Чтение онлайн

Микита. А вже гро­шей, то, пев­но, повні ки­шені приніс та все, ма­буть, ба­маж­ки чи, мо­же, червінці?… Ба­га­тир! А як же ви до вінця - у хур­гоні поїде­те чи на во­лах?

Одарка. Піде­мо пішки! Пішки, ка­жуть, не­ма замішки!

Микита. Во­но й без­печніш! А то як бас­ких ко­ней зап­ря­же­те, то щоб, бу­ва, не пе­ре­ки­ну­ли та не по­калічи­ли. Або щоб на те не вий­шло, як співа­ють: "Ой їхали та во­зи­ли­ся, тпру!
– ста­ли, за­че­пи­ли­ся…"

Одарка. Еге! І я ж так ка­жу, дос­томітно так!

Микита. Ай гар­ний же який став Се­мен, мов на­мальова­ний!…

Одарка. Еге ж, гарнісінький та­кий! (Усміхається). Ма­буть, ма­ти в лю­бист­ку ку­па­ла.

Микита. Ли­це мов вис­мок­та­не, а очі як баньки!… Вже й го­во­рить тро­хи нав­чив­ся, а перш бу­ло все мов­чить!…

Одарка. Хто мов­чить, той двох нав­чить!

Микита. А звісно! Він та­ки ви­людніє. Ро­зум­ний па­ру­бок! Там та­кий ро­зум­ний, як дя­ди­ни­на кур­ка: що зне­се яй­це, то й куд­ку­дах­ка!… І та­кий вже ти­хо­ня: хоч про­ти шерсті йо­го гладь, не вку­се.

Одарка. Вже він ніко­го не дра­тує і ні з ким не за­ве­деться… (Гля­ну­ла на нього). Та й до шин­ку стеж­ки не втоп­че.

Микита. Справді? Покірли­вий, ви­хо­дить, мов той ле­да­чий цу­цик: хоч на хвос­та йо­му нас­ту­пи, й не пис­не.

Одарка (підве­ла очі). І ти ду­маєш ура­зи­ти ме­не та­ки­ми ре­ча­ми? Та хоч ти собі що хо­чеш ви­га­дуй, ме­ли собі язи­ком, скільки влізе, а мені аж нічогісінько!…

Микита. Та­кий вже то, ста­ло буть, до впо­до­би: хоч ме­дом об­маж йо­го, хоч дьогтем… Але. мені ціка­во ось що. Ска­жи мені, будь лас­ка… не раз вже я те­бе пи­тав, але ти все од­мов­чу­ва­лась… Ска­жи мені, чим він тобі до впо­до­би?

Одарка. Ба та­ки й ска­жу: тим, чо­го в те­бе бра­кує.

Микита. Що ж він - на вро­ду кра­щий від ме­не чи ро­зумніший? Чи пос­тат­тю, чи хис­том взяв?

Одарка. Ні, не те, все не те ти ка­жеш. Мо­же, ро­зу­мом та хис­том ти йо­го й пе­ре­ва­жиш, не знаю. А ось що: ти ба­га­тий ду­кар, а він бідний,- і за те я йо­го люб­лю. Ти сприт­ний і над­то ба­ла­ку­чий, а він ти­хий,- і за те я йо­го люб­лю! У те­бе що­ра­зу сміх та глум на умі, а в нього пра­ця,- і за те я йо­го люб­лю! Ти кож­но­го за­че­пиш, з кож­но­го кеп­куєш, а він ніко­го й сло­вом не ура­зить,- і за те я йо­го люб­лю! Ти вих­ва­ляєшся та чва­ниш­ся тим ба­гатст­вом, що батько твій прид­бав, а сам і за хо­лод­ну во­ду не бе­реш­ся, а він змал­ку пра­цює і батькові своєму ста­ро­му до­по­ма­гає, і ма­лих братів та сес­тер до ро­зу­му до­во­дить,- і за те я йо­го люб­лю. Ти ма­ло не щод­ня п'яний, та б'єшся, та бен­ке­туєш, а йо­го й зро­ду ніхто п'яним не ба­чив - і за те я йо­го люб­лю! Чув? От тобі і вся прав­да!… Що ж це ні тітки, ні Ма­русі? Це не­на­че на­ро­чи­то нас зве­ли… (Хо­че йти з ха­ти).

Микита. Ні, не всі ще ти одз­на­ки пе­релічи­ла. Про те ще не ска­за­ла, що як він уміє улес­ли­во бур­ко­та­ти та сли­ни роз­пус­ка­ти…

Одарка. А ти б то, не бур­ко­чу­чи, за­ду­рив Ма­русі го­ло­ву? Звів дівку з ума та й відсах­нув­ся!…

Микита. Не­хай собі дуріє, ко­ли прис­ту­па!… (Пал­ко). Так ти пев­но йдеш за Се­ме­на?

Одарка. Ще не­хай спер­шу по­даю руш­ни­ки, а тоді вже бу­де річ про весілля!…

Микита (ска­женіє). Відсах­нись від нього! Відсах­нись, ка­жу тобі!…

Одарка. Цур тобі! Який страш­ний у те­бе пог­ляд!… (Побігла з ха­ти).

Микита (кри­чить). Одар­ко, пост­ри­вай!… Що ж те­пер?… (Ла­має ру­ки). "Страш­ний пог­ляд"!… Так!… Аж ось ко­ли ти вся з'яви­ла­ся пе­ред моїми очи­ма, мов на до­лоні!… Тобі тре­ба го­лу­би­ної мо­ви, улес­ли­вих ре­чей? А я те­бе ля­каю своїм пог­ля­дом? Че­рез те я тобі не до впо­до­би?… Не вірю, не вірю!… Це все нікчемні речі!… Дра­туєш ти ме­не, як і торік дра­ту­ва­ла, що сло­ва прав­ди у те­бе ніко­ли не ви­пи­таєш. Але ж перш я ніко­ли не чув від те­бе то­го, до чо­го за­раз до­пи­тавсь… Хоч це й жарт, але інший; хоч це й дра­ту­ван­ня, але во­но враз­ке, зне­важ­ли­ве! Дра­туєш ти ме­не! Пост­ри­вай!… По­ба­чи­мо, які бу­дуть дині з тієї огу­ди­ни!…

Морозиха і Ми­ки­та.

Морозиха. На­мог­лась в од­ну ду­шу: во­ро­жи їй та й во­ро­жи!… Ні жод­ної зірки на небі, геть за­во­лок­ло та зах­ма­ри­ло… пев­но, на дощ! Ди­ви­лась, ди­ви­лась… блис­ну­ла од­на зірка та й зно­ву за­хо­ва­лась: еге,- на мою дум­ку, так ви­па­да, що ко­ли не зас­лаб де в до­розі, то чимсь ду­же бідкається. (Сіла на по­лу). Еге! То оце вже Се­мен і вер­нув­ся з за­робітків? Гар­ний па­ру­бок: ти­хий та покірний!… От бу­де па­ра!…

Микита. Ко­му?

Морозиха. Одарці! Оце вже во­ни, ма­буть, во­се­ни і по­бе­руться.

Микита. Нав­ряд!

Морозиха. Чо­му ж? Во­ни од­но дру­го­го сто­ять! Та й люб­ляться, ли­бонь, собі.

Микита. Нав­ряд, ка­жу, чи по­бе­руться! То пус­те діло, що люб­ляться!

Морозиха. От цього-то вже я й не зро­зумію! Мо­же, її хто інший сва­та?

Микита. Я її сва­таю.

Морозиха. Ти? Опам'ятай­ся! Еге-ге, стри­вай, стри­вай! Прав­да, чу­ла і я щось та­ке, ніби по­хо­же… Хто ж це мені ка­зав? Не при­га­дую… Але ж ка­жуть, що во­на те­бе не­на­ви­дить.

Микита. Мож­на так зро­бить, що й по­лю­бе.

Морозиха. Ко­неш­не, чо­го ча­ра­ми не зро­биш?… На світі уся­ке є зілля - і до от­ру­ти, і до лю­бощів…

Микита. І без чарів обійде­мось!

Морозиха. А гроші-то, мов­ляв, най­кращі ча­ри. Еге-ге, ти як за­хо­чеш, то знай­деш собі та­ку дівчи­ну…

Микита. А як я не хо­чу ніко­го, опріч Одар­ки?

Морозиха. Та що-бо ти це та­ке ка­жеш? Як же це?

Микита. Те, що чуєте!… Та це, бач­те, я шут­кую! Я вчадів; а з ча­ду я мо­жу так зро­бить, що Се­мен і те­ля з'їсть .

Морозиха. Як? Що та­ке? І бо­га ж ти не боїшся ота­ке ка­за­ти? Оце ви­га­дав! Пев­но, ти, па­руб­че, з жи­ру дурієш! Од­но сло­во: ду­ка, ба­га­тир!… Че­рез те тобі ота­ке нікчем­не і в го­ло­ву лізе!

Микита. Що ж мені ро­би­ти, ко­ли я її люб­лю? Тут і не­ хо­тя­чи зро­биш­ся не­лю­ди­ною, ко­ли сер­це бо­лить, мов га­ди­на йо­го ссе!… Ка­жуть: ся­кий-та­кий Ми­ки­та, беш­кет­ник, ка­верз­ник… А ніхто не заг­ля­не Ми­киті в ду­шу, ніхто не спи­та, що там у нього діється. (Над­то зру­ше­ний). Знаєте, тітко, що іноді щось на ме­не та­ке на­хо­дить, що, здається, ко­ли б моя си­ла, то я б усіх лю­дей порізав; а Одар­ку роз­ча­ву­чив би, мов ту га­ди­ну, на шмат­ки б її роз­дер! (По­мов­чав). Не­хай би я був пас­куд­ний на вро­ду або ж злодій чи ши­бе­ник… Чо­му ж Одар­ка не хо­че ме­не лю­бить? За що во­на зне­ва­жає ме­не? Че­рез що я їй осо­руж­ний?… Вмре, за­ги­не.