Чтение онлайн

— Ви знаєте, де вона живе?

— Десь на вулиці «На боїшті»[10] здається, у восьмому номері.

— Нічого не вдієш, професоре, доведеться вам одвезти мене до тієї пані,— сказав Клубічко, коли сестра вийшла.

— Хоч я маю оглянути ще багато хворих, та поїду з вами охоче, — сказав Соумар. — Уже зранку почуваюся більше детективом, ніж терапевтом. Тільки ви там не дуже поживитеся, бо пані Пажоутова належить до тих, кого ми звемо «порядна жінка». Чи такої думки про неї її чоловік — невідомо, бо хоч я й старий парубок, а знаю, що кожна жінка має певний запас жорстокості, який в основному зберігає для свого чоловіка. Але в крадіжці я не запідозрив би її. Навіть у найхимернішому сні.

— Я ж її й не підозрюю, Соумарчику, просто шукаю мармурову голівку, тож мушу питати про неї кожного, хто міг її бачити. І в цієї прибиральниці — насамперед.

— Чого вам так далася та голівка? — спитав Соумар. — Як я уже казав, звикаю до вашого способу мислення, втрачаючи багато сили, але при цім почуваюсь як людина, котра хоче за кілька годин збагнути таємницю зниження й підвищення тиску крові.

Клубічко засміявся:

— Одна з таємниць нашого ремесла — нюх. Це, мабуть, так само важко пояснити, як таємницю зниження й підвищення тиску крові. Тільки подумайте: чому наша скупа Ліда раптом подарувала вам голівку, і саме перед тим, як зважилася летіти? Бачте, я не знаю напевно, що вона казала у Брно, та коли довідався, що до Праги, а може, до вас поїхала вродлива, проте небезпечна жінка, я вирішив, що до цього могла приплутатися мармурова голівка. Не маю уявлення, чи сказала Ліда їм, що подарувала голівку вам, але припускаю. Отже, це означало б, що в голівці було щось цінне або принаймні щось таке, чим цікавилися в Брно. Ну, тепер поїдемо до пані Пажоутової? На мене сьогодні чекає ще багато роботи.

— А чи не могли б ви це доручити Трампусові? — спитав Соумар, коли вони вже йшли до машини. — Між іншим, ви зробили мене своїм шофером, і це вам влетить в копійчину, бо я правитиму професорську платню, а вона значно більша від шоферської.

— Рахунок пред'явите Ліді. А щодо Трампуса, то хтось мусить же її охороняти, бо новий напад на віллу не тільки не виключений, а він тепер цілком можливий. Той хлопець затявся, що розкриє таємницю, примусивши говорити Салачову, я ж вирішив зайти здалеку.

— Краще скажіть, що ви хочете, аби він осоромився, — буркнув Соумар.

Сіли в авто й поїхали. Біля громадських лікарень, старезних і вбогих, лежала між іншими жалюгідними та брудними вулицями вулиця, що звалася «На боїшті». Бозна-чому молодше покоління, до котрого належав Клубічко, знало тільки те, що зовсім недавно вона мала таку ж славу, як і Прашна брана.[11]

За кілька хвилин машина зупинилася перед будинком, який хотіли відремонтувати ще перед війною, але не зробили цього й досі. Пані Пажоутова мешкала на четвертому поверсі, і можна було сподіватися, глянувши на зовнішній вигляд будинку, що квартира у неї була погана. Втім, Соумар і Клубічко побачили тільки кухню. Пані Пажоутова поралася коло плити, за столиком біля вікна вчив уроки хлопець років восьми. Побачивши гостей, Пажоутова вирячила очі, і цей погляд переконав Клубічка, що підозрювати її в крадіжці — нісенітниця. Візит славетного професора викликав велику паніку. Господиня покинула каструлі й підбігла до столу, тоді метнулася до шафи й витягла скатертину. На плиті щось підозріло зашкварчало — метнулася туди, відтак витерла стільці, впала на один з них і не могла вимовити й слова.

— Ми прийшли… — почав Соумар, але, побачивши, як розгубилася жінка, замовк.

— Ви не хвилюйтеся, — сказав Клубічко. — Пан професор прийшов…

— …спитати вас, чи прибирали ви в мене сьогодні в клініці,— докінчив Соумар.

— Авжеж, — потвердила пані Пажоутова, трохи заспокоївшись, як і Соумар. — Мені ж за це платять. Прибирала, прибирала. І двічі, як звичайно. Спершу вранці, до того, як пан професор прийшли, і потім, як пішли. Та там нічого й прибирати.

Соумар погодився:

— Що правда, то правда, там було чисто, бо мене викликали, тільки-но я почав прийом. Але я знаю вашу ретельність: ви ж напевно прибирали на моєму столі?

Пані Пажоутова потвердила:

— У вас там стояли якісь пляшечки з мертвою головою на етикетці. То я сховала їх до лівої нижньої шухляди. Втім, сказала про це сестрі.

— Так, то отрута, — смиренно потвердив Соумар. — Я забув про неї, дуже поспішав… Але, крім того, на столі було ще дещо, пані Пажоутова, пригадайте. Така собі медична іграшка.

Жінка захитала головою:

— Ніякої іграшки я там не бачила.

— А може? Маленька мармурова голівка з числами й золотими рисками. Отака завбільшки, — Соумар стиснув кулак.

— Правильно, — потвердила пані Пажоутова, — її я теж бачила. Вона стояла біля вашого календаря.

— Ну, от, — муркнув Соумар вдоволено. — Заради тієї голівки ми до вас і прийшли. Вона кудись поділась, — І майже злякано спитав: — Що ви на це скажете?

Пані Пажоутова дивилася на професора здивовано й нетямуще.

— Куди вона могла подітися? Вона ж стоїть там уже кілька місяців.

— Помиляєтеся, — мовив Соумар, — які ж кілька місяців? Я приніс її сьогодні вранці.

— А я можу заприсягтися, що вона стоїть там весь час! — прошепотіла Пажоутова. — І кажете, що вона пропала?

Соумар кивнув головою:

— Але ж вона нічого не була варта! — розпачливо вигукнула пані Пажоутова. Хвилю дивилася на них, відтак в очах їй забриніли сльози: — І ви думаєте, що це взяла я?

— Та ні,— розгубившись украй, відказав Соумар, — нічого ми цього не думаємо.

— То чого ж ви тоді прийшли?

— Ту голівку, — мовив Соумар, ще більше розгубившись, — я повинен повернути. Тому… словом, я прийшов тільки спитати вас, чи ви не знаєте, де вона поділася. Може, хто взяв.

— Гадаєте, хтось із персоналу? Ні,— відповіла пані Пажоутова. — Коли я там була, до кабінету ніхто з персоналу не заходив. Що їм там робити? Може, хіба як я пішла, не знаю…

Соумар розгублено глянув на Клубічка.

— Отже, коли ви прибирали, там нікого з персоналу не було? — запитав уже Клубічко. — Може, туди заходив хто сторонній?

— Тільки наш Ростя, — відповіла пані Пажоутова, показуючи на сина, що вчив уроки біля вікна. — Він ходить до клініки обідати. Еге ж, Ростю?

— Так, мамцю, — потвердив хлопець, проте голос його лунав так дивно, що це зацікавило Клубічка. І він підступив до малого:

— Що це ти учиш, Ростю?

— Арифметику, — відповів той і звів на Клубічка очі. Вони були нещирі: хлопець спаленів.

— Отже, ти приходив до мами? — спитав Клубічко. Хлопець кивнув.

— І ви одразу пішли обідати?

— Не одразу, — відповіла пані Пажоутога. — Спочатку я збігала до роздягальні. Тривало це хвилин п'ять.

— І ці п'ять хвилин ти був у кабінеті пана професора сам?

— Навіщо ви його мучите? — дорікнув йому Соумар по-французьки. Але Клубічко не звернув на це уваги.

— А залишившись сам, глянув на стіл пана професора.

Хлопець потвердив.

— А на ньому, — суворіше вів далі Клубічко, — побачив гарну іграшку.

«О, вона б мені знадобилась», — подумав і, перш ніж повернулася мама, сховав її в портфель.