Чтение онлайн

Парчевський зробив крок до дверей. Куди? Став. Цього не може бути. Пішов назад. Господи, що за єрунда?

Зім'ятий батистовий манжет плигав знову перед очима. Аглая! Мила, любима, жадана! Він кинувся до вікна, до столу, до дверей. Це неможливо! Це — сон. Чи чиїсь ідіотські жарти. Це чортзна-що таке!

Телефони шелестіли на вікні, ходики такали у передпокої, два вістові гучно хропли за дверима в сусідній кімнаті.

— А!

Навідліг Парчевський загилив у жовтавий телефонний апарат. Він підплигнув на підвіконні й з гуркотом покотився на підлогу. Тепер ще схопити чорнильницю і хряснути нею в вікно! Розвалити стіл! Пошпурити дзиґликом у лампу!

За дверима мелькнуло перелякане обличчя вартового.

— Тобі чого? — загорлав Парчевський, страшний, чорний, з розпатланим волоссям, в розпанаханій шинелі, з кулаками, піднятими догори. — Геть, ту ж мить! Стривай!! — заревів він зразу ж. — Сюди!

Вартовий, тремтячи, прослизнув у двері і став при порозі.

— Біжи у флігель! На коней двадцять козаків! Ні! Стій! Сюди! Двадцять козаків сюди до мене! Негайно! — Очі його кружляли, обличчя кумачіло, кулаки гатили по столу.

Вартовий мерщій зник і причинив двері. Але двері зразу ж відхилилися, і на порозі став прапорщик Туруканіс. Парчевський стояв проти нього — розхристаний, дикий.

— Что случилось, пан сотник? — тривожно запитав Туруканіс.

— Піднять сотню негайно! Двісті патронів на гвинтівку! Двадцять коней сідлати! Двадцять гінців!

Туруканіс ввійшов до кімнати.

— Смею спросить, пан сотник, какая предстоит операция?

Тоді Парчевський застебнув раптом Щільно шинель і глибоко насунув кашкет по самі брови. Праву руку він засунув до кишені.

— Захопити й рознести в тріски контррозвідку, прапорщик Туруканіс! — просвистів він самими губами. — Зрозуміло? Я знімаю повстання проти всякої сволочі! К чорту! Негайно, зараз! Стоп! — Він спинив рух Туруканіса до кобури і вихопив з правої кишені браунінг. — Вашу зброю, прапорщик, прошу на стіл.

Туруканіс стояв тихий, недвижний. Він був блідий, як завжди, і м'язи обличчя, як завжди, зібгалися частими кульками. Дві секунди він дивився Парчевському просто в лице. Тоді поклав руки на пояс і розстебнув пряжку. Кобура з револьвером звисла з правого боку.

Короткими кроками Туруканіс підійшов до столу і поклав кобуру перед Парчевський на стіл. Потім відступив крок назад.

— Пан сотник, — сказав Костя. — Я не знаю причин, которые так разволновали вас. Но… товарищ Парчевский, комитет запрещает вам выступать без моего согласия.

Парчевський сів, і обличчя його зблідло. Очі вперлися в спокійне, недвижне обличчя прапорщика Турукапіса.

— К… комітет? — прошепотів Парчевський. — Який комітет?.. Тобто ви хочете сказати, що ви, Туруканіс…

— Я совсем не Туруканис, — просто сказав Костя.

Парчевський хотів встати, та не встав. Хриплий, чудний регіт видерся з його горла. Він дивився на спокійне обличчя навпроти і реготав.

Але зразу ж урвав регіт і впав головою на руки. Рясні сльози закапали з-під пальців на зелене сукно на столі.

— Прапорщик… чи — хто б ви там не були… розумієте… я її люблю…

— Это петлюровская контрразведка, — сказав Костя, пробігши очима літери на манжетці.

— Один чорт! Німці, петлюрівці — окупанти!

Права рука Парчевського знесилено впала на стіл і пальці лягли на холодну чорну сталь браунінга. Костя кинувся і міцно притис до столу лікоть руки. Але Парчевський все ж таки натис спуск — і раз, і другий, і третій.

Три кулі одна за одною вдарили крізь прочинені двері і вхрясли в ходики на стінці передпокою. Ходики стали.

В цю хвилину Костя вже видер револьвер і поклав собі до кишені.

Блідий вартовий, тремтячи, стояв на порозі.

— Двадцять козаків піднято, пане сотнику!

Костя недбало кивнув вартовому. Потім вийшов за двері, у передпокій, на ґанок. Двадцять козаків стояли в дві шеренги вздовж тротуару.

— Спасибо, хлопцы! — весело гукнув Костя. — Ложитесь! Это была только боевая проверка!

Чудне, моторошне і неправдоподібне видовище постало перед Катриними очима.

Катря спинилася на балкончику водонапірної вежі. Величезна шестиповерхова будівля кількарезервуарної водокачки стояла біля депо. Насип тут, розтинаючи місто надвоє, височів над цілою місцевістю, і на обширній території залізниці не було місця, яке не було б видне звідси, згори. Нижче, обаполи насипу, залягало місто з передмістями й слободами, і звідси його також було видно ціле — з усіма закутками, ярами й перелісками. А далі простиралися на пагорбах поля — аж до смуг лісу по обрію — на південному заході та північному сході. Виднокруг звідси сягав на багато кілометрів. Зараз, правда, був вечір, і хмарне, сиво-чорне небо спустилося зовсім низько, але ж синім світлом щойно впала на землю перша пороша — і горизонти лежали далекі.

Та не краса й краєвид вразили Катрю.

Огниста лінія окреслювала довкола приміські слободи, місто й територію залізниці. Станція й місто були у вогнистому кільці — оперізуючи їх майже колом, вдалині, під лісовою смугою, мерехтіли, блимали, примеркали й знову спалахували рясні вогні. Перший сніг падав рідко й повільно — вітру нігич не було — і гарячі відблиски вогнів здіймалися з біло-синьої землі вгору стрімкими мерехтливими стовпами. І сиве важке небо, мов величезна стеля, лежало на цих колонах рожевого мармуру.

То окіл міста палахкотіли сотні й тисячі багать.

Селяни вийшли з околишніх сіл і взяли місто в облогу. Вони обложили місто, мов вовче лігво.

Чи то вони грілися в таборах біля вогню? Чи то була страшна й наївна стратегія психічної атаки?

На станції та у місті залягла справді велика вовча зграя. Під навальним наступом червоних частин уряд «Української Народної Республіки» знову тікав до кордону. Міністерства вже евакуювалися з столиці. Міністерські поїзди прибули вранці і збилися один коло одного проти вокзалу. От-от мав прибути поїзд Директорії і самого «головного отамана», батька Петлюри.

Під кожним ешелоном стояв на парах паровоз. Паровози подали ще вранці. Паровози простояли цілий день — і ні на хвилину під казанами не пригашувалося полум'я. Рушати могла виникнути потреба щохвилини. Перегріта пара видиралася з вереском із десятків відливів, здіймалася хмарами вгору, повивала вокзал у туман і падала рясним інеєм на голі дерева навкруги. Шляху до кордону все не було й не було. Залізничники перетяли телеграфні дроти, повстанські застави залягли мало не перед кожною станцією. На території в сто кілометрів уже виникли чотири «незалежні селянські республіки».