Чтение онлайн

Так от, коли ви забули, хто такий громадянин Ньютон, я трохи освіжу вашу пам’ять. Це підданий британської корони, який одного разу на дозвіллі довів, що все на цьому світі має вагу. Наприклад, ваша вага в суспільстві — нескінченно мала величина, але вона є.

Проте я трохи захопився екскурсом в історію. Одне слово, якби біля вагів Осадчого стояв сам Ісаак (Ньютона, між іншим, звали Ісаак), навіть і тоді тонна перестала б бути тонною, а стала б тим, що на даному етапі треба Маркові Сергійовичу. За це його дуже любив колишній директор холодокомбінату. Да-а… солідний був товариш. Тепер йому не потрібні холодильники. Ми можемо зустрітися з ним не раніше як через десять років. Марко Сергійович теж дуже любив свого директора, але поїхати разом не захотів. Він зумів, як висловлюються в таких випадках фейлетоністи, вийти сухим з води й звільнився за власним бажанням…

Втрата улюбленого директора, проводи його в далеку дорогу не минули марно для Осадчого — він і став чесніти на очах. Але змінити професію, як ви самі бачили, не міг. Між іншим, Марко Сергійович користується надзвичайною популярністю. Всі дамочки, що приїздять у Сонячноморськ на предмет скинути зайву вагу, важаться тільки в нього. Коли б у Ісаака (я маю на увазі Ньютона) така дамочка важила центнер, то в Марка (я маю на увазі Осадчого) вона потягне не більш як вісімдесят п’ять кіло. Це вже інстинкт… Центнер у нього вже ніколи не буде центнером, але ніяка торгінспекція, ніякі ревізори, ніякий обехеес йому не страшні. Він, як і я, спить спокійно. Але мій спокій дався мені набагато дорожче, і я навіть заздрю Маркові Сергійовичу Осадчому.

— Покійники сплять ще спокійніше, — кисло зауважив Черчик.

— Люба моя, риба моя, як любить казати моя дружина. Ви стаєте поетом. Та якого неспокою ви хочете? Ми ще маємо час, і я розповім вам про бездомного мільйонера.

— Ви весь час розповідаєте мені про якихось ненормальних.

— А вам здається, що є нормальні мільйонери? Нормальний мільйонер — це такий же нонсенс, як високоморальний ширмач або, нарешті, як ідіот із ступенем доктора математичних наук.

— Значить, і ви?.. — зловтішно гикнув Черчик.

— Що я? І я… Але про мене мова буде потім. А тепер поговоримо про одного мого сусіда по нарах. Колись у його трудовій книжці було записано, що він — провідник скорого поїзда Сонячноморськ— Москва…

— А насправді? — зацікавився Юрій Семенович.

— І насправді він теж був провідником. Акуратно перевіряв квитки, видавав постелі, розносив чай, підмітав вагон і сплачував профспілкові внески. Мушу вам сказати, Черчик, що все це він робив неабияк, старанно, і однак у нього залишалося багатенько часу, щоб згодом стати мільйонером…

— Мабуть, порожні пляшки здавав, які залишалися після пасажирів! — єхидно зауважив Черчик.

— Уявіть собі, здавав. Але не це було основною І галуззю його прибутків, бо на пляшках він міг би стати мільйонером тільки через сто сорок дев’ять [Років і сім місяців. Я підраховував. Щоб якось скоротити цей строк, у вільний від сплачування членських внесків і здачі порожніх пляшок час мій знайомий продавав знедоленим громадянам, які мріяли стати пасажирами, ліві квитки; звичайно, за підвищеним тарифом. На деяких станціях у нього був блат, — але й такі фінансові операції не допомогли б вибитися в справжні мільйонери, бо доводилось ділитися із залізничними касирами. Тоді він почав виконувати делікатні доручення групки сонячно-морських бізнесменів: у своєму службовому купе провозив кульочки для їхніх московських колег. Я думаю, Черчик, вам не треба казати, що в тих кульочках були не фісташки й не кукурудзяні баранці. Та не блискайте так заздрісно очима, ваші очі стали схожі на миколаївські п’ятірки. Слухайте далі.

Незабаром наш провідник, назовемо його Фелікс, став власником двох дуже приємних особнячків. Але він не жив ні в одному з них. Він боявся, що його спитають, чи не від здачі склотари воздвигнуто такі палаццо. Особняки були записані на далеких родичів, і там жили квартиранти (квартплату він одержував регулярно). А сам мільйонер наймав вогкий куток в одної старенької. Кілька разів йому пропонували стати членом житлового кооперативу, але він із скромності, яка личить мільйонерові, відмовлявся…

— Ідіот, — процідив Черчик.

— От бачите, Юрію Семеновичу, а на початку моєї розповіді ви були певні, що ідіоти тільки ті, хто не має в кишені зайвого мільйона. Далі, власне кажучи, й розповідати майже нічого. Бабусині хороми знесли, бабусі дали кімнату в новому домі, а Фелікс залишився на становищі чікагського безробітного. Вийшло якось так, що мільйонер не зміг відразу підшукати іншу квартиру і три доби ночував на вокзалі. А за кілька кварталів сяяли вогнями його власні особняки. Але що вони йому, і що він їм? Він там не був навіть прописаний, і найсумирніший квартирант не признав би в ньому хазяїна. На четвертий день Феліксове начальство почало говорити про те, що йому треба було б згодом надати житлоплощу. На п’ятий день таких розмов уже не було. Були розмови про занепад виховної роботи серед провідників і те де і те пе. Потреба в житлоплощі відпала: тепер у Фелікса був дах над головою…

— Туди дурневі й дорога! — понуро сказав Черчик після тривалої паузи.

— Ви чимдалі розумнішаєте, — задоволено констатував Окс, з насолодою позіхнувши.

Черчик і сам добре не знав, чому він забрів на базар, — і саме в той його район, де не стільки продавали й купували, скільки галасували й витріщали очі. В цьому районі продавалося двоє псів, кілька канарейок і ще якихось представників пернатої фауни, кілька облізлих ангорських кролів. Оддалік громадянин із щурячим носом і занадто рухливими очима пропонував бажаючим клітки.

Уздовж довгого рундука сиділи й стояли «іхтіологи». Перед ними в акваріумах та банках різноманітної форми палахкотіли шматочки райдуги. Ліниво рухались вуалехвости, чорними рисками перекреслювали скло молінезії, солідно пропливали блакитно-сірі гурамі, червоні мечоносці проштрикували своїми гострими тілами воду, дробилися на іскорки різнобарвні гупі.

Продавці різко ділилися на дві категорії. До першої належали дідки в маленьких окулярах, дуже схожі на наукових працівників. Вони поводили себе так, ніби були не на базарі, а на якомусь симпозіумі: часом перекидалися хитромудрими термінами, але більше мовчали або читали газети. З усього було видно, що комерційний бік питання цікавить їх дуже мало, ба не цікавить зовсім. Вони шанобливо говорили тільки з покупцями-спеціалістами, а зівак не удостоювали уваги, могли продати одну рибку, а три дрібніших дати безкоштовно, як премію. Вони мали цілий арсенал різноманітних ситечок, повітродувок і такого іншого начиння. Рибки їхні були тільки в акваріумах.

А поруч стояли комерсанти, що робили свій бізнес. Перед кожним із них у банках з-під томатного соку плавало по кілька зачуханих рибинок. Так, для реклами… А торгували вони кормом для рибок і канарейок. Пакетики з конопляним насінням, пакетики з сухими дафніями, пакетики з тоненькими черв’ячками, червоний, схожий на кетову ікру, мотиль у коробках — їхній основний асортимент. І кожен з них кричав. І кожен намагався перекричати сусіда. Коли крики досягали свого апогею, дідки здригалися й гидливо морщились. Ці типи здавалися їм тут такими ж неприродними, як клоуни в храмі. Тим часом комерсанти надривалися:

— А ось корм для рибок!

— А ось водяні блохи для рибочок!

— А ось корм для пташок!

— А ось черв’ячки свіженькі!

— Тьху! — сплюнув Черчик. Від такого бізнесу занудило навіть Юрія Семеновича, і його голову відвідала думка, яка здалася йому дуже оригінальною. «Ну, добре, — думав він, — кричите ви, розпинаєтесь і, видать, щось з цього маєте, бо не стояли б тут тільки в ім’я, любові до рибочок. Ну, добре… Та що, братики, з вами буде, коли знімуть з роботи директора зоомагазину, а його давно слід зняти. Що буде з вами, братики, коли новий директор налагодить у магазині продаж водяних бліх? І продаватиме їх навіть у кредит, бо в магазині все можливо? Що з вами буде тоді, братики?»