Чтение онлайн

— Бачите, Соумарчику, як тому негідникові щастило. А що таке щастя, я знаю. Воно має одну властивість — як усміхнеться комусь, то довго йому лишається вірним. Це означає, що той шеф, чи страховисько, а по-моєму, агент, мабуть, накиває п'ятами. Шкода, нема карти, проте я пам'ятаю, що звідси недалеко (як для доброї машини, а вона десь стояла поблизу) до Варнсдорфа або Румбурка. Там він порівняно легко перейде кордон. Зрозуміло, туди скрізь буде повідомлено.

— А Тихий? — спитав Соумар.

— Десять або й двадцять років. Він іще признаватиметься й признаватиметься, що робив, і всю вину звертатиме на пані Шашкову. — Відтак сказав Костові: — Пана Салача, навіть коли опиратиметься, доправити під охороною до лікарні. І хай там його кілька днів стережуть, бо не виключено… Цей чоловік гідний найбільшого співчуття. Натерпівсь, як собака, і врятував його, власне, Трампус.

— Тобто хочете сказати, що врятували його ви? — зауважив Соумар.

— Ні, Трампус. Тим, що поїхав до Пісарок. Звісно, він і не підозрював, які це матиме наслідки. Я, ледащо, якби цього не сталося, повернувся б до Праги… Але коли Трампус з'ясував причетність Тихого до справи, я лишився. Уявний швейцарець, дізнавшися, що я звелів стежити за Тихим, вирішив лишити мені його, а сам подався до Праги — ще раз оглянути Лідину віллу. Потім йому вже не зоставалося часу на Салача. Проте віллу оглянути як слід не зміг — йому перешкодив Кост (котрого послав туди Трампус). Швейцарець трохи понишпорив, злякався і втік. Якби ми його зловили, то, певне, пересвідчилися б, що він має малу ногу. Невдовзі він іще раз спробував дістатися до Ліди й послав до лікарні красуню, щоб дала вам отруєну шинку, аби в паніці, яка виникла б, пробратися до Ліди або послати пані Шашкову. В цьому йому завадили своїм гурманством та скупістю ви.

— Як це — скупістю? — спитав Соумар.

— Бо не подумали, що Трампус теж голодний, не почастували його шинкою, от вона й лишилася…

Соумар ляснув себе по лобі:

— Ваша правда, це було здорово продумано.

— Авжеж, — погодився Клубічко. — Той швейцарець кебетливий. Досить йому було знайти в Лідиному кабінеті кілька ваших бланків — і план готовий… Але вже справді пора їхати, Барбароссо.

— Зараз, — відказав тихо Соумар. — Дайте мені, будь ласка, ліхтарик. — Він освітив обличчя мертвої, хвилину розчулено дивився, потім закрив їй очі,— Був би я суддею Тихого — мені важко було б знайти кару, котру він заслужив. Ох, яка ж гарна була жінка. І ласкава.

— Еге ж, — буркнув Клубічко. — Жінки вміють бути ласкаві, тільки яка ціна жіночої ласки… — Він узяв у Соумара ліхтарик і повів професора за собою.

Пізно вночі Соумар під'їхав до празького КНБ. Клубічко спав так міцно, що збудити його було неможливо.

«Ну, — подумав Соумар, — в такому стані свого священного протоколу ти, мабуть, не напишеш. — А коли Клубічко поклав йому голову на плече й лаштувався лягти в машині, Соумар вирішив: — Одвезу його до санаторію і, як не буде вільного ліжка, покладу на канапу у своїй приймальні». Повернув машину й поїхав до санаторію «Полегкість».

— Знаєте що, давайте донесемо його до приймальні, а коли він прокинеться, зателефонуєте до криміналки, хай приїдуть по свого шефа.

— Будь ласка, — відповів швейцар, — але, може, краще, щоб пан начальник виспався в мене на канапі.

— Можна й так, але в санаторії йому буде зручніше. Допоможіть мені його донести.

— Але ж… — почав був швейцар і замовк.

— Беріть за ноги, а я — за голову, — звелів Соумар.

— Але ж… — повторив швейцар.

— Ніякого «але ж», чоловіче, беріть його і мерщій, бо мені теж хочеться спати.

— Але ж, — утретє вимовив той, — у вас у приймальні гості.

— Так пізно? — буркнув Соумар. — І вночі не дають спокою… Ну, коли так, покладемо цього нещасного у вас.

— То буде найліпше, пане професор, — злякано мовив швейцар. — Дозвольте вам порадити… не хвилюйтеся…

— Чого б це я мав хвилюватися? — здивовано спитав Соумар,

— Бо гості, що на вас чекають у приймальні,— то два пани, одного з них я трохи знаю, прийшли вони з КНБ.

— Що ж тут дивного? — весело сказав Соумар. — КНБ у мене сьогодні як удома.

Швейцар співчутливо подивився на нього, відтак вони поклали Клубічка на канапу, і Соумар пішов до приймальні. Заледве прочинив двері — побачив Трампуса, що, немов на троні, сидів у його фотелі за столом. Двері майже автоматично зачинилися. Соумар озирнувся: зачинив їх Голец — з видимим наміром не дати йому вийти.

— Добрий вечір, — привітався Соумар. — Власне, уже ніч. Трампусе, що вас до мене привело? Знову прийшли з якимось запитанням?

Трампус похитав головою, врочисто підвівся, пильно дивлячись на професора.

— Чи знов прийшли мене охороняти? — пожартував Соумар.

— Пане професор, — піднесено мовив Трампус, — мені жаль, але я прийшов вас не охороняти, а заарештувати.

Соумар вирячив на нього очі:

— Ви що, з глузду з'їхали, Трампусе? Жартувати серед ночі? Невже не могли знайти іншого часу?

Трампус почервонів:

— Я вас дуже просив би не ображати мене, — сказав холодно. — Заявляю вам, що з цієї хвилини ви заарештовані.

Соумар несамохіть глянув на Голца, але той тільки ніяково стенув плечима.

— Заарештований, — видушив із себе Соумар. — Добре. Але в такому разі можете сказати чому?

— Пане професор, — відповів Трампус іще холодніше, — не грайте переді мною комедії. Вам-бо добре відомо, за що я вас заарештовую.

— Мушу, на жаль, констатувати, що не маю аніякісінького уявлення, — видушив із себе приголомшений Соумар. — Зрештою сьогодні це вже не вперше ви псуєте мені настрій. Щоразу знаходите новий привід. Спочатку хотіли мене заарештувати за те, що маю малу ногу, а… Мені справді цікаво, що вигадали ви тепер? Можливо, за червону бороду?

Трампус сумно дивився на нього:

— Я скажу вам лиш кілька слів — і ви перестанете сміятися. Пані Салачова прокинулася.

— Хвалити бога! — вигукнув Соумар. — За це я б вас залюбки обняв, тільки ж ви мене заарештували… Як вона почувається?

— Спочатку їй було добре, — відповів Трампус усе ще крижаним тоном. — А в цей момент не дуже.

— Їду до неї,— вирішив Соумар і ступив до дверей. Та Голец розкинув руки й похитав головою. Соумар повернувся до столу й напався на Трампуса: — Що це все означає? Скажете ви нарешті?

— Пане професор, — відповів Трампус тим самим холодним тоном, — скажіть мені: вам відома ця річ? — Він витяг з портфеля фатальну мармурову голівку.

— Ще б пак, — одрубав Соумар, — сьогодні з нею вже була морока. А чого ви мені її показуєте? До речі, як вона опинилася у вашому портфелі, коли я залишив її отут, на цьому столі? Не дивіться на мене так, ніби хочете надіти на мене наручники.

— Можете сісти, це поки що неофіційний допит. Голец, присуньте стільця.

Соумар сів, наче вві сні.