Чтение онлайн

Він розгорнув великий квадрат пергамену.

— Фарба тут вицвіла, але ще видно, де маляр показав розташування дичацьких селищ. Є одна книжка… де ж це вона? Я її щойно читав.

Він зіпхнув убік кілька сувоїв, оголивши велику запилену книгу, переплетену в підгнилу шкіру.

— Ось це, — мовив він з пошаною в голосі, — звіт про подорож від Тіньової Вежі аж до Самітного мису на Скрижанілому Березі. Написав його розвідник на ім’я Рожвин. Числа і року немає, але згадується Дорен Старк, король на Півночі. Тобто це сталося ще до Завоювання. Вони билися з велетнями, Джоне! Рожвин навіть чинив обмін з дітьми лісу, тут усе написано.

Надзвичайно обережно Сем перегорнув сторінку пальцем.

— Ось він і мапи накреслив, дивись…

— Може й ти, Семе, напишеш звіт про нашу розвідку.

Джон хотів підбадьорити хлопця, та мабуть, обрав невдалий спосіб. Останнє, чого Сем зараз бажав — це нагадування про завтрашній початок походу. Він розпачливо посовав сувої навколо себе.

— Тут є ще мапи. Якби ж мати час на пошуки… такий безлад навколо. Але я міг би дати тут ради, напевне міг би, якби мав час… та по правді кажучи, на це пішло б кілька років.

— Мормонт хотів мапи трохи скоріше. — Джон висмикнув сувій з одного кошика, здмухнув шар пилу. Поки він розгортав сувоя, з того викришився кут.

— Диви, цей вже розсипається, — зазначив Джон, насупивши брови над вицвілим письмом.

— То поводься з ним обережніше. — Сем обійшов стола і взяв сувій з Джонових рук так ніжно, наче то була поранена тварина. — Важливі книжки зазвичай переписували наново, коли мали в них потребу. Деякі найстаріші поновлювали, мабуть, з півсотні разів.

— Ну, цю поновлювати не турбуйся. Двадцять три діжки солоної тріски, вісімнадцять глеків риб’ячого жиру, барило солі…

— То господарські списки, — зазначив Сем, — чи може, купчі папери.

— Кому яке діло, скільки солоної риби тут з’їли шість століть тому? — здивувався Джон.

— Мені є діло. — Сем обережно повернув сувій до кошика, з якого Джон його висмикнув. — З господарських записів і книг обліку можна багато дізнатися, справді-справді! Скільки братів тоді служило у Нічній Варті, що вони їли…

— Вони їли їжу, — сказав Джон, — і жили так само, як ми.

— Ти здивуєшся. Цей льох — справжня скарбниця, Джоне.

— Як скажеш. — Джон мав сумнів. Скарбниці зберігають золото, срібло, коштовне каміння, а не пилюку, павуків і гнилу шкіру.

— От і скажу! — рішуче вигукнув товстун. Він був старший роками за Джона, вже дорослий чоловік за законами держави, але Джон не міг сприймати його інакше як однолітка. — Я знайшов малюнки облич на деревах, книжку про мову дітей лісу… такі праці, яких немає і в Цитаделі, сувої зі старої Валірії, звіти про зміну літа і зими від маестрів, померлих тисячоліття тому…

— Книжки нікуди не втечуть до нашого повернення.

— Якщо ми взагалі повернемося…

— Старий Ведмідь бере з собою дві сотні досвідчених братів, три чверті з яких — розвідники. Кворин Піврукий приведе з Тіньової Вежі ще сотню. Ти почуватимешся безпечніше, ніж у батечковому замку в Рогошпилі.

Семвел Тарлі спромігся на жалюгідну посмішку.

— У батечковому замку я ніколи не почувався безпечно.

«Боги схильні до злих жартів», подумав Джон. Пип та Ропух, які зі шкури пнулися, щоб виїхати на велику розвідку, мали залишитися у замку Чорному. Натомість долати шлях страхолюдною пущею випаде Семвелові Тарлі — сором’язливому товстунові, який сам себе оголосив боягузом, а на коні сидів не набагато краще, ніж володів мечем. Старий Ведмідь віз із собою дві клітки круків, щоб надсилати до замку звістки. Маестер Аемон був сліпий і занадто немічний, аби їхати з загоном, тому його мусив замінити особистий шафар.

— Ти нам потрібен задля круків, Сем. А ще ж мені треба якось втримати Гренів ніс, щоб не надто задирався. Сам я не впораюся.

Семові підборіддя затремтіли.

— Про круків міг би подбати або ти, або Грен, або хтось інший, — мовив він з дещицею відчаю в голосі. — Я б показав, як це робиться. Ти ж письменний, можеш написати листи Мормонта незгірш мене.

— Я служу при Старому Ведмедеві. Я дбатиму про його зброю та коней, ставитиму його намет, а на пташок мені часу не лишиться. А ти, Семе, проказав обітниці. Тепер ти — братчик Нічної Варти.

— Братчик Нічної Варти не мав би так лякатися.

— Ми всі налякані. Якби не лякалися, то були б йолопи.

Протягом останніх двох років зникло надто багато розвідників — навіть Джонів дядько Бенджен Старк. В лісі знайшлося двоє мертвих братчиків з дядькового загону, але в мороці ночі вони повстали з того світу. Джонові обпечені пальці здригалися від самої згадки про них. Він і досі бачив уві сні того упиря — мертвого Отора з палаючими синіми очима і холодними чорними руками. Але Семові нагадувати про те було не варто.

— В страху немає нічого ганебного, казали мені батько. Важить тільки те, як ми зустрічаємо свій страх. Ходімо, допоможу тобі зібрати мапи.

Сем кивнув, похнюпившись. Полиці стояли так тісно, що йти довелося один за одним. Льох виходив у одну з «жуковин», як їх кликали братчики; звивисті підземні ходи з’єднували унизу всі башти та будівлі замку Чорного. Влітку жуковинами мало хто ходив, не рахуючи пацюків та іншої гидоти, але взимку — то була інша справа. Коли сніги намітало у сорок чи п’ятдесят стоп заввишки, а з півночі вили крижані віхоли, тільки жуковини й тримали замок Чорний докупи.

«Скоро», подумав Джон, поки вони лізли догори. Він бачив провісника зміни пір, який прилетів до маестра Аемона зі звісткою про кінець літа — великого, білого і мовчазного, як Привид, крука Цитаделі. Він вже бачив зиму, коли був малий, але всі казали, що та зима була коротка і м’яка. Ця буде геть інша — Джон відчував кістками.

Поки вони дісталися поверхні крутими кам’яними сходами, Сем вже пихкав, наче ковальські міхи. Від вельми свіжого вітру Джонів кобеняк закрутився і засмикався. Привид витягся перед плетеною обмазаною стіною комори і спав, але при наближенні Джона прокинувся і затрусив до хлопців, задерши догори кудлатого білого хвоста.

Сем примружився на Стіну, що громадилася угорі — крижану скелю у сто сажнів заввишки. Інколи вона здавалася Джонові майже живою істотою з власним норовом. Колір льоду мінявся і переливався з кожною зміною світла, ставав то темно-блакитним, як замерзлі річки, то брудно-білим, як старий сніг, а коли на сонце наповзала хмара, то темнів до похмуро-сірого, наче будівельний камінь. Стіна простяглася на схід та захід, скільки бачило око — така велетенська, що поруч із нею палати з колод і кам’яні башти замку стояли ледве помітні. Стіна позначала край світу.