. В хатині мовчали, тільки напружена тиша була йому відповіддю… а потім — невдоволений глузливий нявкіт кота.

— Реє, нічийна дочко! Я приніс назад річ, яка належить тобі! — він витяг з-за пазухи згорнутого листа і кинув його на кам’яну землю. — Сьогодні я зробив тобі послугу, Реє. Якби це потрапило за адресою, ти наклала б головою.

Він помовчав. З дерева зірвався ще один листок і впав на гриву Вітра.

— Слухай уважно, Реє, нічийна дочко, і затям. Я приїхав сюди під іменем Деаборна, проте це не моє ім’я. Я служу Альянсові. За Альянсом стоять сили Білості. Ти стала на заваді нашому ка, і я попереджу тебе лише один раз: більше не заважай йому. Збагнула?

Лише тиша, що причаїлася в очікуванні.

— Якщо бодай одна волосина впаде з голови хлопчика, якого ти змусила віднести свого лихого листа, ти помреш. Скажеш хоч одне слово про те, що тобі відомо чи здається, що відомо, — Корделії Дельґадо, Джонасові, Раймеру, Торіну — і тобі кінець.

Житимеш із нами у злагоді — ми тебе не чіпатимемо. Почнеш війну — тоді вважай, що ти мертва. Затямила?

Тиша. Брудні вікна хатини зиркали на нього, як людські очі. Порив вітру обсипав його дощем із сухого листя та змусив опудало на палі бридко закректати. І Роланд на мить пригадав Гекса, кухаря, що висів у зашморгу.

— Затямила?

Жодної відповіді. Крізь відчинені двері він не бачив нічого, навіть марево зникло.

— Що ж, добре, — сказав Роланд. — Мовчанка — знак згоди. — І розвернув коня. Тієї ж миті, трохи підвівши погляд, помітив, як угорі, в жовтому листі, ворухнулося щось зелене. Ворухнулося і тихо засичало.

— Роланде, пильнуй! Змія! — пронизливо закричав Катберт. Але не встиг він вимовити друге слово, як Роланд витяг револьвер.

Коли Вітер став на диби, він зсунувся в сідлі набік, тримаючись на коні лівою ногою і підбором. Вистрелив тричі. Великий револьвер прогримів у нерухомому повітрі, прилеглими схилами пішла луна. З кожним пострілом змія сіпалася вгору, краплини крові пунктиром прошивали синє небо й жовте листя. Остання куля відірвала їй голову, і змія впала на землю двома шматками. З хатини долинув вереск відчаю і люті, такий безумний, що спину Роланда наче кригою обсипало.