Чтение онлайн

Теон відчув, як йому кров ринула в обличчя.

— Яку ще донечку?! Якщо вам не до вподоби мій одяг, я його зніму.

— Знімеш. — Відкинувши хутро, князь Балон зіп’явся на ноги і виявився не таким високим, як пам’ятав Теон. — Ота цяцька в тебе на шиї — ти її купив золотом чи залізом?

Теон торкнувся золотого ланцюжка. Він геть забув, бо ж стільки часу минуло… За старим звичаєм жінки могли прикрашати себе коштовностями, купленими за гроші, але воїнові дозволялося носити тільки ті прикраси, які він зняв з тіла власноруч убитого ворога. Про таке казали: «купити залізом».

— Ти червонієш, як красна діва, Теоне. Тобі поставили питання. Ти платив золотом чи залізом?

— Золотом, — визнав Теон.

Батько сягнув пальцями під ланцюжок і смикнув так, що трохи не відірвав Теонові голову. Та на щастя, ланцюг піддався першим.

— Моя дочка узяла собі за коханця бойовий топір, — мовив князь Балон. — Я не дозволю своєму синові вбиратися, як хвойда.

Він кинув ланцюга на жарівницю, де той ковзнув між гарячого вугілля.

— Саме цього я боявся. Зелені землі зробили тебе м’яким і слабким. А Старки — своїм поплічником.

— Ви помиляєтеся. Нед Старк тримав мене у полоні. Кров моя — сіль та залізо.

Князь Балон обернувся і зігрів кощаві руки над жарівницею.

— Але старківський цуцик надсилає тебе до мене, мов крука, вивченого носити цидулки.

— Я приніс неабияку цидулку, — заперечив Теон. — Вона містить задум, який я сам йому запропонував.

— То вовчий корольок слухає твоєї ради?! — Ця думка, схоже, розважила князя Балона.

— Так, він цінує мою раду. Я полював з ним, вчився з ним, ділив з ним трунок і частунок, воював на його боці. Я заслужив його довіру. Він дивиться на мене, як на старшого брата, він…

— Ні! — Палець батька вистрілив йому в обличчя. — Ніколи тут, у замку Пайк, і ніколи на моїх очах не смій звати його братом! Його, сина людини, яка замордувала твоїх справжніх братів! Чи ти забув Родріка і Марона, твоїх братів по крові?

— Я нічого не забув. — Правду кажучи, Нед Старк не вбивав жодного з його братів. Родріка вбив князь Язон Малістер у Морестражі. Марон загинув, коли впала стара південна башта… але якби хід битви звів їх разом, то й Старк, звичайно, не завагався б відняти в них життя. — Я пречудово пам’ятаю своїх братів.

По правді, Теон пам’ятав головним чином те, як Родрік напідпитку давав йому стусанів, а Марон вчиняв жорстокі жарти і брехав, як дихав.

— А ще я пам’ятаю, як мій батько був королем.

Він вийняв Роббового листа і простягнув уперед.

— Ось. Читайте… ваша милосте.

Князь Балон зламав печатку і розгорнув пергамен. Чорні очі забігали по рядках.

— То хлопчак хоче дати мені корону, — мовив він, — а я за те мушу всього лише знищити його ворогів.

Тонкі губи викривилися у посмішку.

— Зараз Робб стоїть під Золотим Зубом, — мовив Теон. — Щойно той впаде, як він пройде західні гори наскрізь за один день. Військо князя Тайвина стоїть у Гаренголі, відрізане від заходу. Крулеріз сидить у полоні в Водоплині. Західний край може виставити назустріч Роббові лише пана Стафорда Ланістера з зеленим, поспіхом зібраним рушенням. Пан Стафорд загородить Роббові дорогу на Ланіспорт, а відтак місто лишиться незахищеним від навали з моря. З ласки богів можна буде здобути навіть Кастерлі-на-Скелі, перш ніж Ланістери зрозуміють, хто на них напав.

Князь Балон пробурчав:

— Кастерлі-на-Скелі ніколи не брали приступом ворожі руки.

— Досі не брали. — Теон посміхнувся. «Але зараз настав їхній час…»

Батько на усмішку не відповів.

— То ось навіщо Робб Старк повернув тебе через стільки років? Аби ти звабив мене його задумом?

— То мій задум, а не Роббів, — гордовито вимовив Теон. «Мій задум, і перемога буде моя. А з часом — і корона.» — Я сам очолю напад, якщо буде ваша ласка. На винагороду я прошу жалувати мені Кастерлі-на-Скелі за мій власний стіл, щойно ми відберемо його в Ланістерів.

Сидячи на Скелі, він легко втримає Ланіспорт і золотоносні землі заходу. Такого багатства і могутності дім Грейджой не знав ніколи від початку віків.

— Ти наміряв собі добрячий кусень за зухвалий намір та кілька рядків літер. — Батько перечитав листа ще раз. — Цуцик не пише нічого про винагороди. Тільки про те, що ти говориш від його імені, а я мушу послухати і віддати йому мої лодії та мечі. А він навзамін дасть мені корону.

Гострі, як кремені, очі зустрілися з поглядом сина.

— Дасть мені корону! — повторив князь різкіше.

— Може, слова підібрані невдало, але насправді в листі сказано…

— Що задумано, те й сказано. Малий хоче дати мені корону. А що легко дається, те легко й забирається.

Князь Балон кинув листа на жарівницю, згори ланцюжка. Пергамен скрутився, зчорнівся і запалав.

Теон аж рота розчахнув.

— Чи ви здуріли таке робити?!

Батько щосили вдарив його тилом долоні по щоці.

— Думай, що кажеш. Тут тобі не Зимосіч, а я — не шмаркач Робб, і не терпітиму сваволі. Я — Грейджой, Великий Жнець Пайку, Король над Сіллю та Скелею, Син Морського Вітру. Ніхто не може дати мені корону. Я візьму її, заплативши залізом, як узяв Уррон Червонорукий п’ять тисяч років тому.

Теон аж відсахнувся від раптової люті у батькових словах.

— То беріть, — виплюнув він, відчуваючи біль у побитій щоці. — Величайте себе королем Залізних островів, поки нікому нема діла! А коли війна скінчиться, переможець роззирнеться навколо і побачить, що за водою якийсь старий бовдур нап’яв на голову дурну залізяку.

Князь Балон засміявся.

— Бачу, ти не боягуз. Не більший, ніж я — бовдур. Гадаєш, я зібрав лодії, аби вони переді мною гарненько качалися на хвилях? Я виріжу собі королівство вогнем і мечем… але не з західного краю, і не на заклик короля-шмаркача Робба. Кастерлі-на-Скелі надто могутній, а князь Тайвин надто хитромудрий, аби його чіпати. Хай навіть ми візьмемо Ланіспорт — втримати однак не зможемо. Ні, я прагну іншої ягідки — не такої соковитої та солодкої, зате дозрілої та беззахисної.

Але де ж висить та ягідка? Теон хотів був спитати, але раптом здогадався сам.

Дотракійці кликали комету «шієрак кійя» — «скривавлена зірка». Старі бурмотіли, що вона провіщує недобре. Але Даянерис вперше побачила її того вечора, коли спалила хала Дрого — того самого вечора, коли пробудилися дракони. «То провісниця мого повернення», казала вона собі, видивляючись у нічне небо з захватом у серці. «Боги надіслали її, щоб вказати мені шлях.»