Чтение онлайн

Іван. Вга­муй своє сер­це, бідо­ла­го! Ба­чиш, гос­подь одвів те­бе від гріха! Мо­ли­ся ж йо­му, ми­ло­серд­но­му.

Микита. Не вмію я мо­ли­тись! Не вмію і не насмію!…

Іван. Зос­та­вай­ся, ка­жу тобі… На­що лю­дям по­ка­зу­ва­ти своє го­ре, ко­ли у них і сво­го до про­пасті. Як­би зібрать сльози усіх та­ких бідо­лаг, як ми з то­бою, то мож­на б бу­ло увесь світ за­то­пить!… Ко­го ж ти хо­чеш зди­ву­ва­ти, роз­жа­ло­бить своїми слізьми? Лю­ди бай­дужі до сирітських сліз… Ти не злодій, не ду­шо­губ!…

Микита (вхо­пив йо­го за ру­ку). Мов­чи, мов­чи!… Ди­вись, ди­вись!… Он­деч­ки не­чис­тий прос­тя­га до ме­не свої залізні па­зурі… Пе­рех­рес­ти ме­не! За­хо­вай, за­хо­вай ме­не від йо­го пе­кельно­го пог­ля­ду!…

Іван. Тобі знов невіть що вви­жається!… Зас­по­кой­ся!…

Микита. Ходім, по­ра… Ходім ту­ди мерщій!… Ту­ди, на кла­до­ви­ще, до батька, до неньки… Он­деч­ки кла­до­ви­ще!… А на батьковій і неньчиній мо­гилі і хрес­та не­ма!… Ба­чиш? Тре­ба поп­ро­ща­тись, поб­ла­гос­ло­ви­тись в да­ле­ку до­ро­гу… Пом­ру в сте­пу; ніхто не по­ба­чить, ніхто й не поп­ла­че… Про­щай, се­ло, ко­лись рідне! Про­щай­те, батьківська і неньчи­на мо­ги­ла… Про­щай­те всі… Про­щай, Одар­ко!… А ти чи зга­даєш ко­ли бідо­лаш­но­го Ми­ки­ту?… Ох, як тяж­ко ви­мо­ви­ти уос­та­ннє: "Про­щай, Одар­ко!…" Ор­ли розірвуть тіло, вик­лю­ють очі, вир­вуть з гру­дей і сер­це… А! Не­хай рвуть, шма­ту­ють!… Не жаль мені сво­го сер­ця!…

Іван. Ти все лю­туєш?… Зас­по­кой­ся! Все смерть пе­ред то­бою маріє! Ти ще бу­деш жи­ти…

Микита. Ні вже… А хо­четься жи­ти!… (Ля­кається). Одійди, са­та­но! Геть!… Ба­чиш, як очі йо­го го­рять!…

Іван (убік). Що це з ним вчи­ни­ло­ся? (До нього). Опам'ятай­ся, Ми­ки­то!… Го­ренько мені з то­бою!…

Микита (трем­тя­чи). Про­ка­зуй мо­лит­ву, а я за то­бою про­мов­ля­ти­му!… Бо­же, бо­же, бо­же! (Ха­пається за гру­ди і встає). Що це зо мною?… У ме­не у гру­дях хо­ло­не!… В очах світ темніє!… Світи, світи, міся­цю-зрад­ни­ку! Я вми­ра­ти не хо­чу, не хо­чу!… Во­ди, хоч рісоч­ку во­ди!… Бо­же, не ка­рай ме­не!…

Іван ви­хо­дить.

Вона, он­деч­ки во­на, Одар­ка!… Ти, ти, зо­ре моя?… Ти прий­шла до ме­не? Ти вже не боїшся ме­не?… Сю­ди… Ру­ку, дай твою ру­ку до го­ло­ви… О, як мені лег­ко, Одар­ко, Одар… Од… (По­ми­рає).

Іван (увійшов з кух­лем). Бідний, сер­деш­ний страд­ни­ку! Бо­же, прий­ми йо­го грішну ду­шу!… Се­ме­не, Одар­ко, вста­вай­те!

Семен (встає). А що та­ке?

Одарка (по­ба­чи­ла долі Ми­ки­ту). Що це з ним?

Іван. Не здо­лав, сер­де­га, сво­го го­ря!

Одарка (жур­ли­во). По­мер?!

Завіса