Чтение онлайн

— Ставлю що завгодно, він — байстрюк того зрадника, — мовив Ломик одного вечора стишеним голосом, аби Гендрі не почув. — Вовчого князя, що його вкоротили на сходах септу Баелора.

— От і ні! — заперечила Ар’я. «Мій батько мав лише одного байстрюка — Джона.» Вона нишком вибралася у ліс, жалкуючи, що не може засідлати коня і дременути додому. Кобила в неї була добра — брунатна з білою плямкою на лобі, та й їздила верхи Ар’я непогано. От сіла б у сідло, загалопувала геть і ніколи б їх не побачила, якби не схотіла. Щоправда, тоді нікому було б їхати з розвідкою попереду, стежити за тим, що робиться позаду, стояти на чатах, поки вона спить… а коли наскочать золотокирейники, то ніхто й не заступиться. Краще лишатися з Йореном та рештою.

— Ми вже недалеко від Божого Ока, — оголосив чорний братчик одного ранку. — Королівський гостинець не буде безпечний аж до того берега Тризуба. Обійдемо озеро західним берегом, там нас навряд чи хто шукатиме.

На наступному розгалуженні дороги він повернув вози на захід.

Тут оброблена земля поступилася лісові, села та городці стали менші й дальші один від одного, пагорби — вищі, а яри — глибші. Знайти якогось харчу теж ставало дедалі важче. У місті Йорен наклав на вози чимало солоної риби, сухарів, сала, ріпи, мішків ячменю та гороху, голів жовтого сиру, але все те вони вже виїли до останньої крихти. Змушений думати, як прожити з землі, яку вони проминали, Йорен звернувся по допомогу до Коса та Курца, котрих свого часу схопили за лісокрадство. Їх він посилав поперед головної валки до лісу, і з сутінками вони зазвичай поверталися з оленем, підвішеним на жердині, або в’язками куріпок на поясах. Молодших хлопчаків приставляли збирати ожину вздовж дороги або лізти через тини з мішками по яблука, якщо дорогою траплялися сади.

Ар’я добре лазила і швидко збирала, проте полюбляла ходити сама. Одного дня їй пощастило наскочити на зайця: брунатного, жирного, довговухого, з малим рухливим носиком. Зайці бігають швидше за котів, зате на дерева залазити не вміють. Вона загилила йому палицею і впіймала за вуха, а Йорен стушкував його в казанку з грибами та дикою цибулею. Ар’я отримала цілу ніжку, бо ж зайця вполювала вона, і поділилася нею з Гендрі. Решта хлопців з’їла по одній ложці, навіть троє у кайданах. Якен Ха-Гар чемно подякував за частування, Гризло злизав жир з брудних пальців, закотивши очі з насолоди, але безносий Рорж тільки зареготав і мовив:

— Оце так мисливець в нас з’явився! Бибками пердь, заяча смерть!

Неподалік від укріпленого городця під назвою Шипшинівка їх на ниві оточили якісь селяни, вимагаючи гроші за зірвані кукурудзяні качани. Йорен зміряв очима наготовані селюками коси і жбурнув їм кілька мідяків.

— Бували часи, коли чорні братчики частувалися за кожним столом від Дорну до Зимосічі. Вельможні пани мали за честь приймати їх в себе під дахом, — мовив він гірко. — А тепер всякий боягузливий набрід хоче срібла за недогризок гнилого яблука!

І сплюнув на землю.

— То солодка пшінка, а не гнилі яблука. Вона не для смердючої старої гави тут росте, — грубо відказав один з посполитих. — Забирай своїх злодюжок геть з нашого поля, бо самого зараз тут на палі виставимо. Лякатимеш своїх чорних братів — тих, що літають.

Качани вони ввечері засмажили цілими, перевертаючи довгими розгалуженими тичками, і обгризли гарячими. Ар’я розкошувала, та Йорен занадто розсердився, аби їсти. Над ним наче висіла чорна хмара — така ж розкошлана і чорна, як його одежа. Він без упину міряв кроками табір, щось бурмочучи собі під ніс.

Наступного дня Кос прибіг до Йорена зі звісткою про табір, що стояв попереду.

— Там двадцятеро чи тридцятеро людей, у кольчугах та шоломцях, — розказав він. — Деяких страшно порубано, а один жахливо стогне — мабуть, помирає. Я під його галас підібрався ближче. В них є списи і щити, але кінь тільки один, і той кульгавий. Табір, мабуть, давно стоїть — геть усе навкруги засмерділи.

— Корогву бачив?

— Плямистий дикий кіт, жовто-чорний, на брунатному полі.

Йорен поклав до рота згорнутий кислолист і став жувати.

— Кат його зна, — зізнався він. — Може, одні, а може, інші. Якщо їм так припекло, то коней в нас заберуть, хто б вони не були. Тра’ їх здалеку обійти, така моя думка.

Довелося з’їхати з дороги на багато верст і змарнувати щонайменше два дні, але старий сказав, що вони ще дешево відбулися.

— На Стіні матимете часу, скільки влізе. Всеньке ваше життя. А зараз поспіху не треба.

Коли вони знову звернули на північ, Ар’я помітила, що селяни дедалі сторожкіше охороняють свої ниви. Нерідко вони стояли просто обабіч дороги і кидали холодні погляди на подорожніх. А бувало, що нишпорили верхи вздовж своїх меж, привісивши сокири до сідел. Якось вона побачила чоловіка, що всівся на всохлому дереві з луком у руках і сагайдаком на гілці поруч із собою. Помітивши їх, він наклав стрілу на тятиву і не відвертав очі, доки не зник з виду останній віз. Весь той час Йорен не припиняв лаятися.

— Подивлюсь я на того лобуряку на дереві, коли по його душу Інші прийдуть. Отоді волатиме «йой, пробі, Нічна Варто, рятуй мене від лиха!», та буде пізно.

Наступного дня Дубар побачив червоне сяйво проти вечірнього неба.

— Чи то дорога кудись звернула, чи в нас тепер сонце на півночі сідає?!

Йорен видерся на горбок, аби краще бачити.

— Там щось горить, — оголосив він, потім лизнув великого пальця й підняв угору. — Вітер має віднести вогонь геть від нас. Та пильнувати не завадить.

Вони й пильнували. Світ навколо темнів, а вогонь, здавалося, тільки розгорявся, аж поки не запалала вся північ. Іноді вони навіть чули сморід диму, хоча вітер не мінявся, і полум’я до них не дісталося. До світанку пожежа вигоріла, але тієї ночі спали усі поганенько.

До наступного полудня вони набріли на місце, де стояло село. На багато верств навколо поля перетворилися на зчорнілу пустку, а хати — на вигорілі шкаралупи. Тут і там на землі валялися кістяки зарізаних і згорілих тварин, вкриті живими ковдрами гайворонів-падлоїдів, які страшенно галасували, коли їх турбували за обідом. Зсередини місцевої паланки ще курився дим; дерев’яний частокіл здалеку здавався міцно вибудуваним, але виявився не досить міцним, аби врятувати селян.

Їдучи попереду возів на своїй кобилі, Ар’я бачила згорілі тіла, настромлені на гострі палі нагорі стіни. Руки вони щільно тулили до облич, досі намагаючись закрити їх від пекучого вогню. Коли вони трохи від’їхали, Йорен наказав зупинитися і звелів Ар’ї разом з хлопцями стерегти вози, а сам з Мурхом та Різаном рушив пішки. Коли вони втрьох залізли всередину через зламані ворота, з-за стіни злетіла зграя круків, і їхні власні круки у клітках на возі привітали родичів гучним карканням та радісним вереском.

— Чи не піти й нам за ними? — спитала Ар’я в Гендрі, бо Йорена з двома іншими не було вже чимало часу.

— Йорен звелів чекати. — Гендрі говорив якимсь глухим голосом. Коли Ар’я обернулася, то побачила в нього на голові шолом блискучої криці з великими закрученими рогами.

Коли Йорен нарешті повернувся, то приніс на руках маленьку дівчинку, а Мурх та Різан — жінку на ношах, зроблених зі старої подертої ковдри. Дівчинці було років зо два, і вона не припиняла тихо скиглити, наче їй чимось заткнули горлянку. Або вона не вміла говорити, або ж забула, як це робиться. Права рука жінки закінчувалася кривавим пеньком коло ліктя, а на очі вона, здавалося, нічого не бачила, навіть коли дивилася впритул. Вимовляла вона тільки одне слово: «Благаю».