Чтение онлайн

Ар’я шкодувала, що лісокрад помер. Він знав про ліс більше, ніж вони утрьох разом, але отримав стрілу в плече, поки втягав драбину досередини панської вежі. Торба напхав у рану намулу та моху з озера, і днів зо два Курц вихвалявся, що рана — то пусте, хоча шия в нього почорніла, а догори щокою і униз грудьми поповзли бридкі червоні плями. Одного ранку він не зміг підвестися після сну, а наступного — розлучився з життям.

Поховали його під курганом з каміння. Різан забрав собі його меч та мисливський ріг, а Торба наклав руки на лук, чоботи та ніж. Обоє пішли геть, забравши все те добро з собою, і спочатку решта думала, що вони полюють, аби повернутися з дичиною і усіх нагодувати. Діти чекали й чекали, доки Гендрі не примусив їх рушити далі. Мабуть, Торба та Різан вирішили, що виживуть певніше, якщо не матимуть в себе на руках табунку дітей-сиріт. Може, воно було й на краще, але Ар’я все одно їх зненавиділа.

Під деревом раптом гавкнув собакою Мантулик. Курц навчив їх озиватися одне до одного, як тварини. Він сказав, що то стара лісокрадська штука, але помер, не встигши навчити їх належних голосів. Пташині крики Мантулика були просто жахливі; собакою він гавкав ліпше, але не занадто.

Ар’я зіскочила з верхньої гілки на ту, що під нею, витягнувши руки для рівноваги. Адже водотанцівник ніколи не падає. Легко, чіпляючись пальцями ніг за гілку, вона пробігла кілька стоп, зістрибнула на більшу, а тоді, перебираючи руками, продерлася крізь гущавину листя до стовбура. Кора під пальцями рук та ніг була груба і шорстка. Ар’я швидко злізла донизу, а останні шість стоп пролетіла у стрибку і перекотилася по землі.

Гендрі простяг їй руку і допоміг підвестися.

— Ти там довгенько просидів. Бачив щось?

— Рибальське селище, невеличке, далі берегом на північ. Двадцять шість солом’яних стріх, один дах з черепиці — я порахував. Ще за хатами бачив край воза. Там хтось є.

На звук її голосу з кущів вилізла Куна. Так її назвав Ломик — сказав, що вона схожа на куницю. Насправді то була брехня, але ж не могли вони далі кликати її «плаксивою дівчинкою» — мала нарешті припинила скиглити. Рот в неї був брудний. Ар’я сподівалася, що дівча хоч грязюки знову не наїлося.

— Людей бачив? — спитав Гендрі.

— Ні, лише дахи, — зізналася Ар’я, — та деякі димарі диміли, а ще іржала коняка.

Куна обійняла її за ногу і щосили вчепилася. Тепер вона інколи таке робила.

— Де люди, там і харчі, — надто голосно бовкнув Мантулик. Гендрі весь час йому твердив, щоб той говорив тихіше, та марно. — Мо’, й нам трохи дадуть.

— Мо’, й дадуть. По голові сокирою, — зазначив Гендрі.

— А от і ні, якщо ми здамося, — з надією вимовив Мантулик.

— Тепер ти співаєш тієї самої, що й Ломик.

Ломик Зеленорукий сидів між двох товстих коренів при підніжжі дуба, спираючись на стовбур. У бою в кам’яній паланці йому прохромили списом ліву литку. Наприкінці наступного дня він шкутильгав на одній нозі, звисаючи з плеча Гендрі, а тепер і того вже не міг. Вони нарубали гілля з дерев, аби зробити ноші, але нести його було повільно й важко, а хлопець ще й скиглив щоразу, як ноші хоч трохи трусило.

— Треба здатися, — благав він. — Йорен теж мав би здатися. Відчинити браму, як йому казали.

Ар’ю вже нудило від Ломикових балачок про те, як Йорен мусив здатися. Поки його несли, він тільки про те й базікав, а ще про свою ногу та порожній живіт.

Але Мантулик погодився.

— Йоренові наказали відчинити браму. Наказали королівським іменем. Коли наказують в ім’я короля, то треба коритися. Отож у всьому винний той смердючий старий. Якби він здався, нам би дали спокій.

Гендрі спохмурнів.

— Лицарі й пани беруть у полон на викуп один одного, а на таких, як ми, їм начхати — хоч ми здаємося, хоч ні.

Він обернувся до Ар’ї.

— Що ти ще бачив?

— Якщо це рибальське селище, то нам напевне продали б риби, — правив далі Мантулик. В озері було повно риби, та вони не мали чим її ловити. Ар’я пробувала руками, як от раніше робив у неї на очах Кос, але риба виявилася швидшою за голубів, а вода обманювала очі.

— Щодо риби не знаю. — Ар’я смикнула Куну за переплутане волосся і подумала, чи не краще було б його зовсім відрізати. — Там коло води повно гайвороння. Щось там мертве лежить.

— Риба й лежить, її викинуло на берег, — відповів Мантулик. — Якщо її гайворони їдять, то й ми з’їмо.

— Треба гайворонів упіймати, їх теж можна їсти, — зауважив Ломик. — Запалили б вогню, та й засмажили, як курчат.

Коли Гендрі хмурнів, то виглядав люто. Борода в нього виросла густа і колюча, наче шипшина.

— А я кажу — ніякого вогню.

— Ломик голодний, — заскиглив Мантулик, — і я голодний.

— Ми усі голодні, — буркнула Ар’я.

— Та ти ж черв’яків нажерся! — гиркнув Ломик знизу. — Наче горобець!

Ар’я ладна була вгатити його просто по рані.

— Я ж казав: можу й тобі накопати, якщо хочеш.

Ломик скривився з відрази.

— Якби не нога, я б нам усім вепра вполював.

— Вепра! — передражнила вона. — Та на вепра треба йти з рогатиною, на конях, з собаками. Ще й загонники знадобляться, щоб підняти його з лігва.

Її батько ходив на вепра у вовчій пущі з Роббом та Джоном. Одного разу взяв навіть Брана, але Ар’ю не брав ніколи, хоч вона була й старша. Септа Мордана казала, що лови вепра — то не для панни, а мати пообіцяла, що як Ар’я підросте, то матиме власного сокола. Тепер вона вже підросла, та якби їй зараз дали сокола, вона б його тут-таки і з’їла.

— Що ти тямиш у вепрячих ловах? — спитав Мантулик.

— Та вже ж більше за тебе.

Гендрі не мав гумору слухати дурниці.

— Ану замовкніть обоє. Мені треба поміркувати, що робити далі.

Коли він думав, то завжди болісно кривився, наче то була для нього нестерпна мука.

— Здатися, — мовив Ломик.

— Я тобі казав, щоб ти про здачу мовчав. Ми навіть не знаємо, хто там сидить. Може б вдалося поцупити якихось харчів.

— Ломик украв би, якби не нога, — зазначив Мантулик. — Він у місті добряче злодіював.

— Кепсько, — заперечила Ар’я, — бо інакше не попався б.

Гендрі примружився на сонце.

— Найкраще підкрадатися у сутінках, на заході сонця. Як стемніє, я піду на розвідку.

— Ні, я піду, — мовила Ар’я. — Від тебе забагато шуму.

Гендрі негайно почепив ту саму пику.

— Підемо обоє.

— Арік хай іде, — наполіг Ломик. — Він підкрадається краще за тебе.

— Кажу, підемо обоє.

— А раптом не повернетеся? Мантулик мене один не понесе, ви ж бачите, він не подужає…