Чтение онлайн

— Співці кажуть, що колись був один дурень, який став найвеличнішим лицарем з-поміж усіх…

— Флоріан, — прошепотіла Санса. Усім тілом їй пробігли дрижаки.

— Ласкава панно, я хочу стати вашим Флоріаном, — сумирно мовив Донтос, падаючи перед нею на коліно.

Санса повільно опустила ножа. В голові царювала якась запаморочлива легкість, наче вона летіла по небі. «Яке безумство — покладатися на слово цього п’яниці. Та якщо я йому відмовлю, то чи матиму колись ще одну спробу?»

— Але ж як… як ви це зробите? Як вивезете мене звідси?

Пан Донтос підняв до неї обличчя.

— Найтяжче буде забрати вас із замку. Щойно ви опинитеся ззовні, завжди знайдеться корабель, який зможе відвезти вас додому. Я тільки муситиму добути грошей і домовитися, ото й усе.

— А чи не можна втекти зараз? — спитала вона, не сміючи сподіватися.

— Просто цієї ночі? На жаль, ні, люба панно. Найперше я мушу знайти певний шлях для вас із замку і дочекатися слушної години. Це не буде ані швидко, ані легко. Мене-бо добре вартують.

Він занепокоєно облизнув губи.

— Чи не приберете ви вашого ножа?

Санса сховала ножа під кобеняка.

— Підведіться, пане.

— Дякую, ласкава панно.

Пан Донтос незграбно зіп’явся на ноги і струсив з колін землю та листя.

— Ваш вельможний панотець був такий чесний та шляхетний чоловік, якого навряд чи колись знала держава, та я став осторонь і дозволив його вбити. Я нічого не сказав, нічого не зробив… але ж коли Джофрі забажав убити мене, ви підняли голос на мій захист. Ніколи з мене не було звитяжця, люба панно, бо ж я не Риам Рожвин і не Барістан Зухвалий. Не перемагав я на турнірах, не здобув слави на війні… але ж колись я таки був лицарем, і ви допомогли мені згадати, що це означає. Моє життя — вбогий дарунок, але він увесь ваш.

Пан Донтос поклав руку на покручений стовбур серце-дерева. Вона бачила, як його трусить.

— Беру в свідки богів вашого батька і присягаюся, що відішлю вас додому.

«Він присягнувся. Урочистою клятвою перед лицем богів.»

— Тоді… я віддаю себе до ваших рук, пане лицарю. Але ж як я знатиму, коли настане час? Ви пришлете мені ще цидулку?

Пан Донтос занепокоєно озирнувся.

— Це надто небезпечно. Ви маєте приходити сюди, до божегаю. Так часто, як зможете. Тут найбезпечніше. Тільки тут і безпечно, більше ніде. Ані у ваших покоях, ані у моєму помешканні, ані на сходах, ані у дворі. Навіть якщо здається, що ми самі. У Червоному Дитинці камені мають вуха, і вільно говорити ми можемо тільки тут.

— Тільки тут, — повторила Санса. — Я запам’ятаю.

— І якщо там, де на нас дивитимуться люди, я видамся вам жорстоким, насмішкуватим чи байдужим, ви вже мені пробачте, дитино. Я маю грати свою роль, і ви теж. Один хибний крок — і наші голови прикрасять мури так само, як голова вашого батька.

Вона кивнула.

— Я розумію.

— Ви мусите бути хороброю і сильною… а ще терплячою, понад усе інше — терплячою.

— Буду, — пообіцяла вона, — але ж… благаю вас… аби тільки швидше. Я так боюся…

— Так само, як і я, — слабенько всміхнувся пан Донтос. — А тепер ідіть, поки вашу відсутність не помітили.

— Хіба ви не підете зі мною?

— Ліпше, щоб нас не бачили разом.

Санса кивнула, зробила крок… тоді рвучко, непевно кинулася назад і поклала йому цілунок на щоку, заплющивши очі.

— Мій Флоріане, — прошепотіла вона. — Боги почули мої молитви.

Санса побігла стежкою вздовж річки, повз малу кухню, крізь свиняче подвір’я, ховаючи звуки похапливих кроків за вереском паців у сажах. «Додому», думала вона, «додому, він повезе мене додому, він убереже мене від біди, мій Флоріан». Пісні про Флоріана та Жонкіль були в неї найулюбленіші. «Флоріан теж був з себе негарний, хоч і не такий старий.»

Вона ринула звивистими сходами, не розбираючи дороги, коли з прихованих дверей вигулькнув чоловік. Санса врізалася просто у нього і втратила рівновагу, але не впала, бо їй у руку вчепилися залізні пальці, а грубий низький голос захрипів:

— Сходами котитися довго, пташечко. Ти нам обом смерті бажаєш?

Сміх його скидався на скрегіт пилки по каменю.

— А мабуть, таки бажаєш.

«Хорт!»

— Ні, ласкавий пане, ніколи й нізащо. — Санса відвернула очі, та було пізно — він побачив її обличчя. — Благаю вас, мені боляче.

Вона спробувала вивернутися.

— І чого б це Джофова пташка бігала звивистими сходами глупої ночі? — Коли вона не відповіла, він добряче її струснув. — Ану кажи, де була!

— У б-божегаї, м-мосьпане, — забелькотіла вона, не наважуючись йому брехати. — М-молилася… молилася за батька і за… за короля, аби його не спіткало ніяке лихо.

— Гадаєш, я такий п’яний, що повірю? — Він пустив їй руку, трохи захитався, стоячи, а на його жахливо спеченому обличчі вигравали смуги світла і темряви. — Ти на вид вже майже жінка… личком, цицьками, ще й висока, майже така, як треба… та все одно досі — маленька дурненька пташка, еге ж? Співаєш пісеньок, яких тебе навчили… то заспівай і мені, чого б ні? Ну ж бо, заспівай. Щось таке про лицарів та красних дів. Ти ж полюбляєш лицарів, га?

Він лякав її відчайдушно.

— П-правдивих лицарів, ласкавий пане.

— П-правдивих, — піддражнив він. — Я такий самий ласкавий, як і лицар. Тобі що, треба це у голову лящами забивати?

Клеган похилився і трохи не впав.

— Ой божечки, — лайнувся він, — забагато вина випив. А ти полюбляєш вино, пташечко? Правдиве таке вино? Ану ж якби глек кислого червоного, темного, мов кров — чого ще треба чоловікові? Ну хіба що жінку.

Він зареготав і затрусив головою.

— Напився, як собака, трясця б мене взяла. А ти йди собі. Назад до клітки, пташечко. Я тебе відведу. Збережу цілісіньку для нашого короля.

Хорт легенько, майже ніжно, підіпхнув її у спину і пішов слідом сходами. Поки вони дісталися їх низу, він знову впав у похмуру мовчанку, наче забувся, що з ним поруч хтось є.

Діставшись Маегорового Острогу, вона перелякалася, побачивши на варті мосту пана Бороса Блаунта. Його високий білий шолом повільно обернувся, наче заціпенілий, на звук їхніх кроків, і Санса аж сахнулася від його погляду. Пан Борос був найгірший з-поміж Королегвардії — незугарний, гнівливий, незмінно набурмосений та роздратований.

— Отого тобі нема чого боятися, дівчинко. — Хорт поклав їй на плече важку руку. — Скільки не фарбуй жабу смужками, а тигра з неї не зробиш.

Пан Борос підняв забороло шолома.

— Пане лицарю Королегвардії, де це ви…

— Лицарюй себе в дупу, Боросе. Це ти в нас лицар, а не я. А я — королівський пес, якщо ти не забувся.

— Король саме і шукав свого пса, та знайти не міг!

— А пес пішов собі випити. Цієї ночі, пане лицарю Королегвардії, турботи про його безпеку покладено на вас. На вас та інших моїх присяжних братів.