Чарівний талісман (збірник)
Шрифт:
«Почекайте, поки виростете, поки права одержите. Тоді кататиметесь скільки влізе». Спасибі вам у шапочку! Ні! Не хочу!»
Ех, яка ж то страшна мука, коли ти бачиш, коли ти відчуваєш, що батьки твої щось не так роблять, що вони не праві!..
І яка ж то безвихідь!
Батьків же не поміняєш. Батьки ж даються людині раз і на все життя.
З самого народження вони для тебе… Вони для тебе — найрозумніші, найдобріші, найсправедливіші з людей земних.
І раптом…
Якби ті батьки знали! Якби вони тільки знали! Так ні! Вважають, що вони непогрішимі. Не доведеш їм. не переконаєш.
Ти не можеш бути правий, бо ти дитина!
Ех, які ж вони дорослі, ті батьки! Які вони безнадійно дорослі!
Отак у муках і переживаннях і заснув Сашко Циган…
І не чув він. звичайно, лежачи на горищі, як у своїй кімнаті кректали й бубоніли його батьки.
— Ну… ну. скажи, га? Хіба я не правий?! Ну…
— Ага…
— Я тобі чесно кажу, я ж хотів… хотів… Ото. думав, покурю і піду до нього. Чесне слово!.. Піду й скажу: «Сусіде. — скажу. — а сідаймо, сусіде, на мотоцикла та їдьмо у район. Здамо білета на ваше прізвище Ви ж, сусіде, бухгалтер, освічена людина, справу маєте з фінансами, хай буде на вас записано, поки хлопці не підростуть…» Чесне слово, отак думав… А він… Ех!.. Прийшов і — наче я собі!.. Ну!
— Не хвилюйся. Павлушо. годі. Знову до ранку не спатимеш…
— Я не хвилююсь, але… Оту-то… — Павло Максимович гупнув себе важезним кулаком у груди, аж у матраці дзенькнула пружина. — Отуто… наче хто мені ножа встромив і повертає, повертає… Запідозрити мене, що я… собі!.. Ну!
У матраці знову жалібно дзенькнула пружина.
І, немов луною прокотившись через два садки й два городи, дзенькнула їй у відповідь пружина в тахті сусідської хати. Там теж не спали.
— Стільки років жили душа в душу! Стільки років! — драматично шепотів Семен Семенович.
— Ех-хе-хе! — зітхала Марія Омелянівна.
— І я завжди… Ти ж пам'ятаєш, як я… І на правлінні, і… А він…
— Ех-хе-хе! — знову зітхнула Марія Омелянівна
— І що ж я — собі, чи що?! Я ж хотів якнайкраще… по-людськи хотів. Хотів зареєструвати. Оформити офіційно, щоб… він же в цьому не тямить… щоб нотаріально записано було… в документах… що машина, мовляв, належить усім трьом. І до повноліття поставити на консервацію… А він… От!..
— Та не кури. Сенчику! Ти ж кинув. Серце знову болітиме. Я тебе прошу. Не кури.
— Та обидно ж! Обидно! — вдарив себе в груди Семен Семенович. — Наче я собі!.. Ну!..
І дзенькнула пружина в тахті, покотилася луна через два садки й два городи. І забриніла тонким звуком у пружині ліжка Циганових батьків
Ну й складні ж ті дорослі! Ну й складні ж вони люди. Нічого іноді не зрозумієш.
Розділ шостий,
у якому наші герої задумують і здійснюють рішучу операцію «На! Тепер ти загадуй…»
Заснув Сашко Циган і… одразу ж прокинувся. Наче й не спав зовсім.
Сонечко, як завжди, усміхалося з неба. Весело щебетало на деревах птаство. Рохкала у хлів і льоха. Життя було прекрасне.
Але хлопець умить згадав учорашні події, і світ затьмарився для нього, як у найлютішу негоду.
«Ні! Так далі жити не можна!» — подумав він. і раптова рішучість охопила його.
Він швидко зліз з горища і, навіть не снідаючи, подався до Марусика.
Марусик іще спав. Уві сні обличчя його було печальне і скорботне.
— Альо! — торкнув його за плече Сашко Циган.
— Га? — перелякано розплющив очі Марусик.
— Вставай! Годі спати. Треба вирішити, як нам жити далі.
— Що? — не второпав спросоння Марусик.
— Ти як хочеш, а я думаю втекти з дому. — важко зітхнув Сашко Циган.
— Як?!
— Звичайно. Втечу та й усе. Хай собі їздять на тій машині скільки влізе. У мене вчора з батьком… розмова була.
— І в мене, — зітхнув Марусик.
— Нецікаво мені стало вдома. Розумієш? Нецікаво.
— А куди ж тікатимеш?
— Не знаю ще…
— Слухай, — несподівано збадьорився Марусик. — Надовго втекти, звичайно, важко. Все одно міліція знайде й поверне. А от на кілька днів, щоб провчити їх, — це можна. Тоді й я з тобою. Га?
— Давай! Хоч на кілька днів… — Сашко Циган навіть повеселішав. Відверто кажучи, він і сам не уявляв, як він утече.
— Ну, а куди тікатимемо, як ти думаєш? — спитав Марусик. Він звик, що ідеї надходять від Сашка Цигана.
— Ну… я думаю… — Сашко Циган насупив брови що мало означати задуму, — я думаю… краще за все… у ліс.
— У ліс? — скривився Марусик.
— А що? У македонському курені сховаємось.
— А їстимемо що?
— Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди…
— Гриби-и… — знову скривився Марусик. — Уже збирали… Хай вони сказяться! Може, все-таки не в ліс? Га? Якось воно у лісі все-таки…
— Ну, ти все-таки!.. І втекти хочеш, і щоб усе було, як дома на печі. Уже ж з'ясували, що той незнайомець абсолютно не страшний. Навіть навпаки. Може, щось нам ще й порадить. Гарне… Як зустрінеться…
— Ну, гаразд! — махнув рукою Марусик. — У ліс, то в ліс.
— У ліс? — скривився Марусик.
— А що? У македонському курені сховаємось
— А їстимемо що?
— Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди…
— Гриби-и… — знову скривився Марусик. — Уже збирали… Хай вони сказяться! Може, все-таки не в ліс? Га? Якось воно у лісі все-таки…
— Ну, ти все-таки!.. І втекти хочеш, і щоб усе було, як дома на печі Уже ж з'ясували, що той незнайомець абсолютно не страшний Навіть навпаки Може, щось нам ще й порадить. Гарне… Як зустрінеться…
— Ну, гаразд! — махнув рукою Марусик. — У ліс, то в ліс.
…Журавель порався біля скособочених дверей повітки, які він так і не полагодив ні позавчора, ні вчора Тому так рано і встав
Побачивши друзів, він здригнувся — дуже вже рішучий вигляд вони мали А коли друзі виклали йому суть справи, Журавель сумно зітхнув.
— А я? Мене, значить, кидаєте?
— А тобі тікати нічого В тебе нема причин Та й їсти нам носитимеш, — сказав Сашко Циган. — І тобі ж треба… ондо повітку… і дрова, і воду…