Чтение онлайн

Попереду їхав Парчевський. За ним п'ятеро його козаків. Далі п'ятеро охочекомонників — їх таки назбирали до вечора п'ять. Далі знову п'ятеро козаків. Брички з Головатьком і Полубатченко не було. Полубатченко, тепер уже не Полубатченко, вирішила відвідати свого тата, перебути вдома день-два і запросила до себе й добродія Головатька провести вечір і відпочити ніч.

Позаду за козаками сунув натовп — батьки, жінки та Діти охочекомонників, староста, діди, баби. Піп з дияконом ішли теж. Кілька дядьків у зелених поясах — Місі, Дзбан, Головчук — несли ікону і корогву.

За околицею похід став. Баби поплакали.

Тоді бунчужний подав знак, і козаки вдарили пісню. Охочекомонники п'яними голосами — вони були вже п'яні вкрай — підхопили її й собі. Парчевський гукнув команду, і коні перейшли на рись.

Але тої хвилини, коли загін перебіг греблю і вирівнявся з краєм лісу, коні раптом шарахнули й звелися дибки. Тріскучий стрекіт схопився з узлісся, а тоді знову і знову. Короткі й швидкі вогники побігли вздовж лісового окопу. По загону стріляли частим огнем.

Кінь Парчевського зробив великий стрибок, поклав вуха і метнувся з місця учвал. Кулі засвистіли через голову рясно, але зразу ж випали зосталися зовсім позаду. Кінь ніс кар'єром дорогою вздовж понад лісом. Вітер бив у груди, в обличчя, і кашкет Парчевського зостався десь там, коло греблі.

Може, за кілометр, де дорога звертала за плантації буряку, Парчевський нарешті спинився.

Постріли сплескували тепер вже рідко і далеко. Звідси, з пагорба, було добре видно до греблі й до узлісся назад. Козаки Парчевського, розсипавшись невлад, скакали полем у різні боки, урозтіч. П'ятеро охочекомонників, всі в ряд, гнали щодуху мерщій назад до села. Потім один з них звалився з коня, і, віючи нестриженою гривою, кінь поскакав попереду всіх — сам.

Парчевський злегка торкнув боки коневі шпорами і поїхав ступою. Козаки, розсипавшися віялом, тепер знову з поля скакали до нього. Він мусив їх почекати. Було соромно командирові загону зостатися простоволосим. Та не вертатися ж за кашкетом під постріли знов! Партизанів залягло небагато, але серед них були стрільці.

Парчевський пустив повід і похилив голову на груди. Свіжий вітерець тріпав сколошканий чуб. «Георгії» тихо побрязкували на мундирі. Вечір вже заходив, сутеніло, з полів пахло гнилим соняшниковим бадиллям і холодною осінньою землею.

Парчевський насвистував під ніс невеселим, повільним, неуважним ритмом:

Потім він поправив розтріпаний чуб.

— Будь я проклятий, якщо це не Зілов! І забубонів під ніс:

Козаки по одному наздоганяли командира і мовчки, тихо шикувалися ззаду. Парчевський не озирався на них.

Побачення призначено серед білого дня, в людному місці, просто в «Вишневому саду» — крайній ослінчик у другій алейці, біля альтанки. Вдень, поміж, людей, не ховаючися — то й була найкраща схованка, як того вчили старі, випробувані правила конспірації, вичитані з журналу «Былое» [437] .

Відповідний до цього мав бути і одяг. Золотар обрядився в цупкого шовку блакитну руську сорочку, шиту чорним гарусом по вилогах та маніжці, з високим коміром на чотири ґудзики на петельках. Це була його єдина празникова одіж — на свят-вечір, на Великдень та на смерть. Чоботи з набором довелося позичати в людей, але такої ноги, як у Золотаря, не було ні в кого з парубків у вагонних майстернях, і тепер передки тисли Золотареві так, що ноги терпли аж до колін. Стах одяг батькову «англіканку» з відкладним комірцем і підв'язав горло, як і належить до англійського комірця, шовковим шнурочком з бомбочками на кінцях. Поверх він нап'яв ще й батькового весільного піджачка — з сірого у дрібну клітинку «столетника». І піджак, і сорочку, і шнурок, і широкий пояс з нікелевими оздобами — все довелось потягти нишком із мачушиної скрині вдосвіта, коли ще всі в хаті спали. І тільки Пірксс раптом з'явився, як і завжди, — без кашкета, в старій гімназичній тужурці, ще й з розхристаними грудьми: верхні ґудзики на тужурці не сходилися.

— Шая! — вжахнувся, вздрівши його, Золотар. — Таж ти такий, як і завсігди! — Він тяжко скривився, підбираючи під себе ноги: прокляті чоботи з набором тисли як на заказ.

— І добре! — огризнувся Піркес. — Я ж тут вештаюся щодня, і мене знають як облупленого. Коли б вирядився якимсь опудалом, це зразу впало б в око всім… Одуванчика я все ж таки, про всякий випадок, поставив біля входу: коли побачить щось там таке, вмить буде тут… — Він сів поруч приятелів, на крайній ослінчик у другій алейці, біля альтанки.

— Знову за рибу гроші! — відмахнувся Стах. — Та коли б під арешт, то на кий чорт їм отаку комедію строїти! Листи, побачення, конспірація! Прийшли б уночі та й побрали б, як усіх. Ясно.

— Ат! — розсердився Золотар. — Може б, я роззувся? їй-право, ну, так же тисне, так тисне — просто як на злість! Я чоботи скину, а ноги триматиму під лавою і вставати не буду. Хлопці, га?

— Жирафа! — спочутливо поглянув Стах на Золотаря і на його ноги в чоботях з набором. — Ну, як вона підійде, ти що — сидітимеш, як барон? Таж до панночки, вітаючись, звестися треба і закаблуками цокнути. Перетерпи вже в ім'я ідеї свєтськую жизнь…

Золотар підібрав ноги і захитався з боку на бік, тихцем постогнуючи.

Вчора на квартиру до Піркеса якийсь вуличний хлопчик приніс раптом листа. Конверт був рожевий з малиновими бережками і сильно пах гіацинтом. Це був лист з дівочих рук. Хлопчак-посланець тицьнув його до рук Піркесові і тут же похвалився, що за передачу листа дістав наперед цілу крону. Він зразу показав і сорок гелерів решти — шістдесят він уже потратив на цигарки. По дві мадярські сигарети стирчало в нього за кожним вухом, п'яту він ще курив. Сумніву не було.

Піркес знизав плечима і розірвав конверт. На такому ж рожевому листочку з малиновим бережком було всього кілька рядків:

«Знайома з шістнадцятого року на польових роботах» — то могла бути тільки Антоніна Полубатченко.

В шістнадцятому році загін юнаків-гімназистів у селі Бид-лівці збирав урожай з полів призваних на фронт ополченців та запасних. Що могло бути потрібно Антоніні Полубатченко від Піркеса, а тим паче від Стаха й Золотаря? І так таємниче?

Провокація! Піркес негайно ж побіг шукати товаришів.

Одначе, порадившися, вирішили запрошення прийняти. Полубатченко була в Вінниці одним з керівників юнацької спілки. Цілком очевидно, що це був якийсь дипломатичний крок.