Чтение онлайн

Далі Колобор перейшов на шепіт. Ще якийсь час він відсторонено шепотів, призиваючи богів відповісти. Його чоло вкрилося потом, а він усе шепотів і шепотів. Потім були чутні тільки гучні звуки бубна й дуди. Раптом Колобор пожвавішав і підвівся із землі. Його погляд зробився осмисленим.

– Боги сказали: небо вкаже нам відповідь, – остаточно прийшовши до тями, мовив волхв.

Усі присутні, підвівши голови, почали напружено вдивлятися в зоряне небо. Але далекий небозвід, здавалося, застиг у своїй незмінності. І тільки іскри від багаття рвалися й рвалися вгору, намагаючись приєднатися до небесних світил. Але марно. Землі – земне, небу – небесне. І раптом одне з малюсіньких небесних світил зірвалося зі свого місця й почало падати. Вигук побожного замилування й радості вихопився у всіх, хто побачив це диво.

– Великі благословили нас на Посвяту, – вигукнув Колобор. – Слава їм!!!

– Слава!!! – загукала юрба.

– Боги вважають вас гідними й готові прийняти дарунки ваші, – звернувся волхв до юнаків.

Один за одним вони підходили до жертовника, що стояв біля підніжжя бовванів Великих, і клали перед ними свою здобич. Кожен, залишаючи жертву, опускався до землі й тихо дякував богам за прихильність.

Коли настала черга Чеслава, він, поклавши тушу вовка на жертовник і опустившись до землі, не тільки віддав подяку богам, а й, зважившись на зухвалість, попросив їхнього заступництва у його стосунках із Нежданою. Хай буде що буде!..

І от вони вже всі семеро піднесли свої дарунки й віддали належне богам. Тепер на них чекало останнє випробування.

Колобор, узявши довгий гострий ніж, підійшов до жертовника. Зупинившись біля туші вовка, він увігнав ніж у його грудину й одним зусиллям розітнув її. Вирізавши серце й печінку, він кинув їх у чашу, а другою чашею зачерпнув вовчої крові.

Один із помічників волхва, Миролюб, знову подав йому чашу мудрості.

Колобор, шепочучи лише йому відомі замовляння, узяв чашу з вовчою кров’ю й почав повільно переливати її вміст у священну посудину. Темно-червона густа рідина, падаючи щільним струменем, змішалася із золотавим напоєм мудрості.

– Щоб мудрість наших предків злилася із силою й хоробрістю крові цієї й оселилася в тілах ваших, – з цими словами Колобор подав чашу першому з хлопців.

Ним був Чеслав.

Не без побоювання взяв він священну посудину. Уперше в житті він мав пити з чаші мудрості. Хлопець відчував, що всі присутні зараз дивляться тільки на нього. Затамувавши подих, він зробив перший ковток. Спершу рідина здалася йому такою, що не мала смаку, але поступово гіркувато-солонуватий і водночас солодкуватий смак торкнувся його язика та горла. Після другого-третього ковтка юнак відчув, як гаряча хвиля бурхливим потоком починає розливатися тілом. У голові приємно зашуміло й почало туманитися. Удари бубнів і звуки дуди, рокочучи, стугоніли у вухах. Кожен, навіть ледь чутний звук, здавалося, впивався в усе його тіло одразу, а не лише у вуха. Тільки за якийсь час він почув голос Колобора, що здався йому громоподібним:

– Щоб серце твоє й печінка твоя були мужні й стійкі в бою, і на полюванні, і за будь-якої негоди життєвої.

Колобор відрізав по шматочку від серця й печінки вовка й засунув у рот Чеславові. Хлопець без коливань почав жувати живу плоть звіра. Те, що нещодавно могло здатися йому зовсім несмачним, наразі розбудило в ньому почуття голоду. Несподівано для самого себе він загарчав диким звіром. Присутні на церемонії схвально привітали цей рик. Помічники волхва у цей час, наперед зануривши руки в черево вовка, почали обмазувати тіло Чеслава кров’ю звіра. А волхв продовжував церемонію.

– Син племені й роду нашого, настав час умерти хлопцеві в тобі й відродитися чоловікові, гідному пам’яті й слави предків наших. Нехай усе, що робило тебе слабким, помре зараз в утробі звіра священного, а те, що зробить тебе сильним і мудрим, з’явиться мирові з тобою новонародженим.

Колобор, узявши чашу з вовчою кров’ю, капнув трохи на чоло Чеслава. Юнак відчув, як тягуча рідина насунулася йому на очі й завісою закрила їх… На якийсь час його залишили в спокої, піддаючи ритуалові інших юнаків.

Зрештою всіх сімох, осліплих і змінених, взяли під руки й кудись повели. Уся юрба жваво рушила слідом, за межі капища. Поруч на галявині вже горіли інші багаття. Чеслав не бачив, що їх підвели до чудовиська: з одного боку воно мало пащу Вовка Вогненного, а з другого – Змія-Велеса. Тулуб же був один – дерев’яна колода з видовбаною серцевиною.

Тут Колобор почав співучим голосом закликати милість богів Великих і предків племені, аби допомогти народитися чоловікам славним і нагородити їх якостями гідними. Усі присутні підхоплювали слова волхва та повторювали їх так само співучо. Помічники Колобора першим заштовхали до величезної пащі Вовка Вогненного Чеслава.

Юнак відчув, що опинився затиснутим з усіх боків у колоді. Трохи звикнувши, він почав поповзом просуватися вперед дерев’яною утробою чудовиська. Це було важко, бо видовбаний зі стовбура дерева тулуб був тісним і погано обробленим. Чимало саден, синців і ран залишалося на тілі хлопця. До того ж юнак відчув, що йому не вистачає повітря, а випитий раніше напій, здавалося, злився з його кров’ю, і ця вогненна суміш от-от закипить у його нутрі. Перед його і так уже невидющими очима попливли різнобарвні кола…

Зненацька Чеслав відчув, що його змучене випробуваннями, поранене звіром і колодою, втомлене тіло знайшло легкість. Юнак почув, як тихий, але владний голос наказав йому: «Уперед!» Він напружився й сам не зрозумів, як опинився за межами колоди. Раптово здійнявся вітер, підхопив його, мов пір’їну, і, втягши в осяяний небаченим раніше неземним світлом вертлявий струмок із повітря, поніс по ньому. Назустріч юнакові полетіли дерева, кущі, густа трава, галявини в лісі та люди, неспокійна річка з кольоровими берегами й кам’яним стрімчаком, тихі озера й пагорби, а далі – хати в селищах і знову люди… Чеслав не одразу зрозумів, що все це йому давно знайоме – ще, напевно, з народження. А всі ці люди – його родичі та близькі, а хлоп’я, що було серед цих людей, – то він сам. Крізь нього мчав вихор його спогадів: усі, хто колись його вчили та наставляли, усе, що до цієї години осяг його допитливий розум. Потім чомусь з’явився вовк, якого він убив і приніс у дарунок Великим, і вовчиця… Але раптом видіння змінилися. Замигтіли небачені місця, події, незнайомі люди. Чеслав намагався запам’ятати, збагнути побачене, але його політ дедалі пришвидшувався, і незабаром усе злилося в якийсь дивовижний небачений вир.

Раптом цей вир завмер і, поступово танучи, перетворився на світлу завісу, за якою Чеслав відчув небачений, неосяжний простір. Такий величезний і страхітливий своєю безмежністю, що він почув, як його серце, яке досі билося щосили в грудях, сповільнило свій ритм і якоїсь миті зупинилося зовсім. Раптом за завісою він розрізнив нечіткі тіні, що ледь рухалися, і вся його увага зосередилася на них. Його слух уловив їхні голоси, багато голосів, таких незвичайних, заспокійливих, сповнених тепла, що поступово страх, який оволодів ним, відступив, а потім і зовсім зник. Його серце знову почало битися спокійно й розмірено…

Він не розрізняв, що шепотять йому ці голоси, і не міг зрозуміти, кому належать тіні, але чомусь йому здалося, наче він відчув, що там, серед них, є одна, ось та, від якої йде якесь світіння, що вабить, отож саме вона належить його… матері. Так, він ніколи не бачив її, але зараз знав, точно знав, що вона там і теж шепотить щось йому, а разом із нею й інші давно зниклі, чия кров тепер тече в ньому. Він напружився, намагаючись розрізнити, зрозуміти, що ж говорять йому ці тіні, але від цього завіса миттєво втратила свій спокій і все знову перетворилося на рухомий вир. Повітряний струмок, яким він мчав, різко втяг його у свою глибину. Він відчув, що вже не летить, а падає… Він злякався, що ось-ось упаде і всьому настане кінець. Усьому побаченому, навколишньому і йому самому. Попереду він побачив землю й весь зіщулився, очікуючи неминучого удару. От і удар…