Чтение онлайн

– - Тату, ти бував у лисі? Розкажи , який він.

Сарман, здивовано, подивився на сина:

– - Чому ти питаєш про це, тільки зараз? Адже ми ходимо цим шляхом дуже давно. Невже раніше, тебе, це не цікавило?

– - Цікавило, але я гадав, що ти мені сам розповіси. Та ти ніколи навіть не торкнувся цієї теми. Чому?

– - Тому що ліс, для мешканців нашого селища, прихисток чогось невідомого і страшного.

— Чому?

– -- Я тобі розповім, щоб надалі, ми до цього не повертались. Ніхто з сміливців, що наважились піти до лісу, назад не повернувся. Ми не знаємо, що воно там таке , але ходити туди , щоб дізнатись, не обов’язково.

– - Але ж тату, я не пам’ятаю щоб хтось з нашого селища, колись зникав!

– - Це було дуже давно. Ще я, був маленьким .

– - Невже, тобі, було не цікаво дізнатися, що ховається в тій темній смузі?

— Чому ж, цікаво. Та малим, мене не відпускали батьки. Коли подорослішав, з’явилися інші турботи. Якось вже, не до того було.

Карол знизав плечима, та більше нічого не запитував. Так вони мовчки і увійшли в поселення. Хелена радо зустріла гостей і почала одразу лаштувати вечерю. Чоловік Хелени був старшиною громади і дуже поважною людиною, його звали Мартін. Він повільно підійшов і потис гостям руки, спочатку старшому, потім молодшому.

– - Ну, які у вас там, новини? – поволі, наче пережовуючи кожне слово, спитав він.

– - Взагалі то, нічого нового. Трава в цьому році, виросла аж до пояса . Так, що сіна буде багато , скот, взимку, не голодуватиме .

– - Це добре. А, як дружина, дочки? Здорові?

— Дякуючи Богам, все благополучно.

Чоловіки продовжували свою бесіду, а Карол пішов прогулятись по подвір'ю і одразу, за рогом хати, наштовхнувся на кузину Ніку.

– - Ой Кароле, я так рада бачити тебе! — одразу заторохтіла дівчина.

Вона була схожа на свою матір не лише зовні, але й характером .

— Ви, надовго до нас?

– -- Лише на один день.
– - відповів хлопець.

– -- Ну, як завжди. — сумно зітхнула Ніка. — Лише переночуєте.

– - Що ж поробиш, багато роботи. На носі, сінокіс. — по дорослому, відповів Карол.

І одразу ж, обоє зайшлись сміхом , як здорово в них вийшло, передражнити дорослих.

– - А де близнюки?— запитав у сестри, хлопець .

– -Десь гасають з однолітками. Вони ще малі, роботою не заклопотані. Прибігають лише поїсти.

Наче відповідь на Каролове запитання, у дворі почувся дитячій лемент:

– - Дядечко Сарман прийшов! А Карол з вами?

– -Ви б спочатку привітались, а потім запитували. –- суворо цикнув на малечу, Мартін.

– -Та облиш, вони ж, ще зовсім малі. — засміявся Сарман обіймаючи племінників.

З хати вийшла Хелена і погукала всіх до столу. За вечерею було весело і гамірно. В кожного були свої новини і кожен, на перебій, намагався їх висловити. Полягали пізно. В ночі Каролові привидівся дивний сон. Наче б то він, дереться на високу гору і не видно йому, ні початку свого шляху, ні кінця. Дертися в гору, вже немає сили, а опускатись до низу лячно, бо під ногами стелиться густий , сірий туман, і що там за ним , невідомо. Хлопець прокинувся, і вже до ранку не міг заснути . Він лежав, і дивився в стелю, але як не намагався , не міг розтлумачити для себе, побачене. « Треба розпитати у Мирти.» Вирішив, для себе, Карол, і одразу заспокоївся. Навіщо хвилюватися, через те, чого не розумієш!

Та в ранці, Мартін підлив оливи полум’я юнацької цікавості:

– - Я вчора не хотів псувати зустрічі поганими новинами, та в нас ходять чутки, що насувається велике лихо.

– - І хто ж, ці чутки, розносить? – спитав Сарман.

– - Приходив до нас в селище, сліпий стариць, він розповів страшну легенду, про шорхів , сказав, що ці тварі, скоро будуть в наших краях.

– - Хіба мало бродить люду, в пошуках куска хліба ? Вони розповідають усілякі дурниці, а ми, їм віримо, і годуємо. – насмішкувато відповів на почуте, Каролів батько.

– - Я теж мало вірю чуткам, але цей старий, не здався мені пустомелею, дуже правдоподібною була його розповідь. Та й останнім часом багато племен з півдня переселилось в наші місця. В лісі , на болотах , посилилось якесь плем’я. — заперечив Мартін.

– -- Про те, що діється в лісах, нам не відомо. – відповів Сарман. --- Та все ж, я не думаю, що все те, якось пов’язано з лихом , яке напророчив старець. Можливо, ті племена, лише шукали місця, щоб спокійно жити.

– - Життя на болоті, ти, називаєш спокійним? Радше, це порятунок, від чогось страшного.

– -- Знаєш, Мартіне, я б не хотів, щоб ти, зараз, був правий. Махтерія, лише нещодавно, оговталась після війни з Каурданом.

– - Я, теж, цього не хочу.

На цьому розмову закінчили. Карол стояв поруч, уважно слухаючи дорослих. Він був навчений, не втручатись в балачки дорослих, якщо, про це, його не прохали. Та бесіда батька і дядька, стривожила його душу. Якесь гнітюче передчуття, оволоділо ним. Та ранок, видався напрочуд гарним, і не хотілось псувати його, важкими думками про лихо. Яскраво світило сонечко, щебетали пташки, легенький вітерець тихенько бавився зеленими листочками. В такий ранок, негоже забивати голову різними дурницями, але хлопцеві, було не просто це зробити. Попрощавшись з ріднею, батько і син вирушили в зворотній путь. Ноги наче самі несли додому . Навіть недовга розлука з рідною домівкою, була не легкою, для них, обох. Стежина, рівним полотном, стелилась під ногами, по обидва боки від якої, розкинулись безмежні луки пронизані безліччю дрібних потічків, що насичували цю землю, такою потрібною , а занадто в літку , вологою. Тому трави, на них, завжди були буйні і давали кілька укосів на сезон. Вітер , як по зеленому морю , гнав по них хвилю , і за одно, куйовдив довге, чорне Каролове волосся. Хлопець, час від часу, поправляв неслухняні пасма рукою, відкидаючи їх назад. Батько помітив марні зусилля хлопця:

– - Поки дійдемо додому, в тебе на голові, буде лисина.

Карол посміхнувся на ті батькові слова , та сірі очі залишились чомусь, сумними.

– -- Що стобою , сину?— передався Каролів неспокій і Сарману .
– -- Тебе стурбувала дядькова розповідь? Не переймайся, усе то дурниці, хлопче.

– - Та я і не переймаюсь, але щось гризе душу, що, не можу зрозуміти. — відповів на батькові слова, юнак і важко зітхнув .

– - А ти, бува, не захворів?

– - Та ну, тату! Зі мною все гаразд.

Більше Сарман ні про що не допитувався. Батько і син, самі не розуміючи чому, ішли дуже швидко. Навіть не сіли перепочити, в кущах верболозу, де завжди відпочивали, ховаючись від полуденної спеки. Алагір, ще не схилився в бік заходу, а попереду показалось рідне селище. Зайшовши у двір, чоловіки, старий і молодий, припали до колодязя, і довго не могли напитись.

– -- Що це? Ви, наче з пожежі.
– -- Засміялась, дивлячись на них, Орелія.---Я чекала, вас, тільки до вечері.

Сарман підійшов до дружини, мовчки обійняв, і сильно притис до себе, так, наче не бачився з нею кілька років. Жінка зойкнула, і вирвавшись з міцних, чоловічих обійм, жартома, вдарила його ганчіркою, що тримала в руках.

– -- Та що, з тобою, оглашенний? Ще люди побачать! – і сміючись побігла до хати, а Сарман, не відпочиваючи, пішов поратись по господарству. Жінці не легко, і з її клопотами, а відсутність чоловіків їх здвоїла. Карол, не очікуючи наказу, теж узявся до роботи.

– -- Багато питань гноблять твою душу, хлопче.
– -- несподівано почув, Карол, за спиною, старечий голос.

Він рвучко озирнувся. Біля паркану стояла Мирта.

– -- Я спостерігала за тобою, коли ви, поверталися з мандрівки. Темна хмара думок, над твоєю головою. Може хочеш, про щось, дізнатись?