Чтение онлайн

– - Пішли. — штовхнув Карола в плече Сарман .—Я проведу тебе до околиці.

Коли батько з сином вийшли за ворота ,то першим, кого вони зустріли , був їхній сусід Іон . Він вискочив зі свого подвір'я, з виразом безмежної радості на обличчі.

– - О, а куди це ви, зібралися в таку рань? А я оце, до вас біжу, щоб повідомити гарну новину. Моя Федора , цієї ночі, подарувала мені сина.

– - Поздоровляємо, тебе, зі спадкоємцем! – вигукнув Сарман.

– - Дякую. Та все ж, куди ви зібрались?

– - Карол хоче подивитись, що воно таке, ліс.

Іон нічого на те не сказав, а так і залишився стояти з відкритим ротом, а батько з сином пішли далі. Та встигли пройти вони не багато , у них на шляху, з'явилась знахарка :

– - Не бійся за свого сина , чоловіче, боги не для того наділили його надприродною силою, щоб так рано забрати. Він, ще послужить людству!

– - Не знаю чому, але мені хочеться в це вірити, гадаю, ти це кажеш стара, не для того, щоб лише, мене, заспокоїти?

– - Ну що ти, Сарман. Ти ж знаєш, я слів на вітер даремно не пускаю.

Далі, Карол пішов сам. Батько залишився біля старої. Відійшовши трохи, хлопець озирнувся і махнув їм рукою. Він навіть подумати не міг, що бачить їх, в останнє…

2

Карол не відпочивав цілий день, йому хотілось як найшвидше дістатися до своєї цілі, далекого і таємничого лісу. Спочатку, він біг стежиною, що вела до тітчиного селища, але на пів дороги, повернув на захід, щоб зрізати шлях. Перш ніж іти прямо, через луки, Карол зняв обувку, бо вона б, одразу змокріла. Навкруги було безліч джерел, хлопцеві майже весь час, доводилось брести по воді. Та це, йому, зовсім не заважало, навпаки, приємна прохолода ніжила стомлені ноги, і допомагала подолати довгий шлях. Хоч Карол, поспішав як міг , до лісу, завидно, він не встигав. Вирішив заночувати в чагарнику, що йому трапився по дорозі. Юнак нарубав хмизу і розвів багаття. Сонце вже майже сховалось за обрієм. Розв’язавши торбину, хлопець дістав харчі , що йому зібрала мама в дорогу, і розіклав перед собою. В його уяві, постало її обличчя , стомлене і заплакане. Сумні очі, дивились якось жалібно, наче висловлювали, найпотаємніше бажання, ніколи не розлучатися з сином. Серце боляче защеміло, Каролові хотілось сказати мамі щось ласкаве, заспокоююче . Та образ зник, так же несподівано, як і з’явився. Їсти перехотілося, юнак силоміць запхав в себе шмат м'яса з хлібом, і ліг відпочивати. Сон прийшов швидко, але був не довгим. В кущах , неподалік, щось зашелестіло, хлопець, одразу, вскочив на ноги. Вихопивши свого меча, він пішов на шурхіт, підкрадаючись ближче і ближче, і раптом побачив їжака. Тваринка злякано причаїлась, надіючись, що можливо, її, не побачать. Каролові стало смішно .

– - Ну ти, і налякав мене. – звернувся він, до їжачка.
– -- Ніколи не думав, що така маленька тваринка, на таке, здатна.

Хлопцеві стало соромно, перед самим собою. Підкинувши в вогонь ще жмуток хмизу, він знову ліг біля багаття. Цього разу, спокійно проспав до самого ранку.

Ліс , який здалеку здавався суцільною чорною смугою, зблизька зовсім не лякав, він був дуже привітний, і веселий. Дерева махали тоненькими гілочками, бавлячись з вітром. Співали пташки, перекрикуючи одна одну. Духмяно пахли трави, стелячись під ногами суцільним, смарагдовим килимом. Карол побіг між деревами, чіпляючись руками за стовбури, він кружляв навколо них, немов хотів обійняти все навкруги, а коли втомився, впав у зелену постіль, і потонув в солодких пахощах. Хлопець, так пролежав довго, йому нікуди було поспішати. Сонце блискало в грайливих кронах, високо над головою, бавлячись сонячними зайчиками. Оговтавшись трохи від розмаїття, зовсім нових для нього почуттів, юнак пішов далі. По дорозі, він надибав невелике джерельце, струмочок з якого, біг в глиб лісу. Карол напився води , прохолодної і солодкої. Потім розміркував, якщо буде йти вздовж цього потічка , то ніколи не заблукає і спокійно зможе повернутись додому. Чим далі наш мандрівник заходив у глиб лісу, тим дужче розумів , який цей ліс, великий, старий , і можливо небезпечний. Відчуття захоплення, змінилось на тривогу. Дерева ставали товщами і вищими , їхнє широке гілля майже затуляло небо, не пропускаючи сонячного проміння, здавалось, настали сутінки. Під ногами вже не було зеленої трави, лише валялися сухі гілки і торішнє , опале листя. Стовбури, велетенських дерев, були покриті мохом. Потічок біг між ними, вимиваючи землю з під коріння, оголюючи його, наче кістяк покійника. Над головою у Карола пролетів якийсь великий птах, від несподіванки, хлопець трохи не впав. Серце калатало в грудях, але він швидко опанував себе, посміхнувся і здивовано подумав: «Невже мене могли злякати пташка і їжак? А я вважав себе сміливцем. Мабуть, на мене, так подіяла розповідь батька, про тих людей, що з відси не повернулись. Та про небезпеку, яку таїть в собі, цей ліс. Поки що, я, нічого страшного не зустрів, а боятися наперіть, безглуздо.» Розмірковуючи таким чином, юний мандрівник, прийшов до озерця, у яке впадав струмочок. Карол зупинився і вирішивши перепочити на його березі, та трохи перекусити. Відрізуючи кинджалом, якого йому подарував батько, кусень хліба, хлопець звернув увагу на те , що його руків’я співпадає з візерунком на амулеті, який висів у нього на шиї . Він відклав хліб убік, і стулив речі одна з одною, вони справді виявились одним цілим, і тепер, разом, виглядали як ключ дивної форми…

У замку Орнагула , як завжди, панували спокій і тиша. Його учні весь час проводили за вивченням магічних книг, виготовленням чаклунських відварів і зілля, тому спілкувалися зі своїм учителем , і одне з одним, лише в разі нагальної потреби. Сама будівля стояла на гранітній скелі , з одного боку якої, була глибока прірва, у підніжжя якої, плескалось море, з іншого--- круті схили. з ледь помітною стежкою, по якій навіть дуже сильній людині було важко піднятись до гори. Гості до мудрих старців, ходили рідко, а правильніше було б сказати , їх майже ніколи не було. Спокій замку порушували, хіба що, чайки, що постійно кружляли над ним. Старий чаклун сидів навпроти комину, слухав крики птахів, і дивився на згасаюче полум’я . На душі в нього шкреблись кішки, якийсь неспокій гриз з середини. До кімнати зайшов перший його учень. Орнагул повернувся до нього, в очах старого, світилось питання, зміст якого Фалонд вже знав . Учень уклонився :

– - Учителю, оберіг і ніж уже у хлопця. Тепер, Ви, зможете його контролювати.

– - Це добре. Я знав, що ти, впораєшся із завданням, хоча для цього, тобі довелося докласти великих зусиль, навіть повернутись в минуле.

– -- Так учителю. Для цієї мандрівки довелось використати останній запас «зілля переміщення».

– -- Я радий , що перший мій учень, справдив мої сподівання. Перекажи Манерусу і Кантію, щоб пильнували хлопчину. Він допитливий, і може завдати, не відаючи того, сам собі, шкоди.

– -- Я все зроблю, вчителю. Не хвилюйтесь.

Учень, щасливий від похвали, ще раз низько вклонився, і вийшов геть. Фалонд знайшов Манеруса в бібліотеці, той вивчав старинний рукопис.

– -- Друже.--- звернувся, перший учень, до нього.
– -- Прийшов відповідальний час. Пильнуй за хлопчиною, щоб він, бува, не уткнув якоїсь дурниці.

– -- Вже?

– -- Так. Оберіг при ньому.

Манерус підійшов до полиці, і взяв стару, товсту книгу. Він розгорнув її майже посередині, і став читати заклинання. Поступово, сторінка зробилася прозорою, і чарівник побачив хлопця, який роздивлявся чарівні дари.

– -- Я так довго на тебе чекав. Твій шлях, сюди, буде нелегким і довгим. Та поки я поряд, з тобою нічого не трапиться, я, і мої друзі, допоможуть тобі. Ми обов’язково, скоро зустрінемось…

Каролові здалось, що на нього хтось дивиться з глибини лісу. Він підвів голову і роздивився на всі боки, та нічого не побачивши, знову схилився над батьковим подарунком . Хлопчина крутив його в руках ,намагаючись зрозуміти, як разом діють амулет і кинджал, він необережно повернув медальйон навколо осі. Сліпуче світло ударило йому в очі, від несподіванки хлопець крикнув, і закрив лице руками. Трохи оговтавшись, і зрозумівши, що нічого страшного не відбулось, він знову взявся вивчати дивну річ. Цього разу, Карол повернув медальйон в інший бік, і знову несподіванка, яскравий , блакитний промінь вийшов з кінчика ножа, і вдарив в найближче дерево, на яке, випадково, навів його юнак. Дерево розірвалось фонтаном іскор, але це, вже не злякало Карола, він сподівався на щось надзвичайне.

– - Оце сила! Та з такою зброєю, мені ніхто не страшний!
– -- вигукнув він із захопленням, і вирішив повторити постріл ще раз, але тепер прицілившись у камінь. Та того, що відбулося потім, він зовсім не очікував, замість вибуху з’явилась ледь помітна, біла хмаринка. Вона все росла і почала набувати обриси старого діда, вдягненого в білу , довгу сорочку. Старий суворо глянув на Карола, і промовив:

– - В твоїх руках, дійсно могутня зброя, хлопче, але ти не подумав, що вдаривши нею в камін, ти сам, можеш загинути від його уламків , які розлетілися б у різні боки. Я призупинив дію кинджала та амулета, поки ти, не зрозумієш усієї відповідальності яку поклали на тебе ті, хто дав тобі цю зброю. Я приставлений, щоб оберігати тебе, від твоїх же помилок, та від небезпеки, що тобі, може загрожувати.

Старий зник, а хлопець розгублено, ще довго дивився на те місце де він щойно стояв. Карол звик до різних видінь, які бачив, ще з дитинства. Та вперше, це видіння з ним розмовляло, та ще й, так суворо. Нарешті крутнувши головою, наче відганяючи сон, Карол підвівся, почухав потилицю і сказав сам до себе:

– - Оце так день, за все своє життя, я не бачив нічого подібного. Мабуть на сьогодні досить пригод.

Хлопець знайшов велике , розлоге дерево, заліз на нього і, зв’язавши до купи кілька гілок , улаштував зручне ложе, в якому і провів ніч. На ранок Карол прокинувся від великих , холодних крапель, що падали звідкись з гори. Юнак подумав, що почався дощ, та коли розплющив очі, був вражений красою, яка його оточувала. Сонце мабуть вже було досить високо, бо його проміні майже під прямим кутом пробивали густі крони дерев, і жовтими плямами лягали на землю. Великі краплі роси звисали з листочків, і світилися на сонці немов діаманти , а потім зривались і рясним дощем падали в низ . Саме вони і розбудили юного мандрівника. Ліс був до країв переповнений пташиним щебетом . Скочивши до низу, Карол і сам немов птаха засвистів , і розкинувши руки-крила полетів до свого гнізда. Він побачив те, що хотів, час повертатись. Події минулого вечора здавались йому чудернацьким сном, і він про них майже не думав, а лише мріяв про те, як повернеться додому і розповість односельцям, що ліс зовсім не страшний, що немає,там, чого боятися. І що він, Карол, не побачив на своєму шляху , жодного страшного звіра. Та чим ближче була рідна домівка, тим сильніше огортало його відчуття тривоги. Тіло мимоволі напружилось, почали тремтіти руки, перед очима вимальовувались постаті дорогих йому людей. Лише опівдні наступного дня, він дістався рідного селища. Іти залишилось зовсім не далеко, виднілися крайні хати поселення, та вже звідси, воно виглядало якимось пустим і не привітним. На лузі не паслась худоба, в полі не працювали селяни, навіть гавкоту собак не було чутно. Ноги самі по собі прискорили ходу, Карол побіг , але це вже не був політ птаха, швидше це був біг оленя, гнаного зграєю вовків. Він біг і серце розривало йому груди, у душі посилився жах… І не даремно. Те що відкрилось його очам, не могло відразу дійти до свідомості юнака . Страшнішого, він, не бачив в житті . Це був наче жахливий сон, Карол намагався прокинутись, і не міг. Ніде не було видно жодної живої душі. Важка тиша пекла у вуха. Все навкруги зруйноване, а посеред селища вирита здоровенна нора. У повітрі стояв солодкий сморід, як від падалі. Лише зараз, Карол розчув тихе гудіння мух : зелені, великі вони злітались звідусіль на свій гидкий бенкет. У хлопця в очах стояв туман, ноги не хотіли іти, у роті пересохло так, наче туди, хтось, сипнув пригоршню піску, навіть ковтати було боляче. Карол ледь доплентався до свого подвір’я, та пройти крізь ворота, вже не було сили. Він бачив, що двері хати були відчинені і розумів, за тими дверима, нікого живого немає. Ноги підігнулися, хлопчина сів на землю, притулившись лобом до паркану. В середині голови, хтось лихий, розривав мозок на сотні шматків. Він не плакав, душа наче скам’янила. Раптом Карол почув писк, спочатку йому здалось, що це кошеня. Він озирнувся навкруги , але нікого не побачив. Писк почувся знову, а так, як Карол дослухався, то зрозумів, що звук лунав з сусіднього подвір’я, де жив Іон з родиною, хлопець стомлено підвівся, і на хитких ногах, зробив кілька кроків у тому напрямку. Писк долинав з колодязя, який стояв майже біля дороги, юнак перехилився через зруб і ледь – ледве розгледів світлу пляму. Та поступово, очі призвичаїлись до колодязної пітьми, внизу, на воді, гойдалась дитяча колиска з немовлям усередині. Карол розгубився, не знаючи що робити, та покинути дитину на вірну смерть, він не міг. Мотузка на зрубі, була обірвана і юнак побіг до сараю, з надією знайти там щось підходяще, і не помилився , мотузку довго шукати не довелось , вона висіла на кілочку, біля входу. Біжучі назад юнак прихопив ще й ковдру, яка валялась серед двору. Він подумав, що в колодязі, дитинка дуже змерзла і її доведеться відігрівати. Прив’язавши мотузку до коловорота , Карол потихеньку почав спускатися донизу. Ноги весь час, ковзались по вологих, слизьких стінах колодязя, та йому, не можна було зриватися, бо тоді загине і дитина і він сам. Заспокоюючи себе, Карол шепотів:

– - Ще трішечки, ще трішечки. Залишилось зовсім трохи. Тримайся друже! Ти ризикуєш не лише своїм життям. Ну от, вже і вода!

Юнак нахилився, що б взяти немовля на руки, та скрикнув від переляку і несподіванки, і мало не випустив мотузку з рук , з під води , поряд з колискою, на нього, мертвими, страшними очима дивилась Федора. Мабуть вона намагалась врятуватися разом з немовлям , від того жаху, що коївся в селищі, але мотузка обірвалась і вони удвох полетіли до низу. Малюк урятувався дивом , а от його матері не пощастило. Трохи віддихавшись, і заспокоївшись,Карол витяг дитину з люльки і притиснув до своїх грудей. Немовля перестало плакати і стало вертіти голівкою та цмокати крихітними губами.