Чтение онлайн

У виданні 1937 р. після слів: «… всі тнсли йому руки і вихваляли» (с. 55) було надруковано: «Куховаренко вийшов у двір і, повернувшися, сповістив, що чорна сотня обминула всі інші будинки в гімназичному дворі і рушила знову до міста. Всі заспокоєно розповзлись по кімнатах. В кухні знову почали купати немовлят і прати пелюшки. Куховаренко, Роза Камінер, Воздвиженський, Пашка-юроднвий і Льоня Ліберман попросили залишити їх самих, бо вони мають конфіденціально порадитися, як їм бути і що їм робити далі.

Але довго радитися їм не прийшлося».

У першодруку після слів: «Ніякого війська ніколи в цьому глухому поліському містечку не стояло» (с. 55) було: «Тим паче не було ніколи полкового військового оркестру. В соборний храмовий празник місцевий ісправник виписував для урочистості чотирьох горністів з Брянського гарнізону. Військовий оркестр на вулиці! Більшість людей, що знаходилися зараз у цьому домі, військовий оркестр чули взагалі вперше в житті».

У виданні 1937 р. після слів: «присланий з Чернігова у Стародуб на втихомирення» (с. 55) було: «Хвилювання знову охопило нашу квартиру. Мати Рози Камінер заплакала вголос і запричитала. Роза, Куховаренко, Воздвиженський, Льоня і Пашка-юродивий кинулися до передпокою. Вони хапали свої плащі і шляпи. Тепер вже було ясно — тікати треба було негайно. Драгуни зараз робитимуть облаву, підуть по мосту з трусом і в першу чергу шукатимуть, звичайно, революціонерів і забастовщиків. Ще вдосвіта треба було вийти за межі міста і приміських селищ. Ще вдосвіта треба було добігти до пущі. А вже від Почепа їм вкажуть дорогу й до Соловйова. Вони тисли руки, вони дякували за все, вони заявляли, що йдуть боротися, вони говорили, що вся Росія не сьогодні, так завтра підніметься і повстане, вони згадували щось про сокиру, яку неодмінно треба гострити і яку гострить руський мужик. Куховаренко трусив руку батькові, закохано дивився йому в очі і все бідкався, що не міг принести скрипку на перехованця, і тепер вона пропаде, бо завтра його кімната буде зруйнована і розграбована поліцією або чорною сотнею. Льоня Ліберман стояв поруч і все чекав, коли Куховаренко дасть і йому потиснути батькову руку. Роза Камінер голубила стару матір, вона гладила їй волосся, цілувала в чоло і говорила, що все це її обов'язок, що кожна чесна людина, вся молодь, а єврейська, може, насамперед, повинна зробити це. Воздвиженський стояв осторонь, зневажливий, сумний і самітний. Пашка-юродивий був уже на порозі і, сердито скривившись, гукав до всіх, що треба швидше, і досить вже ніжностей!..

Потім Пашка рішуче попростував до дверей, і Куховаренко, Льоня, Роза Камінер та Воздвиженський рушили за ним. І тоді до передпокою потислися всі. Всі зичили щастя, тисли руки, пропонували гроші, цигарки і сірники — в дорозі пригодиться. Старики докірливо хитали головами, жінки плакали. Нарешті, двері зачинилися, і мати Рози Камінер, страшно зойкнувши, простяглася на підлозі непритомна…»

У першодруку після слів: «за невзнос плата за право учення» (с. 76) було: «Що ж до Сьомки, то він і взагалі був єврей і до гімназії міг вступити тільки за «процентною нормою».

— Чому? — запитав Юра.

Цього не знав ніхто. Так було, так є і так, очевидно, мало бути. Нехай розпитається Юра в свого батька, раз він учитель в гімназії.

— А що таке процентна норма?

Це Сьомка знав прекрасно і негайно ж розповів і про процентну норму, і про «черту оседлости». Юра сидів худий і зелений, як після довгого купання в холодній річці. Він же знав ще й про погром. Ніч прозора, як день, червоний від заграви сніг, валування псів і зойки людей, соборний диякон з оголеною шаблею в руках, залиті чорнилом п'яні мордяки, п'ять туго напнутих мотузок на шибениці коло собору…»

У розділі «Вершник без голови» автор у наступних виданнях змінено сцену крадіжки Юрою бабиних грошей. У виданні 1937 р. після слів: «шмигнув у двері до бабиної кімнати» (с. 106) було надруковано: «Юра був страшенно блідий і хрестився маленькими, швидкими хрестиками. Що робити — але іншого виходу у нього не було. Притьмом він кинувся до бабиних дверей. Дев'ятеро котів кинулися йому назустріч, але двома ударами ноги Юра розігнав їх по всіх кутках. Тоді підбіг до комоду і витяг шухляду. Двадцять три карбованці тридцять дві копійки опинилися знову в Юриній кишені, під зжмаканим носовичком. Гроші були йому потрібні до зарізу…»

У першодруку розділ «Біла квітка» називався «Війна червоної й білої рози». Ю. Смолич зняв у цьому розділі опис міста, де відбуваються події повісті (Кам'янця-Подільського), опис бійки між гімназистами, учнями комерційного училища та семінаристами. У виданні 1937 р. після слів: «… І тільки весняне птаство дзвінко гомоніло в хащах соковитої зеленої гущавини бульвару» (с. 118) було надруковано: «Бульвар був величезний. Він розлягався і праворуч, і ліворуч над урвищами, над глибочезним проваллям — і на дні ущелини бігла гірська річка, тісним зашморгом обтікаючи високий і неприступний острів. Дахи, кам'яниці, церковні бані, костьольні вежі і поміж них білий мінарет — тісно купчилися на кам'яній брилі острова. То був центр. Зруйновані баніти й покришені мури древньої турецької фортеці ще оточували будівлі і вузькі проїзди старого міста — неправдоподібні та ілюзорні, немов декорація. І визубні фортечних мурів дивилися сюди, через провалля ущелини, покинуто і сумно, немов з самого бузкового вранішнього неба».

У виданні 1937 р. після слів: «перекочувався від краю до краю площі тисячоголосою, безладною луною», (с. 121) було надруковано:

«Відпускали по одному класу — щоб розходилися потроху і не збиралися разом. Спочатку старші класи, далі молодші. Зграйки хлопчаків радісно вилітали з похмурих і вогких мурів старого ієзуїтського монастиря і коледжа, сто років тому переробленого на царську гімназію, і захоплено вітали прекрасний, повний сонця, барв і веселого повітря травневий день. Мить — і шумливі зграйки тихо танули, розтікшися в лабіринті вуличок, завулків і закапелків старого міста.

Але за мостом — через нього треба було йти всім на нове місто — вже стояли старшокласники і перепиняли всіх. Несподівано звільнений під занять день годилося прожити радісно і з смаком. Вирішено всією гімназією влаштувати «весняний базар» — бити комерсантів, учнів приватної комерційної школи. Наколи б приватні комерсанти покликали на допомогу учнів урядової комерційної школи — тоді й собі вдатися по допомогу до технічного училища. Така мала бути тризна над свіжою могилою Казимира Ржицького.

Хіба комерсанти були винні в тому, що Казику Ржицькому набридло жити? Ні.

Пів на третю комерсанти з'явилися проти бульвару. Дикі крики зустріли їх. Гімназисти зайняли високий насип посередині бульвару. Комерсанти купчилися біля фоси вздовж вулиці. Старші стояли поки що осторонь, схрестивши руки на грудях, демонструючи своє презирство і готовність до бою. Малюки тим часом нахвалялися.

— Комерсанти-обскуранти! — вищали малюки з білими гербами на синіх кашкетах.

— Карандаші! — відповідали малюки в чорних кашкетах з жовтими гербами.

— Гао-гао!

Почався «базар».

Билися однолітки з однолітками. Клас проти класу. Високий з високим, маленький з маленьким. Спочатку хапалися в обійми — щоб захопити і закліщити руки супротивника. Ламали поперек і падали долі. Тоді качалися по землі, напружуючи всі сили, щоб бути зверху. Билися один на один — тільки один на один, і це було неможливо, щоб хтось третій підставив ніжку, вдарив під колінку, зшахрував. Якійсь сотні гімназистів не хватило пар — комерсантів було менше — і вони танцювали довкола, мов дикі команчі, вищали, верещали, вигукували погрози, зухвальства, глузування. І тільки під кимось з комерсантів якийсь гімназист хрипів, просячи милосердя, визнаючи свою поразку, — вони кидалися до переможця і заводилися між собою — кому зараз битися з ним. І вони починали битися між собою тепер вже без рицарства — робили підніжки, шахрували і кусалися, щоб швидше схопитися з комерсантами, щоб відплатити йому за перемогу над своїми.

— Здаєшся?

— Ні!

Тіла гучно гупали долі, земля гула, хлопці сопли, хропіли і хрипіли здавленими, надсадженими голосами. Вони питалися тільки одного — «здаєшся?» і відповідали тільки одне — «ні!» Білі форменки вже були викачані в зелене. Штани полопалися на всіх місцях. Лікті і коліна були вже стерті в кров. Носи були роз'юшені. Під очима світилися сині ліхтарі. Гімназисти перемагали.

Біля виходу до нового мосту стояв одноногий на костурах гімназист. Він був нездатний битися. Він вартував. Наколи б близько з'явився хтось із гімназичного начальства, він повинен був одягти на костур кашкет і, здійнявши високо над головою, махати. Раптом він швидко став на костури, зашкандибав геть, зовсім геть, вбік до вулиці. Він майже біг — віддалявся величезними стрибками — поспішав зникнути, сховатись.