Чтение онлайн

— Та це ж! — Іванко аж захлинувся. — Та це ж дід… Маложон Микифор… з нашого села… Наш товарчий, — пояснив він Кості. — Їй-право, він!

— Пошли и мы! Ян остается дозорным. — Костя звівся, і вони з Іванком побігли слідом за Зіловим та Кияшем у долину.

Микифор Маложон скотився котком, просто під ноги партизанам. Він став на ноги, але сказати не міг нічого — тільки водив очима. Груди здіймалися часто, із присвистом.

— Куди? — термосив його Іванко. — Куди ви, діду? Що воно там? У нас горить?..

Микифор Маложон нарешті віддихав. Але, перевівши дух і здобувши дар мови, він вибухнув довжелезною, нескінченною лайкою. В бога, в богоматір, ангелів, архангелів, апостолів, угодників і святих.

— Дед, — нарешті спинив його Костя, — кончай скорее. Что произошло?

— Німці! передихнув Микифор. — Маму їхню мордує, трясни їхній матері, пай би кожного правцем перед жінкою поставило, щоб їм на світ божий не дихнути, чортове насіння…

Справа стояла така. З бурякових плантацій Полубатченко зажадав дві третини. П'ятнадцять тисяч пудів! Сход приставав на третину. Полубатчснко й слухати не схотів. Він звелів своїм австрійцям, і поїш забрали заводіяк — діда Панкратія Юшека й Степана Юринчука, що саме нагодився в ту йору до села. Та тут селяни збунтувалися, напали на австрійців, і діда Панкратія а Степаном Юринчуком відбили. А в австрійців відібрали шість гвинтівок і один револьвер. Вночі ж з станції прискакав каральний загін кірасирів. Вони оточили село і зігнали всіх людей на майдан. Командир наказав везти п'ятнадцять тисяч пудів до панських комор. А тим часом здати зброю, яка є в селі: він визначив сто гвинтівок і два кулемети. За годину, сказав, запалить село з чотирьох кінців… За годину панські комори зосталися порожні, гвинтівок принесли три, та й ті без затворів. Тоді командир зажадав ще й контрибуції п'ятдесят тисяч. Не діставши, вів вивів солдатів із села і вдарив з гармат. Тепер Бидлівці горіли з чотирьох кінців.

Особливо допекли Микифорові кулемети. Він був обурений вкрай…

— І де це він, нехрещена сука, отаке взяв! — бив Микифор себе в поли. — Нема в нас кулеметів. Коли б були, то хіба їх не знайшов би Степан? Нема кулеметів, матері його сто чортів у одне місце. Де ж їх йому взяти? Га?!

Партизани стояли понурі й мовчазні.

— Піду й я у ліс, — вдарив Микифор Маложон шапкою в землю. — Буду жити, німця бити, вино пити! Га?

— Иди, — сказав Костя. — Вина не будет. Винтовку сам себе достанешь.

— А, ну да, — згодився Микифор. — Звісно, що сам. А вина хіба не вживаєте? — Він раптом заплакав в зашкарублий рукав гуньки. — І який же вже з мене товарчий, як усю череду ще на тому тижні до останньої корівки австріяк погнав на станцію! Нема вже в нас череди. Корівоньки мої ласкаві, — заголосив він. — Ой господи ж мій, господи! Усіх, чисто всіх забрано…

— Твоих сколько? — запитав Костя.

— Чого «моїх»?

— Ну, коров.

— Моїх? — Микифор закліпав заплаканими, зморщеними, старечими очима. — То їсть моїх корів? Які в мене корови? — обурився він. — Зроду не було?

— Він у нас товарчий, — пояснив Іванко. — Громадську череду пасе…

— Ще з японської війни, — охоче пояснив Микифор. — Так приймаєте, хлопці, га? Я ще такий, що го-го!..

— А куди ж ви оце, діду, скакали? — запитав Зілов.

— Таж до вас і скакав, у ліс. Як побачив, що горить село, — ну, думаю, тепер з мене тільки лісовик, і квит!

Різкий, гучний посвист згори, з окопу, урвав балачку. То був посвист на тривогу. Всі схопилися і кинулися вгору до лісу. Микифор тяг за вуздечку коня.

— Що таке?

Ян мовчки вказав рукою на згірок.

— За окоп! — гукнув Костя.

З пагорба риссю гнав кінний загін. Вітер змивав куряву зразу на гречку. Гвинтівки блищали в солдатів з-за плечей. Кінський тупіт вже долинав і сюди. Кіннотників було не менше ескадрону. То були кірасири. Вони скакали від Бидлівців.

— Порішили, — прошепотів Микифор, підповзаючи до всіх: він загнав коняку в гущавину, — і ваших нєту! Сучі сини! А дим, дим! Як горить!..

Дим здіймався відразу в небо, а тоді немов падав униз — важкий та хвилястий — і стелився з горба по стерні. Кірасири поспішали. Позаду торохкотіло два візки з важкими кулеметами кольт. Гармат не було видно.

— А что? — прошепотів Костя. — Может, ударить в хвост и отбить пулемет? — Зілову здалося, що завжди рівний і спокійний Костин басок переривався і тремтів.

Кулемет — то була Костина мрія. Він казав так: з нічого не можна й нічого зробити, але з небагато можна зробити псе. Він запевняв, що, коли б був один кулемет, він за тиждень зробив би з нього десять. За два тижні він обіцяв тоді здобути гарматну батарею, а за місяць партизанську армію на сто тисяч партизанів.

— Дурниця! — сказав Зілов. — Нас п'ятеро, чотири гвинтівки, обріз і маузер.

— Да, — зітхнув Костя.

Кірасири проскакали. Стало тихо. Вітерець приніс перший запах горілого. Зілов думав про Одуванчика. Де ж вона? У селі чи повернулась назад? Хоч би не перехопили кірасири.

Партизани спустилися вниз і пішли вздовж шляху. Вирішили обійти понад лісом якнайближче до Бидлівської Слободи. Від Слободи, з цього краю до лісу, було не більше як кілометр. Горілим пахло дужче і дужче. Вітер віяв яхраз просто в лице. Микифор кляв шкапу — вести її лісом було морочливо й важко. Попереду в розвідці йшов Іванко. Позаду за сто кроків ар'єргардом — плентався Кияш. Раптом Іванко сів — то був знак. Сісти — значить: увага!

Те, що притягло Іванкову увагу, зразу побачили всі. При дорозі під кущем глоду хтось сидів. Сіра, похила, самітна постать. Всі підійшли до Іванка і тоді вийшли на шлях. Постать сиділа не ворушачися. Костя вийняв маузер і пішов наперед.

— Эй! — гукнув він. — Кто?

Постать не ворухнулася.

— Руки вверх! — скомандував він.

Постать не ворухнулася.

Тоді Костя звів маузер і пішов просто на постать. Втім, за кілька кроків він маузер спустив і спинився. За хвилину підійшли всі.

На краю рівчака, біля дороги, сиділа жінка. Хустку на голові зав'язано кінчиками, як у молодиці. Обличчя — спухле, випростані з-під запаски босі ноги — сині й набряклі водою. На колінах у жінки, завинута в ганчір'я, лежала Дитина. Очі в неї були відкриті й непорушні, рот розтулений, і муха сиділа в куточку губ. Дитинка була мертва. Жінка дивилася дитині на лице, і очі її не кліпали, не ворушилися. Здавалося, не було такої сили, яка б спроможна була одірвати цей мертвий зір…

Партизани спинилися й скинули шапки. Жінка не ворухнулася. Іванко вийняв з торби окраєць хліба і поклав коло жінки на траву. Потім партизани постояли ще, переступаючи з ноги на ногу. Дід Микифор вголос зітхнув. Жінка не ворухнулася. Тихо, навшпиньках, партизани пішли геть.

В лісі було тихо, тільки вітер шурхотів верхів'ям та поскрипував інколи стовбур до стовбура. Перша осіння жовтизна обсипала дубиння і клени.

За поворотом Костя зненацька скинув шапку й закинув голову назад. Волосся, виявляється, було в нього довге, нестрижене. Несподіваним високим фальцетом він жбурнув угору надривний і зухвалий спів:

Це був не спів, а плач. Голосний лемент — з слізьми і риданням — на весь ліс, на весь світ.