Чтение онлайн

— Хто це такі?

— Мої піддані, — відповів Едмур. — Вони налякані.

«Тільки мій любий братик міг зігнати стільки зайвих ротів до замку, який скоро може опинитися в облозі.» Кетлін знала, що Едмур має м’яке серце, та інколи питала себе, чи не такі ж м’які в нього й мізки. За милосердя до простого люду вона його любила, і все ж…

— Чи можливо надіслати Роббові крука?

— Він у полі, ласкава пані, — відповів пан Десмонд. — Птах не знатиме, де його шукати.

Утерид Возняк кахикнув.

— Перш ніж вирушити, наш молодий король наказав відіслати вас до Близнюків, щойно ви повернетеся, пані Старк. Він просить вас дізнатися більше про доньок князя Вальдера і допомогти обрати наречену, коли прийде час.

— Ми дамо тобі свіжих коней та вдосталь припасу, — додав брат. — Відпочинеш з дороги, а тоді…

— …а тоді лишуся тут, — закінчила Кетлін, злізаючи з сідла. Вона не мала наміру залишати Водоплин, де її батько лежав при смерті, задля того, щоб вибирати Роббові дружину. «Робб хоче вберегти мене від лиха, і за це винуватити його я не можу. Та хай би пошукав якогось новішого виправдання, бо це вже засмерділося.»

— Гей, хлопче! — покликала вона. Зі стайні вибіг підліток і хутко прийняв повід коня.

Едмур зістрибнув на землю. Він був на голову вищий за неї, та назавжди лишиться її меншеньким братиком.

— Кет, — похнюпився він, — адже князь Тайвин іде сюди…

— Він іде на захід, обороняти свою землю. Якщо зачинити браму і сховатися за мурами, він пройде мимо, нікого не зачіпаючи.

— В нас під ногами земля Таллі! — заявив Едмур. — Якщо Тайвин Ланістер гадає перетнути її, не скривавившись, доведеться мені його трохи повчити. Жорстоко повчити.

«Так само, як повчив його сина?» Брат у своєму гонорі був твердіший за річкову скелю, та ніхто з них двох не забув, як пан Хайме порубав військо Едмура на криваві шматки попереднього разу, коли вони стрічалися у битві.

— Ми нічого не виграємо, зате можемо багато втратити, зустрівши князя Тайвина у полі, — обережно докинула Кетлін.

— Давай-но не будемо балакати про мої задуми щодо битви з ним просто посеред двору.

— Як забажаєш. Тоді де?

Брат похмуро насупив брови. Якусь мить Кетлін гадала, що він зараз розлютиться на неї, та нарешті він гарикнув:

— У божегаї! Якщо наполягаєш.

Кетлін пішла за братом до брами божегаю вздовж галереї. Коли Едмур гнівався, то завжди ставав похмурий та замкнений. Кетлін шкодувала, що поранила його почуття, але справа була надто важлива, щоб дбати про гонор.

Коли вони лишилися самі під деревами, Едмур обернувся до сестри.

— Ти не маєш сили, щоб стати проти Ланістера у полі, — мовила Кетлін просто руба.

— Коли я зберу всі свої затяги та рушення, то матиму вісім тисяч піших і три тисячі кінних, — відповів Едмур.

— Тобто майже вдвічі менше, ніж Тайвин Ланістер.

— Робб перемагав і гіршим числом, — заперечив Едмур, — а я до того ж дещо придумав. Ти забула про Руза Болтона. Князь Тайвин розбив його на Зеленозубі, проте не переслідував. Коли князь Тайвин відійшов до Гаренголу, Болтон став на рубіновому броді та на перехресті. Він має десять тисяч війська. Я надіслав наказ Гелманові Толгарту з’єднатися з Болтоном, узявши ту залогу, яку Робб лишив у Близнюках…

— Едмуре, та залога лишилася задля того, щоб утримати Близнюки і змусити князя Вальдера до вірності нам.

— Але ж він зберіг вірність, — вперто хитнув головою Едмур. — Усі Фреї хоробро билися у Шепітній Пущі, старий пан Стеврон помер від ран, отриманих при Волоброді. Пан Риман, Чорний Вальдер та решта зараз із Роббом на заході, Мартин дуже прислужився мені як очільник розвідників, а пан Первин серед інших безпечно довіз тебе до Ренлі. Ласка божа, чого ти ще від них хочеш? Робб заручений з однією з дочок князя Вальдера, Руз Болтон, як я чув, одружився з іншою. А ти хіба не взяла на виховання до Зимосічі двох його онуків?

— Якщо треба, з вихованця легко зробити заручника.

Вона не знала, втім, ані про смерть пана Стеврона, ані про шлюб Болтона.

— Маючи ще й двох заручників, можна певно вважати, що князь Вальдер не насмілиться з нами гратися. Болтон потребує людей Фреїв, а заразом і пана Гелмана. Я наказав йому захопити Гаренгол.

— Там проллється чимало крові.

— Не без того. Але щойно замок впаде, як князеві Тайвину нікуди буде безпечно повертатися. Моє власне рушення захистить броди на Червонозубі від спроб переправи. Якщо він вдарить на річку, то скінчить як Раегар, коли той намагався перетнути Тризуб. Якщо ж відступить, то ми його затиснемо між Водоплином та Гаренголом, а після повернення Робба з заходу розчавимо назавжди.

В голосі брата лунала груба вояцька певність, але Кетлін пошкодувала, що Робб забрав з собою на захід дядька Бріндена. Чорноструг побував у півсотні битв за життя, а Едмур — у одній, та й ту програв.

— Загалом, задум добрячий, — підбив він підсумки. — Так каже князь Титос, а з ним і князь Джонос. Якщо вже Бракен з Чорнолісом про щось погодилися, то напевне ж, воно мусить бути цілком очевидне кожному, чи не так? Що скажеш?

— Гаразд, нехай. Як буде, так і буде.

Кетлін відчула раптову втому. Може, вона йому дарма перечила. Може, задум справді був чудовий, а її побоювання — проста жіноча полохливість. Якби ж тут був Нед, або дядько Брінден, або ж…

— Ти питав батька про свій задум?

— Пан батько не в тому стані, щоб думати про війну. Два дні тому вони зібралися видавати тебе за Брандона Старка! Піди й упевнись сама, якщо не віриш. А задум спрацює, Кет, ось побачиш.

— Сподіваюся, Едмуре. Дуже на це сподіваюся.

Вона поцілувала брата в щоку, аби запевнити у своїй вірі, та пішла до батька.

Князь Гостер Таллі мало змінився від останнього разу, коли вона його бачила: так само прикутий до ліжка, змарнілий, з блідою та липкою шкірою. В опочивальні смерділо хворобою: набридливою сумішшю старого поту та різноманітних ліків. Коли вона відкинула запони, батько тихо застогнав, повіки його затремтіли та розплющилися. Він подивився на неї так, наче не розумів, хто вона така і чого їй треба.

— Пане батьку. — Кетлін поцілувала його. — Я повернулася.

Тепер він, здається, її упізнав.

— Ти приїхала, — прошепотів він ледь чутно, майже не рухаючи вустами.

— Так, — мовила вона. — Робб надіслав мене на південь, та я заспішила до вас.

— Південь… де це… хіба Соколине Гніздо на півдні? Не пригадаю… о божечки, я так боявся… ти пробачила мені, дитино?

Щоками його линули сльози.

— Мені нема за що вас пробачати, пане батьку.

Вона попестила його тонке біле волосся і помацала лоба. Лихоманка палила його зсередини, незважаючи на всі маестерські трунки.