Чтение онлайн

— Міс О-Яка-Краля, — ледь чутно пробурмотіла Корделія. Вільною рукою, у якій не було ножа, вона торкнулася щоки, де досі виднів слід від попелу. — Так. Я відплачу їй, авжеж.

— Смертю?

— Еге ж. Її чи моєю.

— Не бійся, — сказала Рея. — Помре вона, а не ти. А тепер оживи мене, Корделіє. Дай мені те, що мені потрібно!

Корделія розстебнула гудзики на сукні спереду і оголила майже пласкі груди й живіт, що за останній рік чи два збільшився, перетворившись на кругленьке охайне пузце. Втім, рештки талії у неї все ж таки вимальовувалися. Саме туди вона і спрямувала ножа. Лезо розітнуло нижню сорочку й шкіру. На білій бавовні вздовж порізу розквітла кривава пляма.

— О, так, — прошепотіла Рея. — Як троянда. Вони часто мені сняться, квітки троянд, і те, що чорніє за ними на краю світу. Підійди! — Вона схопила Корделію ззаду за поперек і наблизила до себе. Потім подивилася Корделії в обличчя, вищирилася й облизнула зашерхлі губи. — Добре. Чудово.

Корделія стояла нерухомо і невидющим поглядом дивилася поперед себе, коли Рея з Коосу втопила обличчя в поріз на її животі й почала пити кров.

Спершу Роланд навіть зрадів, зачувши притлумлений брязкіт кінської збруї, що долинав до того місця, де вони втрьох причаїлися в густій траві. Проте коли звук був уже зовсім поряд і вони могли чути гомін голосів і тихий цокіт копит, йому стало страшно. Бо якщо вершники проїжджатимуть неподалік — це одне, але якщо раптом вони мчать просто на них, то їм утрьох, як кротам, що волею лихої долі потрапили під лезо плуга, не уникнути загибелі.

Авжеж, не для того їх привело сюди ка, щоб вони так по-дурному скінчили свої життя, чи не так? Поле Поганої Трави тяглося на багато миль, тож невже загін вершників міг промчати саме через те місце, де сиділи Роланд і його друзі? І все ж вони наближалися, дедалі чіткішими ставали брязкіт і голоси людей.

Алан перелякано зиркнув на Роланда і показав ліворуч. Але стрілець похитав головою, зробивши жест долонями до землі: мовляв, сидимо тихо. Проте нічого іншого їм не лишалося — надто пізно було ворушитися: їх могли помітити.

Роланд витяг револьвери.

Катберт і Алан наслідували його.

Втім, побоювання не справдилися: плуг пройшов небезпечно близько, проте не зачепивши кротів. Крізь траву хлопці бачили, як мигтять коні й вершники. Роланд одразу ж збагнув, що очолювали загін Джонас, Діпейп і Ленґіл, котрі втрьох скакали поряд. Слідом за ними їхало щонайменше дванадцятеро інших. За стіною трави вони здавалися розмитими плямами чалої кінської масті й барвистих червоних із зеленим накидок. Вервечка вершників була довжелезною. І Роланд сподівався, що в пустелі вона видовжиться ще більше, а отже, їм трьом буде легше здійснити свій задум.

Хлопці чекали, поки вершники проїдуть, затискаючи своїм коням морди, щоб котрийсь із них, бува, не привітався з побратимами, які мчали повз них. Коли промайнув останній вершник, Роланд повернув до друзів серйозне й бліде обличчя.

— На коней, — сказав він. — Настав час Жнив.

Стежкою, яку протоптав Джонасів загін, вони рушили до краю Поганої Трави і вийшли з поля в тому місці, де трава зріділа й починалися хирляві чагарники, за якими відкривалася пустеля.

У високості самотньо завивав вітер, жбурляючись величезними жменями піску під темно-синім небом без жодної хмарини. Неначе затягнуте плівкою око трупа, згори вниз зиркав Місяць-Демон. За двісті ярдів попереду видніли спини вершників, що замикали загін Джонаса. Вони їхали по троє, з низько насунутими на голови сомбреро, згорблені. Накидки в них на спинах надималися на вітрі, мов вітрила.

Роланд перемістився таким чином, що посередині їхньої трійці опинився Катберт. У руці в нього була рогатка. Шість сталевих кульок він передав Аланові, а ще шість — Роландові. Питально здійняв брови. Роланд кивнув, і вони рушили.

Їх огортали хмари куряви, і крізь пелену часом здавалося, що вершники попереду — лише безтілесні тіні, а часом вони цілковито зникали з поля зору. Проте хлопці невпинно наближалися до загону. Роланд їхав напружено, щохвилини очікуючи, що котрийсь із вершників озирнеться й помітить їх. Але, вочевидь, жоден з них не хотів підставляти обличчя різкому вітрові, що шмагав піском. До того ж піщана кірка притлумлювала цокіт кінських копит, і навряд чи хтось міг їх почути.

Коли до крайніх вершників загону лишалося щонайбільше двадцять ярдів, Катберт кивнув. На такій відстані він уже міг поцілити. Алан простягнув йому кульку. Сидячи в сідлі рівно, наче шпагу проковтнув, Катберт натягнув рогатку, почекав, поки стихне порив вітру, і випустив кульку. Вершник ліворуч смикнувся, наче вжалений, спробував підняти руку і випав із сідла. Неймовірно, проте жоден із його compa erosцього не помітив. Щойно один із них, той, що їхав праворуч, щось угледів, Катберт знову натягнув джгут, і вершник посередині упав на шию своєму коневі. Переляканий кінь став на диби, і вершник безвільно повалився назад. У падінні сомбреро злетіло з його голови. Нога застрягла в стремені, коліно хруснуло — цей звук доніс до вух Роланда вітер.

Третій вершник нарешті озирнувся. Роланд устиг помітити бородате обличчя, в кутку рота звисала цигарка, згасла від вітру, здивоване око — і тут Катберт знову спустив рогатку. На місці здивованого ока миттю виникла кривава западина. Вершник випав із сідла, мацаючи рукою в пошуках сигнального ріжка, але так і не встиг намацати його.

«Троє готові», — подумав Роланд.

Він пришпорив Вітра, переходячи на галоп. Його друзі вчинили так само й занурилися в хмару куряви разом, стремено до стремена. Коні збитих вершників гуртом поскакали геть, на південь. І це було добре. У Меджисі коні без вершників дивиною не були, проте аж ніяк не осідлані…

Вони вже наздоганяли інших вершників. Один, двоє поряд, а далі знову один.

Роланд витяг ножа і під’їхав упритул до чоловіка, котрий тепер замикав загін, навіть не підозрюючи про це.

— Як справи? — світським тоном поцікавився він, а коли чоловік повернувся, встромив йому в груди ніж. Очі ковбоя над хусткою, що затуляла півобличчя, округлилися, і він теж випав із сідла.

Пришпоривши коней, Катберт і Алан промчали повз нього. Не вповільняючи галопу, Берт зняв із рогатки двох вершників, що їхали попереду. Попри завивання вітру, хлопець попереду щось почув і повернув голову. Проте Алан уже встиг вийняти ножа й тепер тримав його за кінчик леза. Жбурнув, уклавши в поштовх, як їх і навчали, усю силу. І хоча відстань для такого кидка була досить великою (щонайменше двадцять футів) і заважав вітер, Алан не схибив. Руків’я ножа опинилося просто посередині хустки ковбоя: ніж увійшов у горло ковбоя по саме руків’я. Чоловік ухопився за нього руками, хриплячи й булькочучи горлом, а тоді також звалився з коня.

Уже семеро.

«Як у казці про шевця й сімох мух», — подумав Роланд. Коли він наздоганяв Алана й Катберта, серце в грудях билося повільно й рівномірно. Із жалібним стогоном налетів вітер, здійнявши вихор куряви, що влігся разом із поривом. Попереду їхали ще троє вершників, а далі — основна частина загону.

Роланд показав на наступних трьох і зобразив руками постріл з рогатки. Потім тицьнув пальцем у вершників, що передували цим трьом, і продемонстрував постріл з револьвера. Катберт і Алан кивнули. Вони рушили вперед, стремено до стремена, невпинно наближаючись.

Без особливих зусиль Берт уколошкав двох із трьох вершників, що скакали попереду, проте третій останньої миті відхилився вбік, і сталева кулька замість поцілити в потилицю лише зачепила мочку його вуха. Втім, Роланд уже витяг револьвер, тож, коли чоловік озирнувся, поцілив йому в скроню. Так Джонасів загін втратив десятьох людей, навіть не помітивши, що справи кепські. Роланд не був упевнений, чи цього достатньо, проте першу частину роботи вони вочевидь виконали. Більше жодних пострілів крадькома. Тепер лише відкрита війна.