Чтение онлайн

— Дещо таке, чого Серсея не чекає, — пробурмотів Тиріон з-понад її стрункої шиї. — Чинитиму правий суд.

Бран більше полюбляв сидіти на твердій кам’яній лаві під вікном, аніж на м’якій перині серед ковдр. У ліжку на нього тиснули стіни й низько нависала стеля; у ліжку опочивальня здавалася цюпою, а Зимосіч — великою в’язницею. Але ж за вікном до себе кликав широкий світ.

Він не міг більше ані ходити, ані лазити стінами, ані полювати, ані битися дерев’яним мечем, як бувало колись. Але міг дивитися. Йому подобалося, як починали блищати стрільчаcті шибки вікон по всьому замку, коли запалювали свічки та комини у баштах і кам’яних палатах. Він любив слухати, як лютововки співали до зірок.

Останнім часом вовки часто снилися йому. «Вони говорять до мене, як брати до брата», казав він собі, слухаючи їхнє виття. Він майже розумів їхню мову… не те щоб зовсім, не те щоб напевне, але майже… начебто вони співали мовою, яку він колись знав, а потім примудрився забути. Хай їх бояться Вальдери, але в жилах Старків тече вовча кров. Так йому казала Стара Мамка.

— Хоча є такі, в яких та кров сильніша, — попереджала вона.

У довгому витті Літа чулася журба і пристрасть. Кудлаїв голос був дикіший, свавільніший. Разом вони наповнювали двори та палати, бриніли цілим замком, наче Зимосіччю блукала велика зграя лютововків, а не лише двоє… хоча колись їх було шестеро. Чи сумують вони теж за своїми братами і сестрами? Бранові кортіло дізнатися. Чи кличуть вони Сірого Вітра та Привида, Німерію та тінь Панночки? Чи прагнуть вони повернути всіх додому і зажити однією зграєю?

— Хто може знати, що там собі думає лютововк? — відповів пан Родрік Касель, коли Бран спитав, чому виють вовки. Вельможна Бранова матінка поставила старого лицаря каштеляном Зимосічі за своєї відсутності; урядування лишало йому обмаль часу на пусті балачки.

— Вони прагнуть волі, — заявив Фарлен, псяр і доїзжачий, який любив лютововків не більше, ніж його підопічні хорти. — Їм не подобається сидіти за стінами, та й хто їм докірне? Диким істотам місце у дикій глушині, а не в замку.

— Так, вони хочуть полювати, — погоджувався кухар Гейдж, вкидаючи дрібно накришене ниркове сало до великого казана з юшкою. — Вовчий нюх далеко кращий за людський. Мабуть, винюхали собі якоїсь дичини.

Маестер Лювин гадав інакше.

— Вовки часто виють на місяць. А ці виють на комету. Бачиш, яка вона яскрава? Може, вони вирішили, що то місяць.

Коли Бран переказав ті слова Оші, вона аж зареготалася.

— Та в твоїх вовків клепки більше, ніж в маестра, — відказала дичацька жінка. — Вони знають таку правду, яку вчений сіромаха давно забув.

Вона вимовила все це так, що Бранові побігли мурашки спиною. Коли ж він спитав, що означає комета, Оша відповіла:

— Вогонь та кров, хлопче, і нічого доброго.

Наступним Бран запитав про комету септона Чайла, коли вони разом перебирали деякі сувої, врятовані від пожежі у бібліотеці.

— То меч, який вбиває нинішню пору земного коловороту, — відповів септон. І скоро зі Старограду прилетів білий крук зі звісткою про осінь. Вочевидь, Чайл не збрехав.

Стара Мамка, проте, не погоджувалася, а вона ж прожила на світі довше за всіх.

— Дракони, — мовила вона, здіймаючи голову і щось винюхуючи. Вона була майже сліпа і комети не бачила, та стверджувала, що чує її запах. — Бути на світі драконам, хлопче, — наполягала вона. Стара Мамка, як і раніше, ніколи не кликала його «принцом».

А Ходор правив своєї:

— Ходор.

І ніколи не казав нічого іншого.

А лютововки все вили та й вили. Стражники на мурах стиха шпетили їх на всю губу, хорти на псярні люто галасували, коні басували у стійлах, Вальдери тремтіли коло вогню, і навіть маестер Лювин жалівся на безсонні ночі. Лише Бран не зважав. Пан Родрік замкнув вовків у божегаї після того, як Кудлай вкусив Малого Вальдера, та мури й кам’янці Зимосічі виробляли дивні штуки зі звуками, й іноді здавалося, що вовки сидять просто у дворі під Брановим вікном. А іншим разом він би присягнувся, що ті гуляють по мурах, наче замкові вартові. Понад усе Бран прагнув їх побачити.

Він бачив комету, що висіла над трапезною замкової сторожі та дзвіницею, а далі за ними маяла Першовежа, кругла і приземкувата, чорні химери на якій виразно виділялися проти лілового сутінкового неба. Колись Бран знав кожний камінь тих будівель — хоч ззовні, хоч зсередини; він облазив їх усі, гасав угору-вниз легше, ніж інші хлопчаки гасали сходами. Він влаштовував собі таємні схованки на дахах, тримав гайворонів на розбитій вежі за своїх особливих друзів.

А потім він упав.

Бран не пам’ятав самого падіння, але ж йому казали, що він впав — напевно, не брехали. Тоді він трохи не помер. Побачивши химери на Першовежі, де сталося лихо, він відчув, як моторошно скрутилося все у нього в животі. Тепер він не міг лазити, не міг ходити й бігати, не міг битися мечем, а колишні мрії про лицарство лишили по собі тільки гіркий присмак.

Літо вив того дня, коли Бран впав, і ще довго по тому, коли малий лежав розбитий у ліжку — Робб розповів йому про те, перш ніж піти на війну. Літо журився по хазяїнові, й до його туги приєдналися Кудлай та Сірий Вітер. Того вечора, коли скривавлений крук приніс звістку про смерть їхнього батька, вовки теж усе дізналися самі. Бран сидів у маестровій башті разом з Ріконом, балакав про дітей лісу, і раптом Літо з Кудлаєм потопили голос маестра Лювина у своєму витті.

За ким вони тужать тепер? Чи не вбив якийсь ворог Короля-на-Півночі, що був раніше його братом Роббом? Чи не впав його брат-байстрюк Джон Сніговій зі Стіни? Чи не вмерла його мати або хтось із сестер? Чи причина в чомусь іншому, як гадають маестер, септон і Стара Мамка?

«Якби ж я справді був лютововком, то зрозумів би їхню пісню», повний палкої жаги, подумав він. У вовчому сні він гасав по схилах гір — гострих крижаних хребтів, вищих за будь-яку башту, і стояв на вершинах під повним місяцем, лишивши під собою цілий світ. Точно так, як бувало раніше.

— У-у-у-у! — обережно завив Бран. Він склав долоні трубою перед ротом і підняв голову до комети. — У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у, а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — продовжив він сміливіше. Вийшло якось дурнувато, пискляво, слабенько і тремтливо. Виття малого хлопчини, а не вовка. І все ж Літо відповів, заглушивши своїм низьким виттям тоненький голосочок Брана; згодом і Кудлай приєднався до хору. Бран завив ще, і вони заспівали разом — останні зі своєї зграї.

На звук до дверей нагодився стражник на прізвисько Стріха з бородавкою на носі. Він зазирнув досередини, побачив, як Бран виє коло вікна, і спитав:

— У чому річ, пане принце?

Бран почувався ніяково, коли його кликали принцом, хоч і був спадкоємцем Робба — Короля-на-Півночі. Він повернув голову і завив до стражника:

— У-у-у-у-у-у-у-у! У-у! У-у! У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

Стріха скривився.

— Та припиніть уже.

— У-у-у! У-у-у! У-у-у-у-у-у! У-у-у! У-у-у! У-у-у-у-у-у-у-у-у!

Стражник пішов і скоро повернувся з маестром Лювином у сірій рясі, з незмінним ланцюгом на шиї.

— Бране, ті звірюки й без тебе чинять досить галасу. — Він перетнув кімнату і поклав руку хлопчикові на лоба. — Час уже пізній, ти мав би спати.

— Я розмовляю з вовками. — Бран скинув з себе руку маестра.

— Може, хай Стріха віднесе тебе до ліжка?

— До ліжка я й сам доберуся. — Мікен забив у стіну рядок залізних прутів, по яких Бран міг тягти себе кімнатою за допомогою самих лише рук. То була важка й повільна справа, від неї боліли плечі, але їздити в когось на руках Бран ненавидів. — А спати я піду тоді, коли захочу. Зараз не хочу.