Чтение онлайн

— Знаєш, Вілі, цей кінь знав і кращі часи.

— Бідолашний! — вигукнув хлопець. — Як по-твоєму, дідусю, він ходив в екіпажі?

— Звичайно, хлопче! — відповів той, підходячи до мене ближче. — У молоді роки він міг робити що завгодно. Дивися, які у нього ніздрі, вуха, який вигин шиї, яка грива. Треба бути сліпим, щоб не бачити в ньому породи.

І він ласкаво поплескав мене по шиї. Я потягнувся до нього, відповідаючи на ласку. Хлопчик і собі погладив мою голову.

< image l:href="#"/>

— Бідний коник! Диви-но, дідусю, як він розуміє ласку. От купив би ти його, щоб він помолодів, як наша Сонечко!

— Ну, хлопче, всіх коней не відмолодиш. Та й наша Сонечко була не так стара, як занедбана.

— А по-моєму, цей кінь зовсім не старий. Он яка у нього грива, хвіст. Заглянь йому в зуби, а тоді кажи. І не дивися, що він худий, очі ж йому не запали від старості.

— От малий, — засміявся фермер. — Ти любиш коней не менше, ніж твій дідусь.

— Та ж, дідусю, заглянь йому в зуби і запитай ціну. От побачиш, на наших пасовиськах він нараз помолодшає.

Мій продавець теж вирішив уставити слівце.

— Сер, юний джентльмен знає, що каже. Бачте, цей кінь возив кеб і гарував за двох. А так він зовсім не старий, і я навіть чув, як один ветеринар казав, що піврічний перепочинок поставить його на ноги, а з диханням у нього все гаразд. Я вже десять днів дивлюся на нього і мушу сказати, що такого вдячного і мирного коня я ще зроду не бачив. Справжній джентльмен не пошкодує на нього п’ять фунтів, щоб дати коникові шанс. І б’юся об заклад, наступної весни він коштуватиме всі двадцять.

Старий засміявся, і малий хлопець занепокоєно зиркнув на діда.

— Дідусю, ти ж сам казав, що вторгував за лоша на п’ять фунтів більше, аніж сподівався, хіба ні? Купи цього коня, не збіднієш.

Фермер ретельно обмацав мої ноги — досить опухлі й напружені, заглянув у зуби.

— Думаю, він має років тринадцять-чотирнадцять. А покажіть-но, який у нього клус.

Я вигнув худезну шию, трохи підняв хвіст і, закидаючи неслухняними ногами, пробігся.

— Ваша найнижча ціна? — запитав фермер, коли я знову розвернувся.

— П’ять фунтів, сер. Господар заборонив продавати дешевше.

— Здирство, — похитав головою старий, проте його рука вже тягнулася до гаманця. — Здирство та й годі. У тебе є тут ще якісь справи? — запитав він, відрахувавши соверени і вручаючи їх продавцеві.

— Ні, сер. Якщо бажаєте, я відведу його на заїжджий двір.

— То відведи, будь ласка. Я скоро там буду.

Вони пішли далі, а ми йшли за ними назирці. Хлопець ледве стримував захоплення, та й дідусь його, здається, теж був задоволений. На заїжджому дворі мене вдосталь нагодували, а потім прийшов робітник мого нового власника, сів на мене верхи, і ми поїхали легкою ступою. Доїхавши до великого лугу, на краю якого стояв навіс, ми повернули туди.

Містер Сароґуд (так звали мого благодійника) розпорядився, щоб увечері та вранці мене годували сіном та вівсом, а вдень випускали на привілля.

— Отак, Вілі, — мовив фермер, звертаючись до внука. — Від цього дня відповідатимеш за нього ти. Він — твій.

Вілі радо перейняв нові обов’язки, і, треба сказати, ставився до них сумлінно. Не було жодного дня, щоб він пройшов попри мене, а часом підкликав до себе і пригощав шматочком моркви або ще якоюсь смакотою. Інколи просто стояв коло мене та слухав, як я хрумаю овес. Вілі завжди знаходив для мене вільну хвилину і лагідне слово, тож не полюбити цього хлопця було просто неможливо. Він називав мене Старим Другом, бо зазвичай у лузі я завжди ходив за ним. Часом Вілі приходив із дідусем, і той завжди уважно роздивлявся мої ноги.

— Це, Вілі, його найвразливіше місце, — казав фермер, — але він день у день здоровішає, і мабуть, на весну вже можна чекати покращення.

Гарний відпочинок, добрі харчі, м’який торф під ногами та легкі прогулянки дуже позитивно вплинули на моє здоров’я і підняли мій дух. Від матері мені дісталася чудова стать, надриватися замолоду не доводилося, відтак у мене були кращі шанси на одужання, аніж у багатьох бідолах, що тяжко працювали ще до того, як досягли найкращої форми. За зиму мої ноги відійшли, і я, можна сказати, помолодшав.

Настала весна, і в березні містер Сароґуд вирішив запрягти мене у фаетон та перевірити мою ходу. Я теж захоплено сприйняв його задум і провіз його та Вілі добрих кілька миль. Ноги в мене були як новенькі, біг я легко і навіть не пригадую, коли востаннє отримував від їзди таке задоволення.

— Знаєш, Вілі, він і справді молодшає. Тепер треба знайти йому якусь просту роботу, і до середини літа він буде не гірший, аніж Сонечко. Кінь дуже чутливий до повода і має гарну ступу. Навіть не знаю, чи може хтось ходити краще, ніж він.

— Дідусю, я так щасливий, що ти його купив!

— Я теж радий, хлопчику мій. Але дякувати за це він має все-таки тобі. Тепер нам залишилося підшукати йому якусь тиху, затишну місцину, де він житиме гідним життям.

Однієї чудової літньої днини конюх вичищав мене з таким завзяттям, що я одразу запідозрив: має статися щось надзвичайне. Він підрівняв мені щітки, розгладив шерсть на ногах, начистив дьогтем копита і навіть розчесав мій чуб. А потім так само завзято він заходився коло збруї.

Коли Вілі з дідусем сідав в екіпаж, вигляд у хлопця був радісно збуджений.

— Головне, щоб він припав до серця дамам, — сказав старий джентльмен, — тоді й вони йому сподобаються. Ну, а як воно буде насправді, побачимо.

За декілька миль від села стояв акуратний невисокий будиночок із огорожею, газоном та під’їзною алеєю. Вілі подзвонив, і, коли йому відчинили, запитав, чи вдома міс Блумфілд або міс Елен. Так, вони обидві були вдома. Тоді містер Сароґуд зайшов до будинку, а Вілі залишився біля мене.

Хвилин за десять вийшов старий фермер, за ним незабарилися три жінки: перша — висока бліда леді в білому шалі, друга — весела чорноока дівчина, яка підтримувала бліду леді, а третьою ішла поважна дама — сама міс Блумфілд.

Усі троє підійшли до мене, стали з цікавістю розглядати мою зовнішність і розпитувати фермера про мене. Найбільше я припав до серця наймолодшій; як виявилося, це була міс Елен. Вона одразу заявила, що я їй дуже подобаюся, бо в мене надзвичайні очі. Висока бліда дама зізналася, що їй аж кров холоне в жилах від думки, що в екіпажі буде кінь, який уже падав на дорозі, а отже, й знову може впасти. Бо ж коли, не дай, Боже, це станеться, вона вже до смерті не оговтається від страху перед кіньми.