Чвара королів
Шрифт:
Кетлін V
За два дні шляху до Водоплину їх помітив розвідник, коли вони напували коней з каламутного струмка. Ніколи ще Кетлін так не раділа, забачивши значок з двома баштами дому Фрей.
Коли вона попрохала розвідника супроводити їх до дядька, то отримала таку відповідь:
— Пан Чорноструг пішов на захід з королем, мосьпані. Роз’їзди без нього очолює Мартин Водограй.
— Зрозуміло.
Водограя вона стрічала у Близнюках — то був байстрюк князя Вальдера Фрея, зведений брат пана Первина. Її не здивувало рішення Робба вдарити у саме серце ланістерівської сили. Напевне, він саме про це й думав, коли висилав її на перемовини з Ренлі.
— То де ж зараз Водограй?
— Стоїть табором за дві години звідси, мосьпані.
— Ведіть нас до нього, — наказала вона. Брієнна допомогла їй сісти у сідло, і вони вирушили негайно.
— Ви прибули з Лихомостя, мосьпані? — запитав розвідник.
— Ні.
Кетлін не посміла там з’явитися. Після смерті Ренлі вона не була певна, який прийом матиме від його юної вдовиці та її захисників. Натомість вона пробралася крізь саме серце війни — колись плодючим річковим краєм, перетвореним на зчорнілу пустелю свавіллям Ланістерів. Щовечора розвідники приносили їй звістки, від яких її нудило.
— Князя Ренлі убито, — повідомила вона.
— Ми сподівалися, що то якась ланістерівська брехня, або…
— Якби ж то. У Водоплині править мій брат?
— Так, мосьпані. Його милість поставив пана Едмура тримати Водоплин і берегти його тили.
«Хай боги дадуть йому сили та наснаги», подумала Кетлін. «І розуму б не завадило.»
— Чи не чути щось від Робба на заході?
— А ви не знали? — здивувався вояк. — Його милість здобув велику перемогу при Волоброді. Пан Стафорд Ланістер загинув, його військо розігнане.
Пан Вендел Мандерлі затюгукав з радощів, але Кетлін лише кивнула. Завтрашні негаразди непокоїли її більше, ніж учорашні здобутки.
Мартин Водограй стояв табором у руїні спаленого острогу, коло стайні без даху та сотні свіжих могил. Він став на коліно, коли Кетлін злазила з коня.
— Мої вітання, ясна пані. Ваш брат доручив нам видивлятися ваш почет і супроводити до Водоплину якомога швидше, щойно ми вас знайдемо.
Кетлін наказ не надто сподобався.
— Справа у моєму батькові?
— Ні, ясна пані. Здоров’я князя Гостера лишається незмінним.
Водограй був дебелий рум’яний чолов’яга, не надто схожий на своїх зведенюків.
— Ми боялися, щоб ви не наскочили на ланістерівські чати. Адже князь Тайвин вийшов з Гаренголу і суне на захід з усім військом.
— Підведіться, — мовила вона до Водограя, спохмурнівши. Скоро і Станіс Баратеон рушить у похід. «Хоч би нас тоді боги вберегли.» — Чи скоро князь Тайвин має з’явитися біля нас?
— Днів через три або чотири. Важко сказати напевне. Ми маємо очі на всіх дорогах, та все ж краще не баритися.
Вони й не барилися. Водограй швидко згорнув табір, сів у сідло поруч з нею, і загін рушив у путь. Майже п’ятдесят вершників тепер їхало під прапорами з лютововком, пстругом у стрибку та двома баштами.
Її людям кортіло більше почути про Роббову перемогу при Волоброді; пан Водограй охоче задовольнив їхню цікавість.
— До Водоплину прибився пісняр, що називає себе Римундом Римоспівцем. Він склав думу про битву. Цього вечора ви, мосьпані, напевне її почуєте. Римоспівець назвав її «Вовк у темряві ночі».
Далі Водограй розповів, що рештки війська пана Стафорда відійшли назад до Ланіспорту. Без обложних пристроїв годі й думати брати Кастерлі-на-Скелі приступом, тому наразі Молодий Вовк платить Ланістерам за свавілля у річковому краї тією ж монетою. Князі Карстарк і Гловер плюндрують узбережжя, пані Мормонт відганяє кілька тисяч голів худоби до Водоплину, а Великоджон захопив золоті копальні у Кастамирі, Забіч-Ярі та Пендрікових Кучугурах.
Пан Вендел зареготав.
— Хочеш побачити, як Ланістер бігає, мов ошпарений — наклади руки на його золото!
— Як король зміг узяти Зуб? — спитав пан Первин Фрей свого брата-байстрюка. — То вельми міцна твердиня, ще й царює над дорогою поміж гір.
— А він його не брав. Прослизнув мимо посеред ночі. Кажуть, лютововк — отой його Сірий Вітер — показав йому дорогу. Звір винюхав криву та кам’янисту козячу стежку, що бігла донизу яром і догори хребтом. Вершники змогли там проїхати вервечкою по одному. Ланістерівці у вартових вежах геть нічого не побачили. — Водограй стишив голос. — Дехто каже, що після битви король вирізав серце Стафорда Ланістера і згодував своєму вовкові.
— Я б не радила вам вірити у такі казки, — різко відповіла Кетлін. — Мій син — не навіжений варвар.
— Перепрошую, мосьпані. Може, того і не було, але вовк певно ж заслужив нагороду. Він не звичайний собі звір. Великоджон якось казав, що лютововків послали вашим дітям старі боги півночі.
Кетлін згадала той день, коли її діти знайшли цуценят у пізньолітньому снігові. Вовченят було п’ятеро — троє хлопчиків та двоє дівчаток для п’яти шлюбних дітей дому Старк… і шостий, білий хутром і червоний оком, для Недового байстрюка Джона Сніговія. «Так, незвичайні звірі», подумала вона. «Геть незвичайні.»
Того вечора, щойно вони стали табором, Брієнна знайшла її намет.
— Ласкава пані, ви тепер знову серед своїх, у безпеці, за день шляху до братового замку. Прошу вашого дозволу поїхати.
Кетлін аніскільки не здивувалася. Незугарна молода жінка трималася осторонь впродовж цілої подорожі. Головним чином вона поралася коло коней: вичісувала шкуру, витягала камінці з підків. Шадові вона допомагала куховарити і білувати дичину, а згодом довела, що й полювати вміє не гірше за решту вояків. Все, до чого Кетлін прохала її докласти рук, Брієнна виконувала швидко і не жаліючись. Коли до неї зверталися, вона відповідала чемно, але ніколи не брала участі у подорожніх або табірних балачках, не плакала і не сміялася. Вона їхала з загоном і ночувала з загоном, але до загону начебто і не належала.
«Так само було і з Ренлі», подумала Кетлін. «На бенкеті, у бугурті, навіть у Ренліному шатрі поруч з братчиками Веселкової Гвардії. Навколо неї стоять мури, вищі за зимосіцькі.»
— Якщо ви поїдете, то куди? — спитала Кетлін.
— Назад, — відповіла Брієнна. — До Штормоламу.
— І певно, сама. — Вона не питала, бо знала.
Широке обличчя нагадувало озеро тихої води — не виказувало нічого, що відбувалося під поверхнею.
— Так.
— Ви хочете вбити Станіса.
Брієнна стиснула грубі мозолисті пальці на руків’ї свого меча. Колись цей меч належав Ренлі.