Чтение онлайн

— Вірність пана Озмунда не поступається його хоробрості, — казала вона Джофрі, висуваючи його ім’я. Цікаво, що тут вона не збрехала. Добрий пан Озмунд продавав таємниці Бронові з того дня, коли його найняли. Але про це сестрі було знати не обов’язково.

Та власне, на що жалітися? Через нового лицаря Тиріон отримав ще одне вухо біля короля, невідоме сестрі. Хай навіть пан Озмунд виявиться цілковитим боягузом — все одно він не може бути гіршим за пана Бороса Блаунта, що наразі сидів у цюпі в Росбі. Пан Борос супроводжував Томена та князя Гиліса, коли пан Джаселин Бережняк з золотокирейниками влаштував йому несподіванку. Довірену Боросові ясновельможну особу той віддав так мляво і безвідмовно, що старий пан Барістан Селмі, напевне, лютував би незгірш самої королеви. Адже лицар Королегвардії мав би померти, обороняючи короля та його родину. Серсея наполягла, щоб Джофрі позбавив Блаунта білого корзна за зраду та боягузство. А тепер ставила на його місце таку саму порожню цяцьку.

Молитви, обітниці та помазання відняли цілий ранок. Скоро Тиріонові ноги почали скніти, й він без упину переминався з однієї на другу. Пані Танда стояла за кілька рядів попереду, але без дочки. А він же сподівався хоч на мить побачити Шаю. Варис казав, що в неї все гаразд, але Тиріон хотів упевнитися на власні очі.

— Краще вже панянці стелити, ніж шкрябати сковорідки, — мовила Шая, коли Тиріон розповів їй про задум євнуха. — А чи можна мені узяти паска зі срібних квіточок та золоте намисто з чорними діамантами, про яке мосьпан казав, що воно так пасує мені до очей? Я їх не носитиму, якщо ти не дозволиш.

Хоч як Тиріон не хотів її розчарувати, але мусив пояснити, що пані Танда, звісно, невеликого розуму жінка, та навіть вона може зацікавитися, чого це покоївка її дочки має більше коштовностей, ніж сама дочка.

— Візьми дві-три сукні, не більше, — казав він їй. — Добру вовну, жодного шовку, альтембасу чи хутра. Решту я триматиму в себе у покоях задля твоїх відвідин.

Не такої відповіді Шая сподівалася, та принаймні так було безпечніше.

Коли висвячення нарешті скінчилося, Джофрі вийшов геть, крокуючи між паном Балоном та паном Озмундом у нових білих корзнах, а Тиріон лишився перекинутися слівцем з новим верховним септоном (до речі, його власним висуванцем, який мав досить розуму, щоб знати, чия рука мастить йому хліб медом).

— Хочу, щоб боги стали на наш бік, — просто руба мовив йому Тиріон. — Скажіть усім, що Станіс присягнувся спалити Великий Септ Баелора.

— Невже це правда, ясний мій пане? — спитав верховний септон, малий проникливий чоловічок з пасмами білої бороди на зморшкуватому обличчі.

Тиріон здвигнув плечима.

— Хтозна. Може, й правда. Адже спалив Станіс божегай у Штормоламі на знак жертви Господові Світла. Якщо він не пожалів старих богів, то з якого дива жалітиме нових? Так і скажіть. Скажіть, що кожен, хто допомагатиме узурпаторові, зрадить не тільки законного короля, але й богів Седмиці.

— Скажу, ласкавий пане. І накажу молитися за здоров’я короля та його Правиці.

Коли Тиріон повернувся до світлиці, то знайшов там Галина Вогнечарника і маестра Френкена з листами. Алхіміка він примусив почекати довше, поки читав принесені круками звістки. Один лист був старий, від Дорана Мартела, де той писав про падіння Штормоламу. Інший лист виявився цікавіший. У ньому Балон Грейджой, господар на Пайку, величав себе Королем Островів та Півночі й запрошував короля Джофрі прислати послів на Залізні острови, щоб встановити кордони між державами і обговорити можливий союз.

Тиріон тричі прочитав листа і відклав його вбік. Лодії князя Балона могли б стати у пригоді проти флоту, що наближався зі Штормоламу, але вони перебували за тисячі верст на іншому боці Вестеросу, і Тиріон вагався віддавати за них половину Семицарства. «Може, треба прохопитися про цього листа Серсеї або винести його на засідання ради.»

Тільки тоді він пустив до себе Галина з останнім звітом від алхіміків.

— Не може такого бути, — мовив він, переглянувши книги обліку. — Майже тринадцять тисяч слоїків? Чи не маєте ви мене за дурня? Попереджаю — я не платитиму коронним золотом за порожні горщики або помиї, запечатані воском.

— Ні-ні, — закумкав Галин, — все підраховано точно, присягаюся вам! Нам, гм, дуже пощастило, ласкавий пане Правице. Знайшовся ще один запас пана Россарта — більше як триста слоїків. Уявіть, просто під Драконосхроном! Деякі шльондри розважали у тих руїнах своїх відвідувачів, і один з них впав крізь гнилу підлогу просто у підвал. Намацавши горщики, він подумав, що в них вино, сп’яну зламав печатку і випив трохи.

— Був колись один принц, який спробував таке зробити, — сухо мовив Тиріон. — Над містом не літає жодного дракона, тож гадаю, пияка спіткала та сама доля, що й принца.

Драконосхрон на пагорбі Раеніс покинули півтора століття тому. Вочевидь, там було зручніше зберігати шал-вогонь, ніж деінде. Але покійний пан Россарт мав би зробити ласку і комусь про це повідомити.

— Кажете, триста горщиків? Усе одно рахунок не сходиться. Ви на кілька тисяч горщиків попереду від найсміливішого числа, яке я від вас чув востаннє.

— Так-так, саме так. — Галин витер блідого спітнілого лоба рукавом чорно-кривавої ряси. — Ми працювали дуже ретельно і швидко, мосьпане, гм, ось чому…

— Ось чому ви наробили так багато речовини останнім часом. Гаразд, зрозуміло. — Усміхаючись, Тиріон пришпилював вогнечарника поглядом своїх різнокольорових очей. — Хоча постає природне питання, з якого дива ви раніше працювали менш ретельно.

Галин мав колір обличчя, як у підземного гриба, тому важко було уявити, що він може збліднути з лиця. Але все ж зміг.

— Ми працювали, мосьпане Правице, ми з братчиками трудилися вдень і вночі від самого початку, можу вас запевнити. Ми, гм, виробили так багато речовини, тому що, гм, добре навчилися цієї справи, так би мовити, і ще… — алхімік збентежено посовався, — певні закляття, гм, стародавні таємниці нашого братства, дуже тонкі й непевні, але необхідні, якщо треба зробити речовину, гм, ну, такою, якою вона має бути…

Тиріон відчув, що втрачає терпець. Скоро мав прибути пан Джаселин Бережняк, а Залізна Клішня не любив чекати.

— Отже, ви маєте таємні закляття. Дуже цікаво. То й що?

— Вони, гм, схоже, працюють краще, ніж раніше. — Галин слабенько посміхнувся. — Як ви гадаєте, десь поблизу часом немає живого дракона?

— Якщо ви не знайшли жодного під Драконосхроном, то немає. А що таке?

— Прошу вибачити. Я пригадав дещо, сказане мені велемудрим Політором багато років тому, коли я ще ходив у послушниках. Я тоді його спитав, чому багато заклять не працюють так добре, як нас запевняють старі сувої. А він відповів, що чари почали зникати зі світу, відколи помер останній дракон.

— Шкода вас розчаровувати, але я ніколи не бачив драконів. Проте бачив, як по цьому замку блукає Королівський Правосуд. Якщо плоди, що ви намагаєтеся мені продати, виявляться наповненими не шал-вогнем, а чимось іншим, ви його теж скоро побачите на власні очі.

Галин втік так хутко, що трохи не перечепився через пана Джаселина — ні, вже князя Джаселина, не треба забувати. На щастя, Залізна Клішня, як завжди, казав прямо й стисло. Він повернувся з Росбі зі свіжим рушенням списників, завербованих у маєтностях князя Гиліса, і знову став на чолі міської варти.