Чтение онлайн

Семен (не знає, що ка­зать). Та як же ти змарнів!… Те­бе й пізна­ти не мож­на.

Микита (скипів). Твоє діло, ко­ли ти соцький, - роз­пи­са­тись!

Семен. Іва­не, ти ж тя­миш гра­мо­ти, то роз­пи­шись.

Іван роз­пи­сав­ся, провідник пішов.

Що ж, як ти те­пе­ра, Ми­ки­то?…

Микита. Зрадіють, ма­буть, батько та ма­ти… Пев­но, з ра­дощів не зна­ти­муть, де й по­са­до­ви­ти сво­го си­на!…

Семен. Та, мо­же б, і справді зраділи, як­би… Хіба ти й досі не чув?

Микита. Що та­ке?

Семен. Бать­ко ж твій по­мер ще торік, а ма­ти оце у Петрівку.

Микита (мов приг­лу­ше­ний). По­мер­ли?… А ха­та?… А ху­до­ба?…

Семен. Усе ріши­ли! Як пішов ти з се­ла, то, ли­бонь, че­рез місяць, а мо­же, й більш Ма­ру­ся збо­же­воліла й, не тям­ля­чи се­бе, підпа­ли­ла ва­шу ха­ту, а са­ма десь по­манд­ру­ва­ла, та й чут­ки про неї не­ма. Ото як згоріло усе, батько твій по­чав пи­ти; про­пив усе дот­ла, а далі й сам по­мер… А ма­ти на­ос­танці жи­ла у ме­не; та бог йо­го зна, чи їй по­роб­ле­но так, чи що?… ду­же хворіла, а потім і по­мер­ла…

Микита (схо­пив се­бе за го­ло­ву). Обоє по­мер­ли? "Усе ріши­ли"? Так чо­му ж хоч мо­кит­ри не зос­та­ви­ли, щоб бу­ло чим зот­ну­ти мені го­ло­ву! На­що ж ме­не сю­ди при­ве­ли? На глум лю­дям? І так вже я чо­ти­ри ро­ки, як той пес го­лод­ний, ва­ляв­ся попід чу­жи­ми да­ха­ми.

Ті ж і Одар­ка.

Одарка. Ох, го­ренько моє! Це ж Ми­ки­та! Сер­деш­ний!… Бо­же мій, бо­же мій!

Микита. Пізна­ла?… Чо­го ж ви ди­ви­тесь на ме­не? Плюй­те ж на бро­дя­гу, камінням у нього жбур­ляй­те… Жа­хай­тесь йо­го, як чу­ми! Те­пер та хто вам не за­бо­ро­нить і вби­ти ме­не!… Те­пер ви сміли­во мо­же­те помс­ти­тись на мені!…

Семен. Ось пос­лу­хай, Ми­кито, що я тобі ска­жу!

Микита. Ну?

Семен. Ко­ли ж з то­бою і ба­ла­ка­ти страш­но…

Микита. То й не ба­ла­кай!

Семен. Ти та­кий гор­дий, що й Гос­подь те­бе знає.

Микита. Гор­дий­? Зли­день я, об­шар­панець, ста­рець!… Гор­дий! Со­ба­ка, кот­ру проґавить, як дар­моїда, з дво­ру, швид­ше знай­де собі прис­та­но­ви­ще, ніж я… Прав­да, що є чим го­ду­ва­ти!…

Семен. Слу­хай же! По­ки там що вдіємо, зос­та­вай­ся ти у ме­не!…

Микита (мов опе­че­ний). У те­бе? Щоб ти щод­ня попрікав ме­не шмат­ком хліба!

Одарка. О, хай бог бо­ро­нить нас!

Семен. Я ні над чиїм го­рем ніко­ли не сміявся; з яко­го ж по­би­ту ста­ну зну­ща­тись над то­бою?

Іван. Ех, Ми­ки­то, Ми­ки­то! Дов­го я мов­чав, та вже так при­хо­диться, що й мені тре­ба ска­за­ти сло­во! Чор­ти батька зна що ви­га­дуєш! Та­ке вер­зеш, що й ку­пи не дер­житься! Та от­же тут і лю­ди сто­ять, далі - се­ля­ни; спи­тай їх, не­хай кот­рий з них ска­же, чи змо­же Се­мен попрікну­ти ко­го шмат­ком хліба?

Селяни. О ні, за це гріх ска­за­ти.

Семен. За­бу­де бра­те, те, що ко­лись бу­ло; не­хай те ли­хо пли­ве за во­дою!

Микита. За­бу­ти? Ні, скоріш, пе­рес­та­не сер­це би­тись у гру­дях, очі мої не згля­нуть на світ сон­ця, ніж я за­бу­ду, що я був і що я те­пер!…

Одарка. Пе­рес­тань, Ми­ки­то! Вір моєму сло­ву, що ми те­бе привітаємо, як рідно­го!

Микита мов­чить, схи­лив­ши го­ло­ву на гру­ди.

Ти мов­чиш?

Іван. Ну й кля­те ж у те­бе сер­це, Ми­ки­то!

Одарка. Ба­чить бог, як мені жал­ко те­бе, Ми­ки­то. Як мені тяж­ко ди­ви­тись на твоє без­та­лан­ня, сер­деш­ний! (Пла­че).

Микита (дов­го мов­чить, далі лед­ве про­мо­вив). Ну, робіть зо мною, що хо­че­те!

Семен і Одар­ка (ве­се­ло). Отак би й дав­но! (Прос­тя­га­ють йо­му ру­ки).

Іван. Я те­пер з ра­дощів аж за­тан­цюю! (Приспівує й тан­цює).

Ой-ой-ой, кля­те ко­лін­ко, як за­пек­ло!

Микита за­ри­дав і влав на ла­ву.

Завіса

В тій же хаті. Ми­ки­та ле­жить на печі, зо­дяг­не­ний в чис­ту со­роч­ку; Се­мен спить біля сто­лу, на лаві; Одар­ка на по­лу; Іван долі, біля печі, на со­ломі. Ніч. Ха­ту де­ко­ли освічує промінь міся­ця.

Микита (зітхає і стог­не; скільки разів підво­дить го­ло­ву і ніби прис­лу­хається, мов­чить. Че­рез ве­ли­ку хви­ли­ну підво­диться). Пос­ну­ли!… Во­ни щас­ливі, їх до­ля сміється, їх до­ля дбає; а я, мов прок­ля­тий, мов матір'ю проп­ла­ка­ний, ні на хви­ли­ну не зас­по­кою сво­го за­мор­до­ва­но­го сер­ця!… Втек­ти звідціль, втек­ти як­най­скоріше!… Завт­ра… За очі звідціль! Щас­ливі!… За віщо ж їм су­ди­ло­ся те щас­тя? Де ж моє щас­тя, де ж мої си­ли? Стра­тив я їх, блу­ка­ючи в сте­пах безк­раїх, в бай­ра­ках тем­них!… У тім, що ми­ну­ло, бу­ли си­ли, ми­готіло й щас­тя… Щас­тя? Чи знав же я йо­го? Чи був я ко­ли щас­ли­вий? Ні, ні!… Я знав го­ре, од­не го­ре!… А втім, що бу­де, окрім кри­ва­вих сліз, окрім безк­рай­ого страш­но­го го­ря, нічо­го не вид­ко!… І не прис­пиш йо­го, то­го го­ря, не пе­реб­ре­деш йо­го!… Не­ма у ме­не ні батька, ні неньки… Од­ну ду­шу рідну - і сер­це моє, мо­же, спо­чи­ло б… Не­ма ні бра­та, ні сест­ри! Страш­но, страш­но! Один, один, як би­лин­ка на голім полі! Всьому ми­рові світ сон­ця на­дає надію, а мені во­но ніби сліпить очі, гноїть мою ду­шу… Нас­та­не день - я йо­го кле­ну, а ніччю нуд­жусь, чо­му не світає!… Все в мені по­ла­ма­не, все пош­ма­то­ва­не!… (Мов­чить. Дов­го стог­не, а далі знов встає). Огид­но, ос­то­гиділо мені моє жит­тя. Та не маю си­ли вко­ро­та­ти собі віку! А навіщо жить? Зад­ля ко­го?… (За­ду­мав­ся). Ох, не­не ж моя рідне­сенька, на­що ти ме­не по­ро­ди­ла? Кра­ще б бу­ло ме­не ма­леньким уто­пи­ти, струїти, ніж маю я без спо­чив­ку страж­да­ти!… Ку­ди ж я те­пер подінусь? До ко­го при­хи­люсь? (За­мовк). Де я? Ні, це сок. Як во­но так ста­ло­ся, що я при­хи­лив­ся до бла­ган­ня мо­го во­ро­га?… Я у Се­ме­на в хаті? Ні, я сплю! Щоб я ба­чив Одар­ку, ба­чив Се­ме­на, Іва­на… і сер­це мов­чить?! Ні, я не сплю, я вми­раю!… Бо­же, бо­же ми­лий! (Па­дає нав­колішки). Дав­но, дав­но я не мо­лив­ся тобі; те­пер хо­чу мо­ли­тись тобі, хо­чу бла­га­ти те­бе!… Без краю, без спо­чив­ку бла­га­ти!… Ох, не вмію я, за­був мо­ли­тись! А мені так ба­га­то тре­ба бла­га­ти! Чи вже в те­бе, ми­ло­серд­но­го, щед­ро­го, бра­кує зад­ля ме­не й тієї час­ти­ни та­ла­ну, що має ко­маш­ка ма­ненька?… На­що ти при­му­шуєш ме­не ско­ря­тись нікчемній долі, при­му­шуєш вкло­ня­тись то­му, хто відірвав у ме­не по­ло­ви­ну сер­ця? Чи, мо­же, я аж над­то мав то­го та­ла­ну і за­нед­бав йо­го? Де ж мій та­лан, бо­же? Ко­му ж ти йо­го, бо­же, віддав? Де ж твоя си­ла, ми­ло­серд­ний? Я ремст­вую, я нарікаю на те­бе!… За що ж ти од­но­му даєш до­лю за до­лею, а у ме­не все одіймаєш?… (Дов­го пла­че, далі схоп­люється). Не хо­чу, не хо­чу тобі я мо­ли­тись! Я дав­но вже зап­ро­дав ду­шу свою ди­яво­лові!… Са­та­но пе­кельна, де ж ти? До­по­ма­гай же мені швид­ше! Я за чу­же щас­тя зди­хаю, ка­ра­юсь, іду в до­мо­ви­ну! Не хо­чу я в до­мо­ви­ну!… Я хо­чу жить, але не людським, а пе­кельним жит­тям! (Шу­кає під по­лом). Тут десь я її ба­чив, тут! Де во­на?… Не­ма!… Тем­но!… І ти, міся­цю, зра­див мені?… Де ж ти, бур­лацьке сон­це, чо­го зах­ма­ри­ло­ся? Світи ж, світи, зрад­ни­ку, уос­таннє, а там хоч і навіки за­хо­вай­ся за хма­ри!… (Проміння на той час освічує ха­ту. Побачив під по­лом со­ки­ру). А, осьдеч­ки во­на! Радій, помс­то, лю­туй, сер­це! (Підкра­дається до Се­ме­на).

Семен (крізь сон). Бог з то­бою, Ми­ки­то!… Бра­том рідним ти мені бу­деш…

Микита. "Бра­том"! (Со­ки­ра па­дає з йо­го рук). Свя­та, свя­та ду­ше!… (Про­жо­гом ки­дається до две­рей, ухо­пив­ся за одвірок і мов­би зомлів). Бо­же, бо­же ми­ло­серд­ний! Прос­ти!… Свя­та ду­ша!…

Іван (про­ки­нув­ся). Хто це по хаті хо­дить? (Засвічує свічку). Це ти, Ми­ки­то? (Підхо­дить до нього). Що це з то­бою подіялось?

Микита (ха­пає йо­го ру­ку). Цить, цить!… Не бу­ди Се­ме­на!… "Брат"! Чуєш: "брат"!… Не бу­ди ж йо­го!… Спог­лянь на ме­не, я вже мерт­вець… Зв'яжи ме­не, за­ду­ши!… Я не пру­ча­ти­мусь… Чуєш, я вже мерт­вець!… Пташ­ка ма­ле­сенька крильцем за­че­пе зле­генька, і я зва­люсь, як сніп… Ба­чиш он со­ки­ру? Візьми ж її, зот­ни мені го­ло­ву, тільки не ка­жи Се­ме­нові!… (Ше­по­чу­чи). Свя­та, свя­та ду­ша!

Іван. Ми­ки­то, Ми­ки­то, що це ти за­ду­мав? Чи вже ж ти за­був, що бог ми­ло­серд­ний є на небі, кот­рий все це ба­чить?…

Микита. Цить, цить!… Мов­чи!… Не го­мо­ни!… Мо­лись скоріше гос­по­деві! Він вчує твою мо­лит­ву і обер­неться до тво­го бла­ган­ня! А я бо­юсь підвес­ти очі… (При­па­да до йо­го гру­дей і важ­ко ди­ха). Одар­ко, Одар­ко!… На­що ти так лю­бо гля­ну­ла мені в вічі? Ох, за­да­ви ж ме­не, Іва­не! Ба­чиш он­деч­ки со­ки­ру? Ди­вись, як во­на бли­щить!… Я од­вер­таю від неї пог­ляд, а во­на ще дуж­че лис­ниться пе­ред очи­ма… Ро­зумієш, ку­ди ме­не не­чис­тий вів? Я звір лю­тий, ска­же­ний!…