Чтение онлайн

— А що це, власне, було? З вас треба все обценьками витягати.

— Мармурова голівка.

— Що, що?!

— Мармурова голівка. Та, що правила Ліді в кабінеті за прес-пап'є.

Клубічко наморщив лоба. Так, тільки не в кабінеті, а в Лідинім зимовім саду. Якось вона там репетирувала, Трекова принесла їй столик з аркушиками ролі, і Ліда притисла їх тією мармуровою голівкою з пронумерованими ділянками мозку й черепа. Столик стояв під великою триметровою агавою, і Клубічко пам'ятав, як одного разу подряпавсь об її колючки, коли простягнув руку, щоб роздивитися голівку.

— Що з нею? — спитав він.

Соумар здвигнув плечима.

— Хіба я знаю? Тієї п'ятниці, прийшовши до мене зробити укол і випросити довідку й грошей, Ліда вийняла з сумки голівку й сказала: «Ось вам, Барбароссо». Я вирячив на неї очі — саме так, як тепер ви на мене, — й спитав, як це розуміти. «А так, — відповіла вона, — я привезла її вам. Як дарунок. За той час та бензин, що їх витратили ви на нашу понеділкову мандрівку». Я не хотів брати, та вона: «Будь ласка, візьміть, Барбароссо, ви хакім, вам вона більше пасує, ніж мені. Останнім часом я її боюся!»

Клубічко слухав з дедалі більшою цікавістю.

— Кінець кінцем я взяв ту голівку, — вів далі Соумар. — Бо ж це був, по суті, перший її дарунок мені.— Засміявся. — Дарувати не її звичай. Хіба ні, Клубічку?

— Так, — одказав замислено Клубічко. — Мені вона ніколи нічого не дарувала.

— Можливо, тому що ви брали самі? Я маю на увазі її книжки.

Клубічко щось муркнув, а відтак мовив:

— Ця голівка тут?

— Звичайно.

— Де?

Соумар глянув на письмовий стіл і дратливо сказав:

— Таж отут стояла. Той навіжений Трампус узяв її, грався нею, а я забрав, боячись, щоб не впала на підлогу, — він-бо тоді був такий неуважний!..

— Але тут нічого нема! Може, він її справді прихопив із собою?

— Це неймовірно, — бурчав Соумар. — Я ясно бачу, як беру її в нього з рук і кладу сюди. — Він хвилину оглядався по приймальні, ніби сподіваючись десь її побачити, а тоді ляснув себе по лобі: — Авжеж. Як би вона тут могла бути, коли я сховав її в портфель і відніс до клініки.

— Навіщо ви це зробили?

— Хотів продемонструвати студентам частини мозку й черепа.

— І там ви її забули?

— Забув, бо Трампус мене підступно виманив з клініки, збрехавши, що з Лідою тут, у санаторії, стався припадок. Та чому ви до цієї речі виявляєте таку увагу?

— Інколи я виявляю увагу й до речей, котрі на це не заслуговують.

— Такого я за вами ще не помічав, — пробурмотів Соумар. — Між іншим, той ваш Трампус весь час називає негідника, який переслідує Ліду, Барбароссою.

— Бачте, одного разу ми піймали ватажка банди, якого так звали. Можливо, він це запам'ятав.

Соумар знову стенув плечима.

— Гадаю, тепер я можу піти до своїх хворих. Якщо, звісно, не буду більш потрібен у віллі коло Ліди.

— Скільки вона ще спатиме? — спитав Клубічко.

— Для певності, щоб Трампус не перелякав її своїми нескромними запитаннями, я зробив їй ще одну ін'єкцію і гадаю, що до ранку вона не прокинеться. Хіба десь перед полуднем.

— Я б дав вам до ранку спокій, але спершу допоможіть мені знайти мармурову голівку.

— Гадаєте, вона чогось варта?

— Я дуже хотів би її побачити.

Соумар скептично подивився на Клубічка:

— Ви, певне, думаєте, що це якимось чином пов'язане з тим випадком, котрий… Клубічко зиркнув на годинник.

— Через кілька хвилин я мушу знов їхати до Турнова й хотів би зараз поглянути на ту річ.

— Чому до Турнова? Хоч мені, власне, байдуже.

— Бо від цього, може, залежить життя Салача, — подумавши, відказав Клубічко. — А щоб зберегти йому життя, мені треба мати при собі якусь річ — сам не знаю яку, але вона, певно, схована в мармуровій голівці.

Соумар вирячив на нього очі:

— Чи не вдарилися ви на старості літ у романтику, друже?

— Ви вгадали, професоре. Але я був би вам дуже вдячний, якби ви зараз же поїхали зі мною до клініки, щоб я подивився на ту мармурову голівку.

Та в клініці на них чекало велике розчарування. Соумар показав на стіл у своєму кабінеті і мовив:

— Отут я її поставив, пам'ятаю дуже добре, а тоді забув про неї. Саме тут мала б стояти.

— Але не стоїть.

— Це я бачу й без вас… — Соумар трохи подумав і натис кнопку дзвінка. — Цілком можливо, що її взяв оглянути мій асистент.

Кілька хвилин професор несамовито дзвонив до асистентської кімнати. Зрештою покликав сестру, й та пообіцяла знайти асистента. Десь він, певне, в палаті біля хворого.

Задиханий асистент прибіг за п'ять хвилин.

— Колего, даруйте, що примусив вас бігти, — вибачився Соумар, — мені треба забрати мармурову голівку, яку я сьогодні сюди привіз. Ви пам'ятаєте її?

Асистент потвердив. Навіть уважно оглянув її, коли професор несподівано пішов. Дуже гарний наочний посібник.

— Куди ви її поділи?

— Куди я її подів? — здивовано спитав асистент. — Лишив тут.

— Але тут її нема, як бачите, — сказав Соумар.

— Справді…— погодився асистент.

— А як нема тут, то де ж вона?

Асистент похитав головою.

— Не уявляю, пане професор. Я тоді як пішов звідси, так більш і не повертався.

— Ви замкнули кабінет професора? — спитав Клубічко.

— Тут цього не роблять, — нервово відказав Соумар замість асистента, — сюди ніхто не насмілюється заходити, отже, це зайве.

— Але все-таки хтось узяв її! — вигукнув Клубічко, насилу стримуючись. — Насмілився зайти сюди.

— Здається, тут була пані Пажоутова, — втрутилася до розмови сестра.

— Хто вона така?

— Прибиральниця, пане.

— То приведіть її,— попросив Клубічко.

— Вона тут не мешкає. У нас тут гуртожиток тільки для неодружених, а пані Пажоутова має родину.