Чтение онлайн

Коли великий маестер Пицель з’явився на сходах і почав своє неквапне сходження донизу, Тиріон вже сидів за столом і чистив друге яйце.

— Справу зроблено, пане мій. — Старий всівся у крісло. — Таку справу, її… дійсно слід робити швидко, так… то ви кажете, вона має велику вагу?

— Саме так.

Вівсяна каша виявилася надто густа, як на Тиріонів смак, і в ній бракувало масла та меду. Взагалі-то ані одного, ані іншого в Король-Березі останнім часом майже не бачили, хоча мешканцям королівського замку їх вдосталь постачав князь Гиліс. Половина усіх харчів, які зараз вживалися при дворі, приходила з володінь пані Танди. Росбі та Стокварт лежали недалеко від міста, північніше, і війна їх досі не зачепила.

— Лист не аби кому, а великому князеві дорнійському. Чи можу я спитати…

— Краще не треба.

— Воля ваша. — Пицель так трусився від цікавості, що трохи не обвівав Тиріона вітерцем. — Можливо… королівська рада мусила б…

Тиріон постукав дерев’яною ложкою по вінцях миски.

— Єдине, що мусить рада — це радити королю, маестре.

— Таки-так, — відповів Пицель, — але ж король…

— …є хлопчаком тринадцяти років. Його голосом говорю я.

— Певна річ. Ви ж Правиця нашого короля. Та все ж… ваша ясновельможна сестра, наша королева-намісниця, вона…

— …несе на своїх чарівних білих плечах надзвичайно важкий тягар. До якого я не хочу додавати зайвої ваги. А ви хіба хочете?

Тиріон схилив голову набік і втупився у великого маестра допитливим поглядом.

Пицель опустив очі до миски. Щось у погляді двох різнобарвних Тиріонових зелено-чорних очей змушувало людей щулитися; він про це знав і користувався своїм поглядом за потрібної нагоди.

— Так-так, — пробурмотів старий у миску зі сливами. — Без сумніву, ви маєте рацію, добрий пане. Ви такі розсудливі, що не бажаєте… додавати їй… зайвої ваги.

— Такий вже я. — Тиріон повернувся до несмачної каші. — Розсудливий. Серсея ж мені не аби хто, а рідна й люба сестра.

— Вона ще й жінка, — додав великий маестер Пицель. — Надзвичайна жінка, та все ж… нелегко дбати про всі негаразди держави, долаючи слабкість своєї статі…

«Еге ж, така собі слабка, ніжна голубка. Спитайте Едарда Старка.»

— Я вдячний за те, що ви поділяєте мої турботи. А ще дякую за гостинність вашого столу. Та зараз мене чекають справи довгого дня.

Тиріон гойднув ногами і вибрався з крісла на підлогу.

— Будьте ласкаві повідомити мені негайно, щойно з Дорну надійде відповідь.

— Слухаю вашу волю, пане мій.

— І нікому, крім мене, певна річ.

— О… так, не майте сумніву.

Плямиста рука Пицеля чіплялася за бороду так, як людина у глибокій воді чіпляється за кинуту їй мотузку. Тиріона це надзвичайно втішило. «Отже, один», подумав він.

Він пошкутильгав до нижнього замкового двору; короткі криві ноги заскніли на численних сходинках. Сонце стояло вже доволі високо, і замок заворушився. Мурами походжали стражники, лицарі та щитники вправлялися у бою затупленою зброєю. Неподалік на вінці колодязя сидів Брон. Повз нього продріботіло двійко гарненьких служниць, несучи між собою великого плетеного кошика з очеретом, та сердюк на них навіть не глянув.

— Ти, Броне, викликаєш в мене відчай. — Тиріон махнув на дівчат. — Поруч з тобою ходять такі солодкі ягідки, а ти витріщаєшся на збіговисько телепнів, що зчиняють зайвий брязкіт.

— В цьому місті є сотня бардаків, де я собі за обрізаний гріш куплю ще й солодших дірок, скільки забажаю, — відповів Брон. — Але може настати день, коли голова моя злетить чи лишиться на місці залежно від того, чи досить уважно я витріщався на твоїх телепнів.

Він підвівся на ноги.

— Хто такий отой хлопець у клітчастому синьому вапенроку з трьома очима на щиті?

— Якийсь заплотний лицар. Здається, зве себе Талладом. А тобі що до нього?

Брон відкинув з очей густий чуб.

— Він кращий за всіх. Але дивись, він у кожному нападі б’є одноманітно, тими самими ударами в тому самому порядку. — Брон вишкірився. — Того дня, коли він стане проти мене, йому кінець.

— Він навряд чи стане проти тебе, бо присягнув службою королю Джофрі.

Вони рушили двором; Брон уповільнив крок, щоб не втомлювати Тиріона. Останніми днями сердюк виглядав і поводився майже шляхетно. Темне волосся він вимив і зачесав, обличчя чисто поголив, а на груди вдяг чорного панцира, який належало носити сотникам міської варти. На плечах він мав делію ланістерівського кармазину з вигаптуваними золотими долонями. То був дарунок від Тиріона на честь призначення Брона очільником особистої сторожі Правиці.

— Скільки сьогодні маємо прохачів? — запитав Тиріон.

— Щось із тридцять з гаком, — відповів Брон. — Одні скаржаться, інші чогось вимагають. Нічого нового. А ще киця твоя улюблена повернулася.

Тиріон застогнав.

— Чи не пані Танда, часом?

— Вона. Прислала від себе хлопчика. Знову запрошує на вечерю. Каже, буде оленячий окіст, гуска з шовковицею, а на солодке…

— …її дочка, — кисло закінчив Тиріон. Пані Танда переслідувала його з миті приїзду до Король-Берега, озброївшись нескінченним арсеналом пирогів з вуграми, печеної дичини та вишуканих юшок зі сметаною. Чомусь вона забрала собі в голову, що високородний панич-карлик найкраще пасуватиме в женихи до її дочки Лолиси — дебелого, м’якотілого, слабкого на розум дівчиська, що в свої тридцять три роки, за переказами, зберегло цноту недоторканою. — Надішли мої вибачення.

— Не маєш смаку до гуски з ягодами? — хижо вишкірився Брон.

— Якщо хочеш, то сам з’їж ту гуску і одружися з панянкою. А ще краще — надішли замість себе Шаггу.

— Шагга радше з’їсть панянку і одружиться з гускою, — зазначив Брон. — Хоча та Лолиса, правду кажучи, товща за нього.

— Еге ж, — погодився Тиріон, проходячи в тіні накривного переходу між двома баштами. — Хто ще хоче мене бачити?

Сердюк зігнав посмішку з лиця.

— Браавоський лихвар з усілякими чудернацькими паперами. Проситься до короля у справі про виплату якихось грошових позик.

— Пхе, наче Джофрі вміє рахувати далі двадцяти! Жени лихваря до Мізинця, хай той думає, як його здихатися. Далі?

— Якийсь панок з Тризуба. Каже, що люди твого батька спалили йому садибу, згвалтували дружину і вбили усіх селян.

— Здається, вони називають такі речі словом «війна». — На Тиріона повіяли пахощі від роботи Грегора Клегана, Аморі Лорха чи ще одного батькового посіпаки, кохорського найманця. — Чого ж він хоче від Джофрі?

— Нових селян, — відповів Брон. — Подолав такий шлях, щоб заспівати про свою вірність престолові та випрохати собі відшкодування збитків.

— Знайду для нього час назавтра. — Чи дійсно вірний престолові, а чи просто доведений до відчаю, річковий пан міг стати у пригоді. — Хай йому нададуть зручні покої та гарячу вечерю. І надішли йому в подарунок пару нових добрих чобіт від короля Джофрі.

«Престолові не завадить зайвий раз показати свою щедрість.»

Брон коротко кивнув.

— Ще припхалося ціле збіговисько хлібопіків, різників та зеленярів. Благають вислухати.

— Я їм вже казав минулого разу: для них в престолу нічого нема.