Чтение онлайн

Джеймс розповів, що стеля й підлога згоріли дотла, і тепер на місці стайні — тільки почорнілі стіни. А двоє нещасних коней, яких так і не вдалося вивести надвір, були поховані під палаючими бантинами та черепицею.

Далі поїздка минала без пригод, і при заході сонця ми вже були на місці. Нас із Джинджер завели до гарної чистої стайні, ми опинилися під опікою тутешнього кучера — великого добряги, і той уже догоджав нам, як тільки міг. Почувши про нічну пожежу, він одразу ж пройнявся до Джеймса повагою.

— Юначе, — сказав він, — з усього почутого я роблю один незаперечний висновок: ваші коні можуть вам довіритися, і вони це чудово знають. До вашого відома, вивести коня зі стайні під час пожежі чи під час повені — штука дуже складна. Не знаю, чому так повелося, але візьміть двадцять коней — і жоден із цієї двадцятки не захоче покидати стайні.

Господарі погостювали кілька днів у друзів, а потім настав час повертатися. Діставшись додому без пригод, ми були раді опинитися у своїй стайні, і Джон, схоже, не менше за нас радів нашому поверненню.

Коли вони із Джеймсом залишали нас на ніч, Джеймс запитав:

— Як думаєте, кого візьмуть замість мене?

— Малого Джо Ґріна зі сторожки, — відповів Джон.

— Джо Ґріна? — здивувався Джеймс. — Та він ще геть зелений!

— Йому вже п’ятнадцятий рік, — не погодився Джон.

— Але ж він малий на зріст!

— Так, зростом, може, і не вдався, але моторний, роботящий, та й не злий нібито. Навіть більше, він і сам не проти працювати в стайні, і його батькові це до вподоби. І господар, я знаю, за те, аби малий спробував свої сили. Мені він уже казав, що як малий не підійде (а це вже як я йому скажу), він підшукає когось старшого, ну, я йому сказав, що було б добре дати малому випробувальний термін, тижнів так зо шість.

— Усього шість тижнів! — зойкнув Джеймс. — Та треба з півроку, не менше, перш ніж йому почне щось вдаватися! Е, Джоне, вам доведеться добре попріти.

— Ну, — засміявся Джон, — з роботою в мене завжди все лагодилося. Не пам’ятаю, щоб я колись її боявся.

— Ви дуже гарна людина, Джоне, — мовив Джеймс. — Чи стану я колись таким?

— Я не люблю розповідати про себе, — сказав раптом Джон, — та коли вже ти нас покидаєш, щоб, так би мовити, піднятися у ранзі, то так і бути, розкажу, що я про це думаю. Я був такий, як Джозеф, коли від лихоманка за якихось десять днів померли мої матір і батько. І залишилося нас двоє — я і моя сестра-калічка Нелі. Родичів, які могли би нас так-сяк підтримати, ми не мали. Я наймитував в одного фермера, а на такій роботі не те що двох — себе не прогодуєш, і пішла б моя сестричка у робітний дім, [45] якби не наша господиня. Нелі каже, що вона — ангел, і на те є вагомі причини. Господиня винайняла у старої вдови Молет кімнатку для Нелі, і коли та могла працювати, доручала їй різне шитво та в’язання. Коли ж сестричка була хвора, господиня посилала їй обіди і всякі дрібнички, одне слово, робила все, аби Нелі не занепадала духом; була достоту як матір. А потім господар узяв мене до своїх коней, і я допомагав старому Норманові (так звали тодішнього конюха). Я сидів на хазяйських харчах, мав спальню на горищі й одержував три шилінги на тиждень. Отже, я вже міг допомогти сестрі. А зараз я розповім тобі про Нормана. Старий спокійно міг відмахнутися від мене, сказав би, що не його це справа — морочитися з темним селюком, та й квит. Але ж він цього не зробив, а навпаки, замінив мені батька і, як міг, опікувався мною. Коли його через кілька років не стало, я зайняв його місце. Зрозуміло, мені добре платять, я можу заощаджувати на чорний день, мало що в житті трапляється, і Нелі щаслива, як пташка в раю. Тож бачиш, Джеймсе, я не та людина, що вихвалятиметься перед малим хлопчиною чи відповість невдячністю на доброту господаря. Аж ніяк! Справді, мені тебе не вистачатиме, але якось перебудемо. Розумієш, Джеймсе, мало що на цьому світі дорівняється до людської доброти, і коли я можу комусь допомогти, то охоче це роблю.

— А знаєте, Джоне, — мовив Джеймс, — як не крути, а приказка «Своя сорочка ближча до тіла» точно не про вас.

— Не про мене, — погодився Джон. — А тепер подумай і скажи, де були б зараз я і моя Нелі, якби свого часу господиня, господар та й старий Норман вирішили, що своя сорочка ближча. Нелі ниділа б у робітному домі, а я підгортав би чужу ріпу! Або що сталося б із Чорним Красенем і Джинджер, якби кілька днів тому так подумав ти? Ні, Джеймсе, так може думати останній егоїст, дикун, і знаєш, може, гріх таке казати, але коли людина в житті керується цим правилом, то краще б її зразу втопили, як сліпого цуцика чи кошеня. Така моя думка, — і Джон рвучко хитнув головою.

Джеймс засміявся, а коли він заговорив, голос його ледь помітно тремтів.

— Після матері ви мій найкращий друг. Думаю, ви не забудете мене.

— Звичайно, як тебе забути! — вигукнув Джон. — Якщо тобі потрібна буде допомога, ти мене теж згадаєш, правда?

Наступного дня до стайні вже прийшов Джо, аби повчитися у Джеймса, поки той ще тут. Йому показали, як прибирати у стайні, кому і скільки давати сіна й стелити соломи. Окрім цього, до його обов’язків входило чистити збрую та мити екіпаж. Оскільки він був невисокого зросту і чистити мене чи Джинджер не зміг би, навіть якби дуже бажав, то Джеймс вирішив, що на початках із нього досить і поні. Отож, Баский Веселун цілком переходив під опіку хлопця, але, звісно, під наглядом Джона. Загалом то був симпатичний, тямущий хлопчина, і завше, коли приходив на роботу, то постійно щось насвистував.

Веселунові не дуже подобалося, як його «мордує» (це він так висловився) малий Джо, цілковитий невіглас у цій справі, та коли добігав кінця другий тиждень, він сказав мені по секрету, що «з того хлопчиська, мабуть, таки будуть люди».

І от настав той день, коли Джеймс назавжди йшов від нас. Ніколи не бачив його таким засмученим, як того ранку.

— Розумієте, — ділився він із Джоном переживаннями, — надто багато я залишаю тут. Мама, Бетсі, ви, наші добрі господарі, а наші коні, а мій старий Веселун. На новому місці я ще нікого не знаю. Власне, я тому й пристав на пропозицію, що служитиму не стаєнним, а конюхом і зможу краще піклуватися про матір. Важко мені, Джоне, дуже важко.

— Так, Джеймсе, я тебе чудово розумію. Та я б погано про тебе подумав, якби, покидаючи рідний дім, ти зовсім не тужив за ним? Тримайся, хлопче, ти й там знайдеш друзів. Якщо зарекомендуєш себе з найкращого боку — а в цьому я не маю сумніву, — уяви, як пишатиметься тобою твоя мати, як вона розповідатиме своїм знайомим, яке гарне місце дістав її син.

Джон, як міг, підбадьорив Джеймса, і, правду кажучи, не йому одному було шкода розлучатися з юнаком. А коли той пішов, Веселун так засумував, що на кілька днів навіть утратив апетит. Довелося тоді Джонові брати на ранкові прогулянки разом із нами і нашого поні. Пробігши декілька разів зі мною голова в голову, невтішний Веселун трохи збадьорився, а невдовзі й остаточно піднісся духом.

Часто до стайні приходив батько малого Джо і в усьому допомагав своєму синові. Хлопчина дуже старався, намагаючись опанувати нове для себе ремесло, і Джон був задоволений своїм помічником.

Це сталося через кілька днів по тому, як ми проводжали Джеймса. Наївшись увечері сіна, я спав міцним сном на соломі, аж раптом посеред ночі мене розбудило голосне дзеленчання стаєнного дзвоника. Я чув, як відчинилися двері Джонового дому і швидко-швидко загупали його кроки: Джон побіг до хазяйського дому, прожогом повернувся, відчинив двері стайні, зайшов досередини й гукнув:

— Вставай, Красунчику! Не знаю, що ти зараз робиш, але за хвилину виїжджаємо.

Я й оком не змигнув, як Джон мене уже і засідлав, і загнуздав. Швидко метнувшись додому по верхній одяг (одна нога тут, друга — там), він погнав мене клусом до маєтку. Сквайр із ліхтарем у руці вже вичікував біля дверей.

— Слухай, Джоне, — промовив він, — жени учвал, це питання життя і смерті місіс Гордон. Кожна мить дорога. Як приїдеш до лікаря Байта, передай йому цю записку. Потім доберешся до заїжджого двору і, щойно кінь перепочине, повертайся.

— Буде зроблено, сер, — відповів Джон, і за мить він сидів у сідлі. Садівник, що жив у садовому будиночку і також прокинувся від дзеленькання, відчинив ворота і чекав. Не гаючи жодної миті, ми проминули маєток, переїхали через село і спустилися пагорбом до застави. Зачувши крики Джона, а потім і гупання в двері, митник швидко вибіг надвір і відкрив нам дорогу.

— Послухайте, — гукнув йому Джон, — тут незабаром їхатиме лікар, тримайте дорогу відкритою. Ось вам гроші за проїзд!