Чтение онлайн

— Це дуже правильно! — сказав Парчевський і радісно всміхнувся.

— Ну от, — посміхнувся й Шумейко. — Значить, на тому й до згоди прийшли? Гей! — гукнув він, обертаючись до задніх дверцят. — Чуєш, Степане? Заходь, братчику, й ти сюди! З їх благородієм я тебе познайомлю!

Дверцята знову рипнули, і на порозі з'явився Степан Юринчук. Він був у солдатській шинелі й папасі.

— Це Степан-фронтовик, — сказав Шумейко, — всім селянським повстанцям повстанець! На двадцять кілометрів навкруги. Гукне: йдіть сьогодні Петлюру бити, — підуть. Скаже: заждіть понеділка, — посидять. Сказати б, підпільний генерал.

Парчевський звівся і пильно глянув назустріч Юринчуку. Шабасова свічка миготіла, і дрібні тіні метушилися на Юринчуковому обличчі. Юринчук посміхався.

— Е-е-е… дозвольте, — примружився Парчевський, — та ви…

— Так точно, ваше благородіє, — виструнчився й пристукнув підборами Степан Юринчук. — Дозвольте доложить! Рядовий Степан Юринчук. Під командою кавалера святого Георгія, поручика Парчевського, брав Раву-Руську, Тернопіль і Перемишль. В пікеті з поручиком Парчевський під селом Піски-Броди був поранений в руку і потрапив у полон. — Юринчук засміявся і підійшов ближче. Він потис Парчевському руку і сів на табурет. — Я про вас, Вацлаве Юровичу, від хлопців чисто все знаю. Прошу вашого пробачення — обстріляти вас один разочок нам довелося, отоді, коло греблі, з охочекомонниками…

— Так це ти?

— Я, ваше благородіє! Шапочку тоді, звиняйте, зводили загубить. Вдома вона у мене, при нагоді привезу — поверну.

Парчевський зареготав, Юринчук теж, і вони довго трусили один одному руки. Засміялися й усі. Шумейко хлопав Парчевського по позі.

— Тихо! — немов у скалубину, гукнув якийсь, нікому з присутніх не належний голос, і в двері з сіней негучно постукано.

Всі урвали сміх, і Парчевський озирнувся на двері.

— Голос, — сказав він, — немовби жіночий…

— Вірно, — погодився Шумейко, — і жіночі голоси у нас є. Сопрано, альти — ціла капела. Тільки що без регента Хочбихто…

Всі засміялися знову, але на цей раз вже не вголос.

— Конспірація! — підморгнув ще Шумейко до Парчевського. — Стережуть, батьків сину, нас із тобою! — Потім він кинув до Юринчука: — Розтовкуй-но, Степане, їх благородію про стратегію та всякі воєнні науки.

Всі присунулися ближче, і Юринчук, не поспішаючи, розповів.

Директорія, як і слід було сподіватися, зволікала негайне вирішення земельного питання. Вона відкладала його, мовляв, до всеукраїнського «трудового конгресу» — своєї самостійницької «учреділки». Чию волю викажуть «учреділки», керовані Петлюрою, що вже привів навесні німців, а тепер моститься до Антанти, — трудовому народу зрозуміло. То буде воля міських багатіїв та сільських дук. А тим часом Директорія забороняла відбирати землю в поміщиків і глитайні. На самочинних порушників закону насилалося гайдамаків і карателів. Переділ землі — задоволення домагань хліборобської бідноти — отже, відкладався до наступної весни. Кров, яку проливав трудовий народ, скидаючи гетьмана та женучи німців, тепер питимуть самостійники. І незаможне селянство цього допустити не хоче. Україна палає і готова до повстання. Селяни околишніх сіл готові щохвилини, на перший же поклик робітників, ударити на місто — знищити самостійницьких посіпак. Але покликові тому сьогодні ще не наспів час. Петлюрівський тил щедро насичений військовими частинами УНР та бандами Петлюриних отаманів. Озброєння вони мають найкраще — відібране в німців та австрійців. В Одесі сидить вже й франко-грецький десант [507] — кілька годин їзди поїздом. Захопити місто відважні повстанці, звичайно, захоплять. Але переважаючі збройні сили петлюрівців, що збилися тут, у тісному прикордонному закутку, зігнані сюди з усієї України, мають змогу це сепаратне повстання локалізувати й знищити. Повстання повинно бути загальне, водночас з загальним залізничним страйком.

Юринчук вийняв з ватянки невеличку, видерту, очевидно, з підручника географії Іванова фізичну карту півдня Росії. Він акуратно розгорнув її і поклав перед Парчевським на стіл. Чорним нігтем, розколотим посередині, він накреслив дуги по кордонах України з чотирьох боків.

На півдні, біля Дністра, купчилися гнані румунами з рідних осель бессарабці-партизани. Зі сходу вже посувалася українська Червона Армія, тиснучи рештки німців і петлюрівські полки. З північного заходу рушили на Київ щорсівські богунці й таращанці [508] . З півночі спускалася від російських кордонів і регулярна Червона Армія. Петлюрівський фронт звідусіль котився назад — у глиб країни. Наша станція тепер, отже, й була цей найдальший «глиб». Треба було вичекати наближення червоного фронту. Коли Київ буде здобутий, Петлюра налагодиться тікати, як і той рік, за кордон. Тоді саме повстання й має вдарити йому навпроти, від прикордонної смуги. З усім кодлом зрадників-самостійників чортів батько-отаман зразу ж опиниться в кільці. Червона Армія з півночі, партизани з півдня зашморг затиснуть — і прокляте кодло торговців українським народом буде знищене на вічні віки…

— Чи їх благородіє, товариш поручик, допойняли?

Парчевський невиразно знизав плечима.

— І ми пропонуємо тобі, Вацлаве Юровичу, — сказав тихо Шумейко, — Козьму Крючкова забути, георгіївського кавалера не встругати, сто три шаблі свої не ламати марно, а разом з нами віддати їх вчасно й безоглядно трудовому народу на користь… Які такі будуть на це твої геройські слова, синок машиніста Парчевського?

— Що ж… — нарешті зітхнув і посміхнувся Парчевський, — в політиці я, очевидно, так ні чорта і не розбираюсь… Але у вашій армії можу повести сотню, ескадрон чи там полк… в лобову атаку. Я згоден! — Парчевський звівся. — Наказуйте. Я слухатиму ваших наказів.

— Шлюс! — сміючись, звівся й Шумейко і пригорнув Парчевського, приобійнявши за плечі. — Ну, мазурики, — кивнув він до Піркеса, Зілова й Стаха, — вимітайтеся кожний по своїх ділах!

Розходилися, як прийшли.

Піркес вивів Парчевського в сіни. Там, кулячися в кожушку і притопуючи величезними батьковими валянцями, походжала Катря.

— І ви тут, Крос? — дзенькнув Парчевський шпорами. — Значить, це ваш сопрано бринів щойно в замкову скалубииу? Я щиро радий, що вам пощастило живцем вислизнути з німецької контррозвідки. Пригадуєте, як у позаминулому році ви відмовили мені тур де вальс на балі георгіївських кавалерів?

— У мене контральто, — з такою ж посмішкою відповіла майже невидима в темряві Катря. — Ах, милий Парчевський! — взяла вона його за лікоть і потисла. — Як це добре, що й ви з нами! Тільки ніколи не згадуйте мені про німецьку контррозвідку і тюрму. А на першому балі за Радянської влади я обіцяю вам мазурку й кадриль!

— Мерсі! — знову дзенькнув шпорами Парчевський. — Тепер за всяку ціну я мушу бути на цьому балі.

Вони вийшли з Піркесом, протислися між парканом і стіною, вислизнули на вулицю і розпрощалися біля кінематографа «Міраж». Місто давно спало. Була вже третя година передрання…

Одначе Парчевський пішов не додому, а в комендатуру. Він вирішив переспати ніч на канапі в своєму кабінеті.

— Хто чергує з панів старшин? — запитав він на ґанку вартового козака.

— Пан хорунжий Туруканіс! — дзвінко відповів козак і зразу ж озирнувся. — Вам, пане коменданте, — тихо сказав він, — тут зволили передати… свій хлопець з охорони у контррозвідці… — Козак висмикнув із рукава щось м'яке й біле і простяг його Парчевському, ще раз озирнувшись.

Парчевський взяв клаптик тонкого батисту і хутко пройшов у кабінет.

В кабінеті було тихо — негучно шелестіло в жовтих скриньках польових телефонів на вікні, такали ходики на стінці в коридорі, з сусідньої кімнати гуркотів храп двох вістових. Парчевський запалив електрику. В руці був зім'ятий білий манжет від жіночої кофточки. Крізь пах прілого солдатського сукна миттю пробився тонкий і знайомий аромат.

Чому через «свого хлопця» з охорони контррозвідки? Він мерщій підніс манжет ближче до лиця. Дрібні літери хімічним олівцем місцями губились у фіолетових плямах.

Парчевський колихнувся, і жар ударив йому в голову й груди. І зразу ж він видихнув шумно повітря. Ні! Це приверзлося. Що за єрунда? Він підніс білий манжет ще ближче.