Чтение онлайн

— Мабуть, ці джентльмени од самого Президента, — буркнув Джіммі, маючи надію одержати від Пітера інформацію.

Дивився в широку спину Х’ю й думав, чи зміг би звалити цього товстуна одним ударом в щелепу, чи довелося б добивати в тім’я, як робив це, коли супроводжував Рассела в портових кабаре.

— Ти маєш рацію, Джіммі, - сказав Пітер, всідаючись у глибокому кріслі біля бронзового божка й добуваючи з бара пляшку рому. — З твого дозволу пропущу келишок. Нерви щось розгулялись.

— Дейвід приймає гостей у «малахітовій шкатулці», де бувають тільки люди Президента, — думав про своє Джіммі, зважуючи свою поведінку з Вундстоном і Маклареном.

— Що нам до того, Джіммі? — зауважив Пітер, журно посміхаючись. — Пес завжди залишається біля порога й чекає, поки хтось зверху кине йому недоїдка. Сідай, Джіммі, та вип’ємо за нас.

— І за нашого шефа.

— Безперечно, Джіммі, - похопився Пітер, знаючи дурнувату вдачу Джіммі. — Мені, як і кожному з резиденції великого Дейвіда, не набридла ця служба.

— З цього завжди і починай, — муркнув Джіммі, сідаючи до великого столу з червоного дерева, на якому стояв відеотелефон і довжелезний пульт з різнокольоровими кнопками. — Не знаю, як ти, — бликнув на Пітера Джіммі, - а я почуваю себе господарем дому, де затишно мені і моїм дітям.

— Це правда, Джіммі. Я завжди казав, що ти великий Цербер цього замку. І, мабуть, через те, що саме тут Висока Кандіс утопила в ставку твого першого сина Джоя, — шпигнув Пітер, бажаючи подрочити Джіммі.

— Джой сам винен. І ти це добре знаєш, — захрипів Джіммі, поволі підводячись з крісла. — Якщо ти хочеш над кимось позбиткуватися, то раджу мене обминути.

— Це я просто згадав Високу Кандіс, — не моргнувши оком, сказав Пітер, — До речі, де вона? І чому ніхто не стріляв з головної гармати, коли ми повернули з траси на алею?

— Кандіс спить.

— Усю ніч вештається, а потім спить до полудня. Так вона всіх женихів одвадить. — Пітер допив другу чарку, підійшов до Джіммі, нагнувся над пультом. Розгледівся й кивнув на крайній зліва тумблер: — Якщо ти й далі записуватимеш наші балачки, я проситиму Рассела платити мені за роль блазня. В Америці нічого не робиться задарма, Джіммі.

— Я не люблю балакучих, Пітер. А якщо у тебе свербить язик, то забирай пляшку і йди у свою машину. І раджу поменше пити, бо шеф любить усе робити на тверезу голову. До речі, вимагає це й від нас. Я сідаю до роботи, Пітер.

— У цьому зачаклованому будинку нема з ким відвести душу, всі зайняті справами, — буркнув Пітер. — Шукай мене в машині. Може, хоч посплю яку часину, — сказав з невеселою усмішкою в ледь примружених очах.

«Тут поговориш, — подумав Джіммі, вмикаючи потаємне вічко телекамери, що стежило за машиною Пітера. — Тут, брате, ніде не сховаєшся, усі тебе чують і бачать. Звісно, Пітер може патякати про що завгодно — він білий. Перш ніж Рассел витурить його за ворота, на віллі не залишиться жодного негра. Про це Пітер ніколи не згадує. Як і жоден білий американець, який не був у моїй шкурі», — розмірковував Джіммі, чекаючи розпоряджень шефа. Але Дейвід мовчав.

Джіммі вирішив, що шефові зараз не до нього, і тому висунув шухляду, де лежав його другий сніданок — сандвіч з двома пластівцями сиру, шматочком шинки, два апельсини і термос з кавою.

Пітер розкошував у машині. Він любив добре попоїсти, тому розігрів собі в термопечі три мисливські сосиски, відкрив плескату бляшанку з курячим паштетом, добув з бара Дейвіда (шеф не пам’ятав, що і скільки з’їдав) скляночку з копченими мідіями, накраяв хліба і, набивши рота їжею, подумав про Джіммі: «Засидівся в теплому гнізді, а мені нікуди прилаштувати свого земляка Році. Вибачай, Джіммі, але я об’їду тебе на кривій. Будемо вважати, що тобі не поталанило в житті». Пітер знав, що Джіммі слідкує за ним телекамерою, вмонтованою у флюгер головної башти. Тому підморгував до нього й муркнув повним ротом:

— На цьому стоїть Америка, мій великий чорний брате.

На другому поверсі, як тільки Дейвід ляснув у долоні, три покоївки покотили шкіряні крісла в невелику затишну кімнату, оздоблену штучним малахітом. Доки гості оглядали верхні галереї сорокакімнатного замку, в «малахітовій шкатулці» з’явився низенький довгий стіл з чорного дерева, загорілися свічки в канделябрах, кам’яну підлогу застелили товстелезним килимом, біля кожного крісла на просторих візках стояв обід, у каміні з бронзовим окуттям запалало багаття.

— Кожен високий гість обідає у цій кімнаті, - сказав Рассел, широко розчиняючи обидві стулки вузьких дверей з чорного різьбленого дерева, оздобленого тонкими пелюстками рожевого корала.

Малькольн вражено зупинився на порозі й ледь не вигукнув: «Для чого така розкіш? Я економлю центи, щоб придбати звичайну електронну рахівничку, а тут… золото на столі». Не втримався, запитав господаря:

— Ви знаєте, на що витратила свої Нобелівські премії Марія Кюрі?

— Тратити гроші так, як уміє робити це жінка, не здатен ніхто, — весело одказав Дейвід і додав: — Якщо ви скажете, що вона вгатила їх на тисячу суконь, я не здивуюся.

— Марія Кюрі, щоб ви знали, сер, була геніальною жінкою і їла звичайною ложкою, дбаючи про відкриття для всієї цивілізації, - стримуючи нервові дрижаки, сказав Малькольн, відверто вивчаючи широке, випещене обличчя Рассела. Малькольн помітив, як змигнула зверхня усмішка в очах господаря вілли, й здогадався, про що той подумав. То була гірка правда, й Малькольн сказав про неї, даючи зрозуміти Расселу, що перед ним не наївний хлопчак з хвилинною славою. — На жаль, сер, ви маєте рацію: ніщо не вічне на цій планеті. Навіть відкриття не належать ученому. Особливо ті, що виводять цивілізації з темряви неуцтва.

— Цього вимагає людство, якого уже ніщо не зупинить. Хіба не так? — запитав Рассел. — Не Кюрі, так хтось інший збагнув би таємницю радію. Історія обрала Марію Кюрі і не помилилася.

— Так, Марія виправдала свою високу місію. Але якими зусиллями? — заперечив Малькольн. — Якби мільйони належали вченим, а не Нобелям, ми б уже володіли іншими енергіями. Але вченим дано тільки розум, який намагають ся купити ті, хто має гроші, - журно покивав головою Малькольн, не чекаючи співчуття.

— Ви близькі до істини, — мовив Рассел так, ніби похвалив Малькольна. Він першим опустився в крісло й запросив сідати гостей. — Сьогодні ми порушимо традицію і пообідаємо раніше: кожного ще чекають справи. Я обідаю без служниць, панове, тому наливайте собі, кому що до смаку. І прошу вести розмову без взаємних образ. Сприймаймо цей світ таким, як він є: ви — відомі вчені, я — дивакуватий бізнесмен і хочу разом з вами збільшити свої капітали. Можливо, з цієї затії я нічого не матиму, але вірю, що ваше відкриття зробить безсмертним й ім’я Дейвіда Рассела. Якби я жив в епоху Марії Кюрі, їй би не довелося витрачати свою премію на грам радію. Запанувала мовчанка.

— Я недооцінив вашу обізнаність, сер, — вибачився Малькольн, приязно поглядаючи на Рассела. — Через те щиро вірю, що ви запросили нас не заради власних інтересів.

— Не знаю, Малькольне, — хитрувато примружився Рассел. — Звісно, я не можу купити вас, як Джіммі чи Пітера. Я вступаю з вами в долю. Хто програє, хто виграє — покаже час. Закон бізнесу вимагає відвертості, панове. Я лише хочу знати, в що я вкладаю свій капітал.

— Оскільки ви займаєтесь акумуляторами, сер… — перейшов до справи Макларен, але Х’ю замахав до нього рукою, поквапом випив чарку коньяку і, смакуючи сандвіч з кетовою ікрою, заговорив до обох зразу: