Чтение онлайн

— Хайл! Хайл! — дзвінко закричав він. — До мене, стрільці! До мене! Стріляйте! Полонених не брати!

Вони пришпорили коней і вперше за свої юні життя занурилися в гущавину битви. Вони наступали, як вовки на отару овець, стріляючи, поки їхні жертви не встигли зрозуміти, хто заскочив їх ззаду і що відбувається. Трьох хлопців навчали на стрільців, і прогалини в досвіді вони компенсували гострим зором і рефлексами юності. Їхні револьвери перетворили пустелю на схід від Скелі Вішальників на криваве бойовище.

Із криками, бездумно, підкоряючись інстинкту, що наказував їм убивати, вони врізалися в заскочений зненацька меджиський загін, як лезо з трьома краями. Не кожен постріл був смертоносним, проте жоден не пройшов повз ціль. Одні чоловіки вилітали з сідел і застрягали ногами в стременах, коли коні ставали на диби, інших же — мертвих чи лише поранених — затоптували перелякані жеребці.

Роланд їхав і стріляв з обох револьверів одночасно, тримаючи Вітрові поводи зубами, щоб вони не впали і не спричинили падіння коня. Двоє впало від його куль ліворуч, ще двоє — праворуч. Брайан Гукі, що скакав попереду, озирнувся, і його обличчя, поросле щетиною, видовжилося від подиву. На шиї в нього теліпався талісман у формі дзвоника. Він тенькнув, коли Гукі потягнувся до дробовика, що висів у кремезного коваля на плечі. Проте він не встиг навіть торкнутися приклада, як Роланд збив срібного дзвоника кулею, яка, втрапивши просто в серце, розірвала його. Гукі зі стогоном вивалився з сідла.

Порівнявшись із Роландом праворуч, Катберт підстрелив ще двох вершників. Тріумфально всміхнувся до Роланда і закричав:

— Алан правду казав! Це великий калібр!

Тренованими пальцями, надзвичайно швидко Роланд на повному скаку перезарядив револьвер і знову відкрив вогонь. Вони заглибилися майже в саме серце загону, вбиваючи направо, наліво й попереду — куди око сягало. Алан трохи відстав і розвернув коня, прикриваючи Роланда і Катберта ззаду.

Роланд побачив, як Джонас, Діпейп і Ленґіл натягають поводи й повертають, щоб зустрітися з нападниками віч-на-віч. Ленґіл потягнувся до автомата, проте його ремінь зачепився за широкий комір пильника і ствол весь час вислизав із пальців. Рот попід густими світлими з сивизною вусами перекосила гримаса люті.

Проте від цієї трійці Роланда й Катберта відділяв Геш Ренфру, котрий виїхав уперед із величезним п’ятизарядником із блакитної сталі в руці.

— Прокляття на ваші голови! — заволав Ренфру. — Бісові вилупки! — Він відпустив віжки і для рівноваги підставив під револьвер лікоть. Пориви вітру огорнули його коловоротом шорсткого коричневого піску.

Роланд навіть не думав про те, щоб відступити чи зміститися праворуч або ліворуч. Насправді в його голові не було жодної думки. Розумом всуціль заволоділа лихоманка битви, і він горів, як смолоскип під скляним ковпаком. Крізь міцно стиснуті зуби, якими було затиснуто поводи, вирвався крик, і Роланд галопом помчав просто на Геша Ренфру і трьох вершників за його спиною.

Джонас достоту не розумів, що відбувається, аж поки не почув крик Вілла Деаборна

(Хайл! До мене! Полонених не брати!)

прадавній військовий поклик. Усе стало на свої місця: він збагнув, звідки ця тріскотнява пострілів. Розвернув коня, напівсвідомо відчуваючи, що Рой вчинив так само… але найбільше переймаючись через кристал, потужний і такий крихкий, що гойдався на луці його сідла.

— Це ті малі! — вигукнув Рой. Від безмежного подиву вираз його обличчя став ще тупішим, ніж зазвичай.

— Деаборне, паскуднику!— виплюнув Геш Ренфру. І в його руці прогримів револьвер.

Джонас побачив, як здіймається над головою Деаборна його сомбреро. Куля зачепила його криси. Підліток вистрелив у відповідь. І виявився таким вправним стрільцем, якого Джонас зустрів уперше вжитті. Влучивши в груди, куля відкинула Ренфру назад, і він, не випускаючи з пальців свій страхітливий револьвер, під час падіння двічі вистрелив у сталево-сіре небо, а потім вдарився спиною об землю і, вже мертвий, перекотився на бік.

Ленґіл більше не вовтузився з неслухняним прикладом свого скоростріла. Він лише дивився, не ймучи віри очам, на прояву, яка мчала на коні просто на нього.

— Назад! — закричав він. — Від імені Асоціації конярів наказую тобі… — Договорити він не встиг, бо на його переніссі, якраз там, де сходилися брови, з’явилася велика чорна діра. Його руки здійнялися догори, наче він хотів сказати «здаюся». Такою була смерть Френа Ленґіла.

— Сучий потрох, виродок, недоносок! — прогарчав Діпейп, силкуючись витягти револьвер, що застряг у накидці. Але не встиг, бо Роландова куля втрапила йому в рот і розітнула його кривавим криком аж до самого адамового яблука.

«Цього не може бути, — очамріло подумав Джонас. — Не може бути, адже нас так багато».

Але неможливе розгорталося перед його очима. Хлопці з Внутрішнього світу прорвали оборону, діючи точнісінько так, як було описано в підручниках для стрільців на випадок, якщо шанси перемогти були невеликі. І Джонасове військо — землевласники, ковбої й круті міські парубки — було розбито на голову. Ті, що вціліли, розбіглися хто куди, пришпорюючи коней, наче за ними гналася сотня чортів із пекла. Авжеж, демонів було менше, проте билися вони незгірш, ніж сотня. Усюди, куди сягало око, на піску лежали трупи. Джонас побачив, як Стокворт, котрий прикривав двох інших із тилу, наздогнав ще одного вершника, вибив його з сідла і на льоту всадив тому в голову кулю. «Боги всемогутні, — подумав Джонас, — то був Кройдон, господар ранчо „Піаніно“!»

От тільки дні його господарювання скінчилися.

А тим часом Деаборн з револьвером у руці наступав на Джонаса.

Джонас підхопив мішок на шворці і розв’язав його двома вправними й рвучкими рухами зап’ястка. Вищиривши зуби, підняв мішок угору. Довге біле волосся майоріло на вітрі.

— Тільки підійди, і я розтрощу його на друзки! Я серйозно, триклятий шмаркачу! Не наближайся!

Але Роланд ні на мить не стишив галопу, ні на мить не зупинився, щоб подумати. Замість голови тепер думали його руки. Пізніше, коли він намагався подумки відтворити той бій, пам’ять давала йому якесь дивне, беззвучне і викривлене зображення, неначе він дивився у тьмяне дзеркало… чи у магічний кристал.

«О боги, це він! — подумав Джонас. — Це Артур Ельд прийшов по мою душу!»

Щойно побачивши цівку Роландового револьвера, безмежну, як вхід до тунелю чи шахти, Джонас згадав слова хлопця, які той кинув йому на подвір’ї згорілого ранчо: «Душа такого, як ти, ніколи не зможе залишити захід».

«Я знав, — подумав Джонас. — Вже тоді я знав, що моє ка добігає кінця. Але ж він не може ризикувати втратити кристал… він не ризикуватиме, він дін цього ка-тету, і він не ризикуватиме…»

— До мене!— пронизливо закричав Джонас. — До мене, хлопці! На бога, їх тут лише троє! До мене, боягузи!

Але він був сам-один. Ленґіл лежав мертвий поряд зі своїм ідіотським автоматом, Рой втупився в безжальне небо мертвим оком, Квінт дав драла, Гукі мертвий, землевласники, що їх супроводжували, зникли. Лише Клай лишився в живих, але Клай був за багато миль звідси.

— Я розіб’ю його!— прокричав він до хлопця з холодним поглядом, що мчав на нього, як невблаганна машина смерті. — Клянуся всіма богами, я…

Звівши великим пальцем курок, Роланд вистрелив. Куля втрапила в руку з татуюванням, що тримала мішок за шворку, і рознесла долоню, залишивши тільки пальці, що посмикувалися в губчатому червоному місиві. Якусь мить Роланд ще бачив витатуйовану синю домовину, а потім вона запливла кров’ю.