Чтение онлайн

Доріжкою під головного входу просто до галявини, на якій відбувався жорстокий бій, улаштований в пам'ять самогубці Казимира Ржицького, як бучна і кривава тризна, тихо і не поспішаючи простувала група молодих людей. Це були юнаки років по сімнадцять — двадцять, один в один дебелі і кремезні, кашкети вони мали на кшталт університетських і штани блакитні, як у політехніків. Вони йшли, засунувши руки глибоко до кишень. Шапки були в них набакир. За вухом у кожного була квітка — тюльпан, шипшина або нарцис. Вони поводилися зухвало і почували себе прекрасно. Вони розкошували чудовим літнім днем. І цілий світ був, безперечно, їхня приватна власність. Вони підсвистували і наспівували. Хода була в них лінива і грайлива. Вони колихалися, коли йшли, вони похитували клубами і плечима, човгали підошвами і збивали куряву. Було їх чоловік тридцять.

— Ісусова піхота! — гукнув хтось.

— Ісусова піхота! — ту ж мить розітнувся загальний крик. Вдарила паніка.

Бій враз спинився і розпався. Пари розійшлися. Переможці кинули подоланих. Розпластані долі зірвалися. Ніхто вже нікого не бив. 1 гімназисти, і комерсанти кинулися врозтіч хто куди.

Поле бойовища спорожніло. Була тільки прим'ята трава, зірвані квіти, сколошкані кущі. Край стежки сидів один хлопчик і плакав: йому вибили ногу, і він по міг рушити з місця. Біль був страшний, але хлопчик плакав зовсім не від болю, він плакав з жаху він зостався один, і наближалася ісусова піхота.

Семінаристи спинилися. Можливо, бойовище й не привабило б їх. Можливо, вони і не втрутилися. Можливо, вони зосталися б просто глядачами цього змагання. Але раптова і панічна втеча — таке стихійне визнання їхньої незаперечної могутності — це лестило і дратувало. Войовничий поклик розітнувся — хтось з-поміж них вигукнув його гучно і довго — і зразу ж вони зірвалися і кинулися наздогін.

Семінаристи були старші й кремезніші. Їхні ноги були довші і прудкіші. Вони наздоганяли утікачів по одному і били нашвидку — два ляпаси по пиці, раз в потилицю — бо часу не було і треба було наздоганяти і бити далі. Вони били без розбору підряд усіх — старших і молодших, гімназистів чи комерсантів. Ісусовій піхоті закони писані не були. Вони були найдужчі в місті. Вони панували і чинили що завгодно.

Але зараз їх було раптом чоловіка з тридцять, і це, нарешті, було помічено і усвідомлено. Чотири сотні гімназистів і півстільки комерсантів повернулися і вдарили назад. По п'ятеро, по десятеро на одного вони хапали семінариста за довгі ноги і валили на траву. Потім плигали зверху і починали тусати, оглашаючи небо переможним і зухвалим вереском. Тоді подоланих Ісусових піхотинців вони товкли носами в землю і примушували їсти траву, квіти, торішнє листя.

На насипу, що відділяв бульвари від вулиці, з десяток городовиків свистали щосили, роздмивши щоки й животи. Вони скликали всю поліцію на втихомирення оскаженілих школярів.

Башти турецької фортеці дивилися крізь амбразури — здивовано і похмуро. Сонце світило щедро і для всіх. Повітря аж бриніло від сонячної напруги перших літніх днів. Пахло все — як може пахнути літнього сонячного дня: буйна зелень і рясна глиця, хащі квітучого чагарники і густий молодий газон. Потім пахла ще акація, жасмин, каштани, маслини. Пахли гіацинти, нарциси, цикломен.

Тіло Казимира Ржицького лежало в поліційному морзі, і судовий медик мав робити розтин».

Подається за останнім прижиттєвим виданням: Смолич Юрій. Твори в 6-ти т. К., 1971, т. 1, с. 27–137.

Вперше надруковано в жури. «Червоний шлях», 1935, № 4–9. Окремим виданням вийшло у Державному літературному видавництві: Смолич Юрій. Наші тайни. Роман. К, 1936, у російському перекладі у вид.: Смолич Юрий. Наши тайны. Роман. Авторизованный перевод с украинского П. Зенкевича. М., Гослитиздат, 1937. Написаний роман у 1934 р.

У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається машинопис роману з окремими доповненнями, виправленнями письменника (ф. 148, од. зб. 122), а також російський переклад роману, зроблений П. Б. Зенкевичем у 1935 р.

Письменник розповідав: «Я жив у Жмеринці з 1913 до 1922 року. Там я учився в гімназії і закінчив її. В романі «Наші тайни» я намагався осмислити життя молодого покоління моїх сучасників, останнього дореволюційного покоління школярів. «Школа, дружба, війна, революція», — позначив я у підзаголовку роману (пізніше Ю. Смолич цей підзаголовок зняв. — Н. І.), бо саме перша світова імперіалістична війна 14–18 рр. та Жовтнева революція ввели це покоління юнаків у життя. Перемогою Жовтневої революції закінчується роман «Наші тайни» — і юність героїв у цьому романі уриваєте ся на тому, хто з них і з чим прийшов на барикади жовтневих боїв» (Смолич Юрій. Розмова з читачем, с. 114–1.15).

Роман викликав жваву дискусію в критиці й серед читачів. Загалом же критика прихильно оцінила його. Г. Скульський у книзі «Доля героїв» писав (с. 86): «По яскравості опису гімназичного побуту, по майстерності деталей, по тонкому гумористичному зображенню окремих картин, по вмінню одним-двома штрихами створити основи характерів повість «Наші тайни» лишається кращим твором Юрія Смолича, кращим на цьому матеріалі художнім твором. 1 все ж книга має цілком істотні і серйозні недоліки». Критик указував на деяку розтягненість окремих епізодів, більш переконливе змалювання негативних образів (Репетюк, Бронька, Кульчицький, Воропаєв), ніж позитивних (Сербин, Макар, Зілов). Особливо різко писав Г. Скульський про образ Мірель: «Цілком непотрібний в повісті образ Мірель. Вся ця лінія зі спробою врятувати «заблудлу душу» проститутки є копією із подібних же історій в «Студентах» Гаріна і «Яме» Купріна. Крім усього іншого, в зв'язку з передачею всяких «пікантних» подробиць, з'явились у повісті місця, що навряд чи можуть бути зразком літературних описів, місця, які цитувати просто не хочеться. Нагадаємо читачеві «любовний» зв'язок Кульчицького з Мірель і Сербина — з сестрою-жалібницею» (с. 88).

Уже в наступних виданнях роману письменник фактично дав нову його редакцію. Врахувавши критичні зауваження, Ю. Смолич докорінним чином змінив образ Мірель, обставини її життя, стосунки з «командою футболістів». Було знято розповідь про любовні пригоди гімназистів на селі, сцени спокутування директора гімназії Мірель за намовою гімназистів, Катрі Крос — Бронькою Кульчицьким, самогубство Мірель. Ті думки і почуття, які перед пораненням відчув Шая Піркес, письменник передав Катрі Крос. Назву розділу «Кол-нідре» у другій редакції було замінено на «Про що співала скрипка», а розділу «Хто був Гоголь?» — «Під двома прапорами». Ю. Смолич у другій редакції зняв підрозділи «Що думають про себе німці», «Німецькі варварства» і ми», які йшли перед підрозділом «Ми горлаємо «ура!» пошепки»; «Запитання повторюється», «Загадки» — перед підрозділом «В задньому покою»; «Еще дер лерерін дер дойтшен шпрахе» — перед підрозділом «Перший наряд», «Справжня любов» — перед підрозділом «Останні гімназисти».

Не зразу письменник знайшов потрібні художні фарби для образу Пірксса. Готуючи повторні видання, Ю. Смолич грунтовно його переробив: зняв нотки жертвепості, душевної надломленості, притаманні Піркесу в першому виданні (було вилучено подробиці погрому в кишенівському гетто, де загинули Шаїні батьки, роздуми про батьківщину, музику, дещо змінено взаємини з Мірель). Його характер у новій редакції став більш цілісним. З книжного героя, що несе на собі печать якогось фатального прокляття, Шая перетворився на справді живого юнака.

У новій редакції Ю. Смолич посилив мотив засудження хитань Сербина. Як зізнавався письменник, «… автор не зовсім вірно змалював його в першій редакції роману. Автор надто поблажливо поставився до м'якотілості Сербина та його непевності в вирішенні для себе соціальних питань… Так оцінювали поведінку Сербина і його власні товариші, які в ту пору були проти нього незрівнянно активніші, чітко визначили кожний для себе своє місце в житті і в класових битвах… Бо саме так нетерпимо до хитань Сербина поставився і сучасний читач — читач покоління Сербина і Сербиних дітей: про це він заявив авторові і в особистих листах, і при прилюдному обговоренні роману «Наші тайни» (Смолич Юрій. Розмова з» читачем, с. 142–143).