Чтение онлайн

Дичаки склали собі сторожове вогнище у мілкій западині над найвужчим місцем пересуву. Спереду в них було урвище, ззаду — суцільна скеля, яка дещо берегла від вітру. Але вона ж і дозволила чорним братчикам підповзти на череві на відстань у кілька стоп і глянути згори на людей, яких вони прийшли вбити.

Один спав, згорнувшись клубком і сховавшись під великою купою шкур. Джон бачив тільки його волосся — яскраво-руде при світлі вогнища. Другий сидів близько до вогню, підкидав до нього гілки та сучки, бурчав на вітер. Третій спостерігав за пересувом, хоча мало що міг там бачити — хіба що велетенське море темряви, оточене сніжними схилами гір. Ріг мав при собі саме спостерігач.

Троє. Якусь мить Джон вагався. Адже мало бути двоє. Втім, один спав. Та власне, хоч їх двоє, хоч троє, хоч двадцять, а обов’язок велить зробити те, задля чого прийшли. Вуж торкнувся його руки і показав на дичака з рогом. Джон кивнув на того, що коло вогню. Моторошне то було відчуття — обирати собі жертву. Він півжиття провів з мечем та щитом, готуючись до цієї миті. «Чи не так почувався Робб напередодні першої битви?», спитав себе Джон, та часу на довгі роздуми не мав. Вуж рушив уперед швидко, як справжня змія, скочив на дичака разом з градом дрібних камінчиків. Джон витяг Пазура з піхов і кинувся слідом.

Все трапилося мовби за один удар серця. Опісля Джон відчув захват з мужності дичака, що ринув спершу до рога, а не до клинка. Він вже був і підніс його до вуст, але не встиг засурмити, як Вуж вибив ріг ударом тесака. Джонів ворог скочив на ноги і пхнув йому в обличчя палаючу гілку. Джон сахнувся назад, відчувши тепло. Краєм ока він побачив, як ворушиться третій — той, що спав — і зрозумів, що мусить кінчати справу швидко. Коли ворог розмахнувся гілкою вдруге, Джон ринув уперед і щосили рубонув мечем-байстрюком обіруч. Валірійський булат розпанахав шкіряний одяг, хутро, вовну та плоть, але дичак, коли падав, вивернув меча з Джонових рук. Сонько саме сів на землі, виплутуючись з-під хутра. Джон вихопив кинджала з піхов, схопив дичака за волосся, пхнув йому вістря під підборіддя, поки той не дотягся до свого… його… ні, її…

Його рука застигла.

— Дівчина!

— Розвідниця, — виправив Вуж. — Дикунка. Кінчай її.

Джон бачив у її очах страх і вогонь. З білого горла там, де він вколов її кинджалом, цебеніла кров. «Раз пхнути, і справу скінчено», мовив він до себе. Стояв він так близько, що чув цибулю в її подиху. «Вона не старша за мене.» Щось у ній нагадало йому Ар’ю, хоча подібності до його сестри вона не мала жодної.

— Здаєшся? — спитав він, повертаючи кинджала. «А якщо не здасться, тоді що?»

— Здаюся. — Слова парували у холодному повітрі.

— Тоді ти наша полонянка. — Він прибрав вістря від м’якої шкіри на шиї.

— Кворин не казав брати у полон, — зазначив Вуж.

— Не брати теж не казав. — Джон відпустив волосся дівчини, і та відсахнулася назад, далі від них.

— Вона ж списниця. Баба-войовниця. — Вуж махнув на сокиру з довгим держаком, що лежала коло її хутряної постелі. — Коли ти її схопив, вона вже тяглася до зброї. Дав би їй ще мить — і вона б тобі нею межи очі загилила.

— Але я їй не дав тієї миті. — Джон відкинув сокиру ногою подалі від дівчини. — Чи маєш ти ім’я?

— Ігритта. — Рукою вона потерла шию і втупилася у кров на долоні.

Вклавши кинджала до піхв, він висмикнув Пазура з тіла вбитого ним чоловіка.

— Ти моя полонянка, Ігритто.

— Я своє ім’я сказала.

— Мене звати Джон Сніговій.

Вона зіщулилася.

— Зле ім’я.

— Байстрюцьке, — відповів він. — Моїм батьком був князь Едард Старк, господар на Зимосічі.

Дівчина сторожко роздивилася його, а Вуж уїдливо гигикнув.

— Це бранці мають розповідати нам всякі речі. Ти часом не забув?

Розвідник встромив у вогонь довгу гілку.

— Не те що б вони дуже хотіли. Знав я дичаків, які відкушували собі язики, щоб не відповідати на питання.

Коли гілка з одного кінця весело запалала, він зробив два кроки і жбурнув її через пересув. Гілка полетіла, обертаючись, крізь ніч, а потім зникла з виду.

— Ви б спалили тих, кого убили, — мовила Ігритта.

— Для них треба більше багаття, а більше багаття яскравіше горить.

Вуж обернувся, видивляючись у темному просторі якоїсь іскри світла.

— Тут неподалік ще є дичаки, га?

— Спаліть їх, — повторила дівчина уперто, — бо інакше знову дійде до мечів.

Джон згадав мертвого Отора та холодні чорні руки.

— Може, треба зробити, як вона каже.

— Є інші способи.

Вуж став на коліна біля убитого ним чоловіка, зняв з того кожуха, чоботи, пас, свитку, а тоді підважив тіло на одне худе плече, потяг до краю урвища і скинув туди з рвучким стогоном. Через якусь мить знизу почулося важке мокре «ляп!», а розвідник вже роздягнув друге тіло і волочив його за руки. Джон ухопив ноги, й разом вони жбурнули покійника у морок ночі.

Ігритта дивилася і нічого не казала. Вона була старша, ніж Джонові спершу здалося — може, років зо двадцять, але для свого віку невеличка, кривонога, кругловида, з маленькими руками та приплюснутим кирпатим носом. Розкошлана шапка рудого волосся витикалася на всі боки. Зігнувшись і сидячи, вона здавалася пухкою, але то були шари хутра, вовни та шкіри. Напевне, під ними ховалося щось таке ж кощаве, як Ар’я.

— Вас надіслали видивлятися нас? — спитав Джон.

— Вас та інших.

Вуж зігрів руки над вогнем.

— Що там за пересувом?

— Вільний нарід.

— Скільки?

— Сотні й тисячі. Ти стільки й не бачив, гайвороне. — Вона всміхнулася. Зуби мала криві, але дуже білі.

«Та вона сама не знає, скільки.»

— Навіщо було приходити сюди?

Ігритта замовкла.

— Що таке є у Мерзляках, що ваш король забажав мати? Жити тут не можна, бо нема харчу.

Вона відвернула обличчя геть.

— Ви збираєтеся напасти на Стіну? Коли?

Вона витріщилася у вогонь, наче й не чула.

— Ти знаєш щось про мого дядька, Бенджена Старка?

Ігритта не зважала. Вуж зареготав.

— Якщо виплюне відкушеного язика, не кажи, що я тебе не попереджав.

Від скель відбилося довге переливчасте гарчання. Джон відразу впізнав сутінькота. Підвівшись, він почув і другого, ближчого. Тоді витяг меча, обернувся і дослухався.

— Вони не по нас, — мовила Ігритта. — Вони по мертвих. Кіт почує кров за десять верст. А коло тіла поратиметься, доки не зжере останню волокнину м’яса, ще й кістки потрощить, щоб поласувати мозком.