Дай серцю волю, заведе у неволю
Шрифт:
Микита. А вже грошей, то, певно, повні кишені приніс та все, мабуть, бамажки чи, може, червінці?… Багатир! А як же ви до вінця - у хургоні поїдете чи на волах?
Одарка. Підемо пішки! Пішки, кажуть, нема замішки!
Микита. Воно й безпечніш! А то як баских коней запряжете, то щоб, бува, не перекинули та не покалічили. Або щоб на те не вийшло, як співають: "Ой їхали та возилися, тпру!
– стали, зачепилися…"
Одарка. Еге! І я ж так кажу, достомітно так!
Микита. Ай гарний же який став Семен, мов намальований!…
Одарка. Еге ж, гарнісінький такий! (Усміхається). Мабуть, мати в любистку купала.
Микита. Лице мов висмоктане, а очі як баньки!… Вже й говорить трохи навчився, а перш було все мовчить!…
Одарка. Хто мовчить, той двох навчить!
Микита. А звісно! Він таки вилюдніє. Розумний парубок! Там такий розумний, як дядинина курка: що знесе яйце, то й кудкудахка!… І такий вже тихоня: хоч проти шерсті його гладь, не вкусе.
Одарка. Вже він нікого не дратує і ні з ким не заведеться… (Глянула на нього). Та й до шинку стежки не втопче.
Микита. Справді? Покірливий, виходить, мов той ледачий цуцик: хоч на хвоста йому наступи, й не писне.
Одарка (підвела очі). І ти думаєш уразити мене такими речами? Та хоч ти собі що хочеш вигадуй, мели собі язиком, скільки влізе, а мені аж нічогісінько!…
Микита. Такий вже то, стало буть, до вподоби: хоч медом обмаж його, хоч дьогтем… Але. мені цікаво ось що. Скажи мені, будь ласка… не раз вже я тебе питав, але ти все одмовчувалась… Скажи мені, чим він тобі до вподоби?
Одарка. Ба таки й скажу: тим, чого в тебе бракує.
Микита. Що ж він - на вроду кращий від мене чи розумніший? Чи постаттю, чи хистом взяв?
Одарка. Ні, не те, все не те ти кажеш. Може, розумом та хистом ти його й переважиш, не знаю. А ось що: ти багатий дукар, а він бідний,- і за те я його люблю. Ти спритний і надто балакучий, а він тихий,- і за те я його люблю! У тебе щоразу сміх та глум на умі, а в нього праця,- і за те я його люблю! Ти кожного зачепиш, з кожного кепкуєш, а він нікого й словом не уразить,- і за те я його люблю! Ти вихваляєшся та чванишся тим багатством, що батько твій придбав, а сам і за холодну воду не берешся, а він змалку працює і батькові своєму старому допомагає, і малих братів та сестер до розуму доводить,- і за те я його люблю. Ти мало не щодня п'яний, та б'єшся, та бенкетуєш, а його й зроду ніхто п'яним не бачив - і за те я його люблю! Чув? От тобі і вся правда!… Що ж це ні тітки, ні Марусі? Це неначе нарочито нас звели… (Хоче йти з хати).
Микита. Ні, не всі ще ти одзнаки перелічила. Про те ще не сказала, що як він уміє улесливо буркотати та слини розпускати…
Одарка. А ти б то, не буркочучи, задурив Марусі голову? Звів дівку з ума та й відсахнувся!…
Микита. Нехай собі дуріє, коли приступа!… (Палко). Так ти певно йдеш за Семена?
Одарка. Ще нехай спершу подаю рушники, а тоді вже буде річ про весілля!…
Микита (скаженіє). Відсахнись від нього! Відсахнись, кажу тобі!…
Одарка. Цур тобі! Який страшний у тебе погляд!… (Побігла з хати).
Микита (кричить). Одарко, постривай!… Що ж тепер?… (Ламає руки). "Страшний погляд"!… Так!… Аж ось коли ти вся з'явилася перед моїми очима, мов на долоні!… Тобі треба голубиної мови, улесливих речей? А я тебе лякаю своїм поглядом? Через те я тобі не до вподоби?… Не вірю, не вірю!… Це все нікчемні речі!… Дратуєш ти мене, як і торік дратувала, що слова правди у тебе ніколи не випитаєш. Але ж перш я ніколи не чув від тебе того, до чого зараз допитавсь… Хоч це й жарт, але інший; хоч це й дратування, але воно вразке, зневажливе! Дратуєш ти мене! Постривай!… Побачимо, які будуть дині з тієї огудини!…
Морозиха і Микита.
Морозиха. Намоглась в одну душу: ворожи їй та й ворожи!… Ні жодної зірки на небі, геть заволокло та захмарило… певно, на дощ! Дивилась, дивилась… блиснула одна зірка та й знову заховалась: еге,- на мою думку, так випада, що коли не заслаб де в дорозі, то чимсь дуже бідкається. (Сіла на полу). Еге! То оце вже Семен і вернувся з заробітків? Гарний парубок: тихий та покірний!… От буде пара!…
Микита. Кому?
Морозиха. Одарці! Оце вже вони, мабуть, восени і поберуться.
Микита. Навряд!
Морозиха. Чому ж? Вони одно другого стоять! Та й любляться, либонь, собі.
Микита. Навряд, кажу, чи поберуться! То пусте діло, що любляться!
Морозиха. От цього-то вже я й не зрозумію! Може, її хто інший свата?
Микита. Я її сватаю.
Морозиха. Ти? Опам'ятайся! Еге-ге, стривай, стривай! Правда, чула і я щось таке, ніби похоже… Хто ж це мені казав? Не пригадую… Але ж кажуть, що вона тебе ненавидить.
Микита. Можна так зробить, що й полюбе.
Морозиха. Конешне, чого чарами не зробиш?… На світі усяке є зілля - і до отрути, і до любощів…
Микита. І без чарів обійдемось!
Морозиха. А гроші-то, мовляв, найкращі чари. Еге-ге, ти як захочеш, то знайдеш собі таку дівчину…
Микита. А як я не хочу нікого, опріч Одарки?
Морозиха. Та що-бо ти це таке кажеш? Як же це?
Микита. Те, що чуєте!… Та це, бачте, я шуткую! Я вчадів; а з чаду я можу так зробить, що Семен і теля з'їсть .
Морозиха. Як? Що таке? І бога ж ти не боїшся отаке казати? Оце вигадав! Певно, ти, парубче, з жиру дурієш! Одно слово: дука, багатир!… Через те тобі отаке нікчемне і в голову лізе!
Микита. Що ж мені робити, коли я її люблю? Тут і не хотячи зробишся нелюдиною, коли серце болить, мов гадина його ссе!… Кажуть: сякий-такий Микита, бешкетник, каверзник… А ніхто не загляне Микиті в душу, ніхто не спита, що там у нього діється. (Надто зрушений). Знаєте, тітко, що іноді щось на мене таке находить, що, здається, коли б моя сила, то я б усіх людей порізав; а Одарку розчавучив би, мов ту гадину, на шматки б її роздер! (Помовчав). Нехай би я був паскудний на вроду або ж злодій чи шибеник… Чому ж Одарка не хоче мене любить? За що вона зневажає мене? Через що я їй осоружний?… Вмре, загине.