Чтение онлайн

Джон розшукав у своїх саквах пергамен, перо та чорнило і приніс їх князеві-воєводі. «У Білодереві», нашкрябав Мормонт. «Четверте село. Усі порожні. Дичаки зникли.»

— Знайди Тарлі та простеж, щоб він оце відіслав, — мовив воєвода, передаючи листа Джонові. А тоді свиснув, підкликаючи крука. Той злетів донизу і сів на голову коневі.

— Зерна, — каркнув крук, схиливши голову. Кінь заіржав.

Джон видерся на свого бахмута, розвернув його і потрусив геть. Вояки Нічної Варти розташувалися за межами тіні, що кидало величезне оберіг-дерево, під іншими, меншими деревами: порали коней, жували смужки солонини, відливали зайву воду, чухалися, базікали один з одним. Коли надійшов наказ рушати далі, балачки замовкли, і всі знову посідали в сідла. Першими їхали розвідники Ярмана Парогача; саму валку очолював передовий загін на чолі з Тореном Рідколісом. Далі їхав Старий Ведмідь з головними силами, пан Маладор Кляск із обозом та в’ючаками, а за ними пан Отин Вивір з позаднім сторожовим загоном. Разом їх було дві сотні, та ще стільки ж з половиною коней.

Вдень вони рухалися звірячими стежками та річищами — «розвідницькими шляхами», що заводили їх дедалі глибше у пущу, світ листя, гілля і коренів. На ніч загін ставав табором під зоряним небом, споглядаючи комету. Чорні братчики виїхали з замку Чорного у доброму гуморі, з жартами і байками, та останнім часом похмура тиша великої пущі загасила їхні веселощі. Жартували вони дедалі рідше, а визвірялися один на одного — дедалі частіше. Ніхто не зізнавався, що боїться — зрештою, тут зібралися воїни Нічної Варти — але Джон відчував загальну непевність. Чотири порожні села, жодного дичака, і навіть звірі кудись порозбігалися. Страхолюдна пуща ніколи ще не здавалася страхолюднішою в своїй порожнечі — це визнавали навіть найстаріші розвідники.

Дорогою Джон стяг рукавицю, аби обвіяти повітрям обпечені пальці. «Бридке видовисько.» Раптом він згадав, як раніше куйовдив Ар’їне волосся. Волосся своєї тонесенької, як гілочка, сестрички. Джон стривожився, як там вона ся має, і засумував від думки, що може ніколи вже не скуйовдити її голову знову. А тоді почав згинати та розгинати пальці, вправляючи руку, аби стала гнучкіша. Адже якщо лишити мечеву руку задублою та незграбною, то можна не вийти з бою живим. Без меча за Стіною довго не протягнеш.

Джон знайшов Семвела Тарлі поруч з іншими шафарями. Він саме напував коней; під його провід було віддано троє: його власний та два в’ючаки, на кожному з яких їхала велика, плетена з дроту та верби клітка з круками. Круки заплескали крилами при наближенні Джона і заверещали на нього крізь грати. Деякі крики підозріло нагадували людські слова.

— Ти вчиш їх говорити, абощо? — запитав він Сема.

— Так, кількох слів. Троє вже можуть сказати «сніг».

— Так вони ще й моє прізвище вимовлять, — вишкірився Джон, — хоча навряд братчикам буде втішно зайвий раз його чути.

Північні сніговії часто означали для людей смерть.

— Чи знайшлося щось важливе у Білодереві?

— Кістки, попіл та порожні хатини. — Джон віддав Семові сувійчик пергамену. — Старий Ведмідь хоче відіслати Аемонові звістку.

Сем вийняв з однієї клітки птаха, попестив йому пір’я, прив’язав листа і сказав до нього:

— Тепер лети додому, сміливцю. Додому.

Крук каркнув у відповідь щось нерозбірливе, і Сем підкинув його в повітря. Крук заплескав крилами і злетів у небо крізь гілля дерев.

— Якби ж отак узяти та на ньому полетіти назад…

— Ти й досі своєї співаєш?!

— Ну, — відповів Сем, — так, але… я вже не такий зляканий, як раніше, справді. Першої ночі, щойно хтось піде у кущі відлити, мені здавалося, що то дичак підкрадається, аби мені горлянку перетнути. Я боявся, що як заплющу очі, то вже їх не розплющу, але… ну… зрештою ранок все-таки настав.

Сем спромігся на млявеньку посмішку.

— Може, я й боягуз, та не зовсім дурний. Я понабивав і понатирав болячок, спина мені скніє від їзди верхи та спання на землі, але боятися я вже майже припинив. Подивись-но. — Він простягнув руку, аби Джон побачив, що вона зовсім не труситься. — Я тут мапи малюю.

«Дивний цей світ», подумав Джон. «Зі Стіни вийшло дві сотні хоробрих братів, а єдиний з них, хто не лякається дедалі більше з кожним днем — Сем. Той Сем, який сам себе визнав боягузом.»

— Ми ще зробимо з тебе розвідника, — пожартував він. — Ти ще сам запрагнеш виїжджати у передові роз’їзди, як Грен. Побалакати про тебе зі Старим Ведмедем?

— Ану не смій мені! — Сем нап’яв каптура свого велетенського чорного кобеняка і незграбно поліз у сідло. Його кінь був селянський орач — великий, повільний, неоковирний — але тяг на собі Семову вагу вправніше, ніж малі бахмутики розвідників. — Я сподівався, ми хоч на ніч лишимося у селі, — тоскно вимовив він. — Як гарно знову переспати під дахом…

— Там не досить дахів на всіх нас. — Джон сів у сідло, всміхнувся Семові на прощання і поїхав геть. Валка вже вирушила в путь, тож він об’їхав село довкола, щоб уникнути найгіршої тісняви. Білодерева він уже надивився вдосталь.

Привид виник з підліску так раптово, що бахмутик сахнувся і став дибки. Білий вовк полював далеченько від шляху загону, та не набагато вдаліше, ніж вислані Рідколісом по дичину мисливці. Ліси виявилися такі ж порожні, як села. Про це розповів якось увечері Дивен коло вогню.

— Ми ж їдемо великим загоном, — мовив Джон. — Може, дичину відлякав наш галас у дорозі.

— Щось їх таки налякало, то вже напевне, — погодився Дивен.

Коли коник заспокоївся, Привид легко потрусив поруч. Джон нагнав Мормонта, коли той оминав великий кущ глоду.

— Птаха відіслано? — спитав Старий Ведмідь.

— Так, пане воєводо. Сем навчає їх говорити.

Старий Ведмідь пирхнув.

— І сам перший пошкодує. Вражі діти галасують, як навіжені, та хоч би раз сказали щось путнє.

Вони їхали далі мовчки, доки Джон не мовив.

— Якщо мій дядько теж бачив усі ті селища порожніми…

— …то напевне вирішив з’ясувати, чому вони спорожніли, — закінчив за нього Мормонт. — І напевне, хтось чи щось не схотіло, щоб він дізнався. Прикро, але… коли ми з’єднаємося з Кворином, нас разом стане три сотні. Який би ворог не чекав на нас попереду, легко він з нами не впорається. Ми їх знайдемо, Джоне, обіцяю тобі.

«Або вони знайдуть нас», подумав Джон.

Річка скидалася на блакитно-зелену стрічку, що сяяла під вранішнім сонцем. Мілке прибережжя рясно поросло очеретом; на поверхні Ар’я вгледіла водяну змію, яка швидко розтинала воду, лишаючи за собою рясиці. В небі виписував ліниві кола яструб.

Здавалося, що тут панує мир та спокій… аж поки Кос не знайшов мерця.

— Онде в очереті, — вказав він, і Ар’я побачила. То був вояк, добряче напухлий, що втратив уже всякий вигляд та подобу. Набряклий зелений кобеняк зачепився за гнилу колоду; обличчя об’їдала зграйка крихітних сріблястих рибок.