Чтение онлайн

— То може, хай посидять на веслах кілька років, а ми подивимося, як їх втішить така доля? — Тиріон посміхнувся. — Ні, мою сестру охопить розпач від втрати таких шанованих гостей. Повідомте панові Джаселину. Хай він схопить підкупленого вояка і пояснить, яка то честь — служити присяжним братчиком Нічної Варти. А навколо «Місячної доріжки» поставить чати, щоб Рожвини не знайшли ще одного стражника, спраглого до зайвих грошей.

— Як забажаєте. — Ще одна примітка на пергамені. — Ваш вояк Тімет цього вечора вбив сина виняра у гральному кишлі на Срібній вулиці. Звинуватив покійного, що той мухлював у грі в черепки.

— А той мухлював?

— Поза всяким сумнівом.

— Тоді добропорядні міщани мали б вшанувати Тімета за послугу. Я навіть бажав би, щоб він отримав дяку від самого короля.

Євнух ніяково захихотів і поставив ще примітку.

— В нас у місті також сталася раптова навала побожності. Комета приманила до міста купу різних чудернацьких жерців, святенників, проповідників, віщунів. Вони жебрають у винних льохах та харчівнях, провіщують загибель та руїну всім, кому не ліньки слухати.

Тиріон знизав плечима.

— Якраз насувається трьохсотий рік від висадки Аегона. Гадаю, цього слід було чекати. Хай собі кукурікають.

— Але ж вони поширюють жах, пане мій.

— Я гадав, то ваша служба — сіяти жах.

Варис аж прикрив рота рукою.

— Який ви жорстокий — казати такі речі. Тепер остання справа. Пані Танда минулого вечора влаштувала невеличку вечерю. В мене тут на ваш розгляд перелік страв і список гостей. Коли наливали вино, князь Гиліс підвівся, аби випити келиха за короля, і пан Балон Лебедин зазначив: «Для цього нам треба по три келихи кожному». Багато хто сміявся…

Тиріон заперечливо підняв руку.

— Та годі вам. Пан Балон пожартував. Мені нецікаво слухати зрадливі застільні балачки, пане Варисе.

— Ви не тільки мудрий, але й ласкавий правитель, пане мій. — Пергамен зник у рукаві євнуха. — В нас обох ще багато справ. На цьому я вас лишаю.

Коли євнух пішов, Тиріон довго сидів, вдивляючись у свічку і питаючи себе, як сестра сприйме новину про зняття з посади Яноса Слинта. Судячи з усього, не надто схвально. Але й зробити нічого не зможе, хіба що писати гнівні листи до князя Тайвина в Гаренголі. Міська варта тепер була в Тиріонових руках, а разом з нею — півтори сотні лютих гірських горлорізів та дедалі більший загін сердюків, що їх тим часом наймав Брон. Власне становище здавалося йому досить стійким і добре захищеним.

Без сумніву, так само думав свого часу і Едард Старк.

Коли Тиріон вийшов з малої трапезної, в Червоному Дитинці царювала тиша і морок. У світлиці на нього чекав Брон.

— Слинт? — запитав той.

— Князь Янос із вранішнім відпливом рушає на Стіну. Варис хоче, щоб я вірив, ніби замінив одного з людей Джофрі на свого. Але більш вірогідно, що я замінив людину Мізинця на людину самого Вариса. Та нехай вже.

— Тобі краще знати, що Тімет убив людину…

— Варис мені повідомив.

Сердюк не здивувався.

— Той дурник гадав, що одноокого легше обдурити. Тімет пришпилив йому руку до стола кинджалом і вирвав горлянку голою рукою. Він знає таку штуку: напружує пальці та…

— Позбав мене брудних подробиць, бо щось вечеря у животі нуртує, — перервав його Тиріон. — Як там твої сердюки-запроданці?

— Непогано. Сьогодні ще троє.

— Як ти вирішуєш, кого наймати?

— Роздивляюся, що до чого. Питання ставлю, аби дізнатися, де вони билися і чи добре вміють брехати. — Брон вишкірився. — А тоді даю змогу себе убити, а сам пробую вбити їх.

— Вже когось убив?

— Від тих однак не було б користі.

— А якщо хтось уб’є тебе?

— Отого винайми, не пошкодуєш.

Тиріон почувався трохи напідпитку і дуже втомленим.

— Скажи-но мені таке, Броне. Якби я наказав тобі вбити мале немовля… скажімо, дівчинку, яка ще смокче материні груди… чи виконав би ти наказ? Без жодних питань?

— Без питань — ні. — Сердюк потер великим і вказівним пальцями один об одний. — Я б спитав, за скільки грошей.

«То й нащо мені здався ваш Аллар Дим, пане Слинте?», подумав Тиріон. «Я сам таких сотню маю під рукою.» Він не знав, чого хоче більше: сміятися чи плакати. Знав тільки, що понад усе в світі хоче Шаю.

За дорогу в цих краях правили дві колії серед рясних бур’янів. Втім, з одного боку воно виходило і на краще: дорогою пересувалося так мало люду, що якби хтось схотів запитати, у який бік вони поїхали, то не знайшов би нікого, хто б бодай тицьнув пальцем у відповідь. Бурхливий людський потік, що плинув на південь королівським гостинцем, перетворювався тут на ріденький струмочок.

А гірше було те, що дорога звивалася туди й сюди, наче змія, плуталася з меншими стежками, а інколи геть зникала, щоб через дві-три верстви виникнути знову, коли мандрівники вже втрачали останню надію на її повернення. Ар’я від такого аж шаленіла. Місця тут були гарні, у подоланні неважкі: низки невисоких пагорбів, насипані східцями поля й городи, подекуди луки, гаї та невеличкі яри, де коло повільних мілких струмків купчився верболіз. І все ж стежка тут була така вузька й покручена, що загін радше повз, аніж ішов.

Уповільнювали їх головним чином важко закладені вози, що незграбно перевалювалися через кожний горбок та відчайдушно скрипіли кожною віссю. З десяток разів на день доводилося спинятися, аби витягти колесо з колії чи налягти подвійними силами й подолати слизький нахил. Одного разу посеред рясної порості дубів загін стрівся просто в лоба з трьома чолов’ягами, що тягли повну арбу хмизу та дров, запряжену волами, і обійти їх ніяк не змогли. Довелося візникам випрягати волів, проводити їх між дерев, розвертати арбу, знову запрягати волів і пхатися назад, звідки прийшли. Воли рухалися ще повільніше за кінні вози, і того дня загін майже не просунувся.

Ар’я не могла не споглядати через плече, питаючи себе, коли ж налетять золотокирейники. Вночі вона прокидалася на кожен шум і хапалася за руків’я Голки. Тепер вони ніколи не ставали табором без того, щоб виставити варту, але Ар’я не дуже довіряла тій варті, а надто хлоп’ятам-сиротам. У провулках Король-Берега вони ще сяк-так виживали, але тут почувалися геть загубленими. Коли вона робилася тиха, як тінь, то легко прокрадалася повз усіх геть із табору, щоб відлити зайве при місячному світлі без свідків. Одного разу, коли на чатах стояв Ломик Зеленорукий, вона видерлася на дуба і перебиралася з дерева на дерево, аж поки не опинилася в нього над головою, а він нічого й не помітив. Вона б могла зістрибнути йому просто на голову, але розуміла, що від вереску прокинеться весь табір, і тоді Йорен знову почастує її палицею.

Ломик з іншими сиротами тепер ставилися до Бичка якось особливо поштиво, бо королева ж прагнула отримати його голову. Щоправда, він на таке поводження ображався.

— Та не робив я нічого ніякій королеві, — сердито бурчав він. — Працював собі у кузні, та й усе. Качай міхи, тримай кліщі, побіжи-подай-принеси. Я мав стати зброярем, аж тут майстер Мотт раптом каже: підеш, мовляв, до Нічної Варти.

На цьому він тікав від усіх налощувати свого шолома. Шолом був пречудовий — закруглений, ошатний обрисами, з зоровою щілиною та великими сталевими бичачими рогами. Ар’я любила дивитися, як хлопець натирає крицю промасленою ганчіркою до такого блиску, що в шоломі аж відбивалися язики вогнища. Але на голову він його ніколи не вдягав.