Чтение онлайн

Біля воріт городища Чеслава привітали сторожі.

– Що так рано? Сну не маєш?

Чеслав лише махнув у їхній бік рукою, доганяючи Вітра. А той уже був біля річки і, як ошпарений, влетів у тиху воду, піднявши хмару бризок. Чеслав поклав торбу на березі, швидко нарвав прибережної трави і, роздягнувшись, увійшов у воду. Підійшовши до коня, він почав хлюпати на нього водою й люто терти йому боки травою. Вітрові зовсім не сподобалися швидкість і напористість процедури, і він невдоволено зафиркав, перебираючи копитами.

– Стій, не балуй! – гримнув на нього Чеслав.

– Та ти, дивлюся, за кимось женешся, хлопче? – почулося з берега.

Чеслав і не помітив, коли й звідки з’явився Сокіл. Кошлата чуприна, розпатлані вуса й борода та отримана на полюванні рана, що перетинала його чоло й око, надавали йому лютого вигляду. Здавалося, що, проводячи багато часу в лісі, він і сам став схожий на звіра. Але тільки зовні. Сокіл посідав у громаді особливе, почесне місце. Він учив юнаків племені всіх премудростей життя в лісі, полювання, а також ратної справи, роблячи з них справжніх чоловіків – добувачів і захисників. Усе, що знав і вмів Чеслав, було заслугою Сокола.

– Довгих років тобі, Соколе! – приклавши руку до грудей і шанобливо уклонившись, привітав наставника хлопець.

– І тобі, Чеславе.

– Не очікував побачити тебе…

– А я люблю раненько росяною травичкою пройтися. Любо мені те, та й від хворостей різних береже, – поплескав себе по ногах Сокіл.

Тільки тепер Чеслав помітив, що штани Сокола підкочені до колін, а ноги – в росі.

– Тебе не було кілька днів… – Сокіл очікувально подивився на юнака.

Чеслав мовчав, сподіваючись, що тим обійдеться.

– Де пропадав? – не обійшлося.

– У лісі… Місця для лову… вишукував, – щоб не дивитися в очі Соколові, Чеслав знову почав терти боки Вітрові, але тепер уже абияк.

– Це добре, коли в молодця є гідне заняття, – посміхнувся у вуса Сокіл.

Чеслав знову не найшовся, що сказати.

– Щось ти неговіркий нині… Знову зібрався в довгу дорогу?

– Ні, Соколе, моя дорога лише до річки. Коня вирішив викупати, почистити, – і став терти Вітра так старанно, що той навіть відсахнувся від нього.

– А я вже почав турбуватися, Лісовик тебе задери… – раптовий порив вітру здибив і без того розкуйовджену чуприну Сокола, зробивши його самого схожим на згаданого Лісовика. – Думаю, чи не загуляв хлопець, не забалував?.. Адже незабаром твій обряд Посвяти. Великий для юнака день! Пам’ятаєш?

– Хіба про це можна забути? У мене на плечах голова, а не горщик.

– Голова в тебе є, – погодився Сокіл.

– А чого ти вирішив, що я зібрався їхати, Соколе?

Сокіл обурено крекнув і спробував пригладити свою непокірну гриву.

– Тому що коли йдуть на річку коня купати, не беруть із собою торбу з двома хлібами, – хитро примружився наставник.

– Від тебе, Соколе, ніщо не сховається, – захоплено вигукнув Чеслав.

– Цього я й тебе вчив. Не просто дивитися, а бачити. І бачу я, Чеславе, що ти задумав щось… Приховуєш… Очі відводиш…

Від цих слів серце юнака тенькнуло.

– Та я тобі не чужий, завжди можеш мені довіритися. Якщо не ділом, то порадою допоможу… Можеш не відповідати. Сподіваюся, ти робиш правильно. Одне скажу: часом ми щось вчиняємо не замислюючись, до чого це призведе в майбутньому.

Чеслав мовчав і тільки смикав зім’яту в руках траву.

– Захочеш поговорити про це, ти знаєш, де мене знайти, – промовивши це, старий Сокіл пішов.

А Чеслав, підхопивши торбу з хлібами, довів Вітра майже до воріт городища і, ляснувши рукою по крупу, скомандував:

– Додому, Вітре!

Повторювати двічі не довелося. Кінь голосно заіржав і, жваво влетівши у ворота, понісся додому. А Чеслав, оглянувшись на всі боки: «Ніхто не бачить?» – рушив до лісу. Він ішов ледь помітною стежкою. Люди нею ходили рідко, і вона майже повністю заросла травою, але ж таки нею ходили…

Юнак щодалі заглиблювався в хащу. На шляху траплялися величезні кам’яні брили. Казали, що колись, дуже давно, їх сюди притягнув якийсь страшний злидень Льодовик, надовго скувавши все під собою, а відступивши, кинув…

Стежка обігнула маленьке болітце і повела Чеслава в майже непрохідні нетрі. Нарешті, попетлявши трохи серед колючих чагарників, вона вивела його на зарослу травою й квітами галявину біля підніжжя невисоких скель. Покриті мохами, чагарником і низенькими деревами, що вчепилися корінням у скелі й намагалися вижити на їхньому кам’яному тілі, вони приховували ледь помітну щілину, що переходила в печеру. Здавалося, що це всемогутній Перун, розгнівавшись за щось на цю кам’яну твердиню, кинув у неї блискавкою й розколов. А може, так і було насправді?

Тут, у печері, сама-самісінька жила стара Мара. Ніхто не знав, скільки років цій жінці. Та чи жінці? Багато хто бачив у ній скоріше лісову тварюку, ніж дочку роду людського. Напевно, через те, що так довго жила вона сама в лісі, ішла про неї серед Роду недобра слава. А ще тому, що викликала в них марновірний страх.

Колись, дуже давно, коли Мара була ще молодою, її вигнали з городища. Ніхто вже не міг сказати, за що саме, але чутки про це ходили серед людей різні. Хтось говорив, що вона спробувала допомогти розродитися жінці, а та народила жахливе чудовисько. Інші теревенили, що вона звела з розуму якогось хлопця, і той вкоротив собі віку. Ще інші казали, що вона вчинила непростиме: пішла проти волі Великих. Дехто з острахом шептався, що вона пішла проти волі самого Колобора, і той, звичайно ж, не стерпів цього. Але їм заперечували, що все сталося ще раніше, задовго до Колобора. Такими були чутки.

Вигнана Мара пішла з городища й оселилася тут, у серці кам’яної гори. Але люди про неї не забули, бо мала баба силу проти будь-яких болів і недуг, а можливо, і не тільки проти них… Дехто підозрював у ній інші здібності та сили. Але про це говорили мало й пошепки, боячись розгнівати Великих.

Ось чому не заростала стежка до похмурого житла Мари. Час від часу хтось із поселенців, у розпачі зважившись звернутися до неї, криючись від одноплемінників, приходив до самітниці зі своїми прикростями й болем. Мара не відмовляла. Бувало, її кликали до хворого в городище, коли він сам не мав сил прийти. Вона приходила таємно під покривом ночі і, зробивши свою справу, одразу зникала. Але це траплялося зрідка. І відважувалися на це лише найупослідженіші та наймогутніші представники Роду.

Чеслав, який доти майже біг стежкою, на галявині перейшов на статечний крок. Йому хотілося виглядати чоловіком, а не якимсь жовторотим парубчаком. Він не дійшов і до середини галявини, коли на порозі печери з’явилася Мара. Сива, сухорлява, зі зморшкуватим лицем, але пряма та ставна, жінка стояла на порозі свого житла як велична господарка цих місць і терпляче чекала, коли підійде Чеслав.

– Здорова будь, Маро! – уклонився їй юнак.

– І тобі здоров’я та сил, хлопче!

– Я приніс тобі хліба. – Чеслав дістав із торби один із хлібів і віддав жінці.