Чтение онлайн

— Ти чим поїш Лоренсо? — гаркнув капітан. — Що там за вода?

Хлопчик-негр стрімголов вискочив з каюти.

— Скільки разів я казав: «Змінюй воду в папуги», — бурмотів капітан, — а він усе забуває.

Федя знизав плечима:

— Так вода ж чиста.

— Ще чого не було, щоб у мого Лоренсо була брудна вода! Та я б цього чорношкірого викинув за борт! Тільки ж зважте, герцог, треба тримати їх у покорі. Я знаю, що вода чиста, та не стану ж я вибачатися перед чорношкірим рабом!

— Але ж ви неправі.

— Тобто? — капітан не сподівався на таку репліку. — Як це я неправий? Чи ви вважаєте, що я мушу вибачитись перед ним?

— Коли я відчуваю себе винним, — зауважив Федя, — я готовий на таке.

— Даруйте, даруйте… Я не знаю, які у вас порядки, але щоб вибачатись перед чорним… Ні, цього не буде! — Капітан замовк і перевів розмову на інше — До речі, я хотів би мати ваші чарівні палички. Звісно, не подумайте, що я нахаба… Як вони звуться? Сір-ни-ки… Так, здається?

— Ага.

Федю вразило все, що стосувалось Ніанга. Він не знав, як йому поводитись далі. Капітан вважає, що вони з Федею аристократи, отже, їм мусять підкорятись усі, хто нижчий за походженням і становищем… Але ж Федя піонер, хіба може він мовчати, коли бачить кричущу несправедливість?

Капітан, очевидно, по-своєму зрозумів мовчання Кудряша.

— Ви не думайте, — промовив він, — що я хочу це здобути задарма. Бога ради! Ось подивіться на килим, де висить зброя.

На візерунчастому персидському килимі було, наче на стенді краєзнавчого музею, повно всякої зброї — мечі, шпаги, клинки, списи, алебарди, Кинджали. У Феді розбіглись очі: в одних леза прямі, в інших зазубрені, у третіх — спіральні…

— Це моя колекція, — з почуттям гордості сказав Дієго, — чого доброго, такої не знайдете і у всій Іспанії. Я збираю її вже багато років. І хоч би де доводилось бувати, а все поповнюю оце зібрання. Бачите — малайський кріс? Я захопив його в бою з португальцями. А цей спис купив у Барселоні… А ось ця штуковина, — він зняв ніж із шкіряними прикрасами на піхвах і рукоятці,— потрапила до мене на березі Гвінейської затоки. Еге ж… Тут, коли розповідати, ціла історія… Одне слово, здобув я його в бою з вождем негритянського племені,—Дієго всміхнувся. — Отож, хочу запропонувати вам обмін. Ви дасте мені чарівні палички, а самі — що виберете.

Феді припав до вподоби кинджал, лезо якого прикрашав різьблений візерунок, а ручка із слонової кістки була інкрустована золотими платівками.

— Будь ласка, — махнув рукою капітан, — в нього лезо із дамаської сталі! Коли хочете, беріть.

Феді не вірилось: невже за звичайну коробку сірників він може виміняти таку коштовну річ!

Тим часом кожна із сторін залишилась задоволеною: Федя — кинджалом із дамаської сталі, капітан— коробкою сірників.

Скрипнули двері, і на порозі з'явився Ніанг.

— Де тебе носило? — гнівно крикнув капітан.

— Я… я шукав Габріеля, доне Дієго…

— Гаразд, зміниш воду в Лоренсо і поклич до мене пілота.

«Пілота? — здивувався Федя. — А це ще що таке? Які пілоти могли бути в шістнадцятому столітті? Адже перший літак побудував Олександр Федорович Можайський у 1884 році… Звісно, то був не ТУ-104 і не АН-10, та все ж літальний апарат, важчий за повітря. І полетів на ньому друг, помічник Можайського механік Голубєв… А може, капітан говорить про пілота повітряної кулі? Теж не те…»

Кудряш спитав про це в Дієго.

— Гм… Пілот… Ну що він робить? Ясна річ, кожного дня, якщо дозволяє погода, визначає місцеположення каравели в океані… Веде астрономічні спостереження за сонцем і зірками… По портуланах прокладає курс. До речі, пілот у мене, скажу вам, на славу. Тільки про це ви нікому не говоріть. Що погано: дуже вже багато книжок він читає: чого доброго, хоче бути розумнішим за інших… Тут я пильную за ним. Та й за всіма теж — їм тільки дай волю — голову швидко скрутять. Ви ж бачили сьогодні, як цей негідник Педро замахнувся ятаганом… Хе-хе, тільки в мене нічого не вийде, — він потряс жилавим кулаком.

До каюти зазирнув широкоплечий моряк з чорною пов'язкою на правому оці. В руці пін тримав невеличку книжку в зеленій сап'яновій оправі.

— Тьху, тьху, про вовка помовка, — буркнув капітан.

— Добривечір, доне Дієго, — озвався моряк.

Капітан привітався.

— Звісно, ти, Адальберто, спав після нічної вахти, — сказав він, — і не знаєш, що на каравелі в нас високий гість, — він кивнув у бік Феді.— До речі, як вас зволите величати?

— Федя… Федя Кудряш.

— Ага, дуже радий познайомитись, — низько вклонився Адальберто.

— Я хотів тобі сказати ось про що, — озвався капітан, — визнач нашу широту й довготу. Трясця його зна, де ми зараз у морі. Може, відхилились бід курсу. Гадаю, завтра вранці ще пошлемо по паливо й воду.

— Воду вже заготували, дон Дієго. Повні всі барила.

— Гаразд. Отже, тепер залишились дрова. А там, як бог допоможе, з попутним вітерцем попливемо далі. Варта вночі щоб була на місці. Пам'ятаєш, торік тут напали на нас англійські корсари? Так от пильнуй добре.

— Пильнуватиму, доне Дієго, не турбуйтесь.

— Чого ж ми стоїмо? — спохопився капітан. — Ви сідайте, ваша високість. — Він підсунув Феді глибоке шкіряне крісло. — І ти, Адальберто, сідай.

Вони повели розмову про випадок з Педро. Тим часом Федя з цікавістю оглядав каюту.

Стіни, крім килима зі зброєю, прикрашали гобелени. На одному з них — два лицарі в латах на конях зі списами наперевіс мчали назустріч один одному. Віддалік — химерної форми вежі замку. Праворуч у кутку каюти— широке дерев'яне ліжко. На ньому розкішний з важкого синього оксамиту балдахін. А коло дверей — висока довга, обкована залізом скриня. Над нею венеціанське дзеркало у розкішній позолоченій рамі. Посередині великого дубового столу срібне розп'яття Ісуса Христа.

— Отож, не подумали ми з тобою, коли наймали Педро, — закінчив свою розповідь капітан.

— Це та-ак… — задумливо протяг Адальберто. — Коли до слова, то він одразу мені не сподобався, хоч і знає своє діло…

— Треба за ним наглядати, людина він ненадійна.

Адальберто вже хотів було вийти, коли Дієго поклав перед ним коробку сірників.

— Що це, по-твоєму?

Моряк покрутив коробку і знизав плечима.

— Ти ж в університеті вчився, книжки он читаєш, подумай, — наполягав капітан і додав — Ет, дивись сюди.

Він загасив свічку, а потім тернув сірником.

На обличчі в Адальберто відбились одночасно і острах, і захоплення.

— Доне Дієго, невже Гуго нарешті вдалося одержати чарівний вогонь? — промовив він, коли Дієго запалив свічку.

— Ха-ха, Гуго, — засміявся капітан, — цей ледар і дармоїд тільки годує нас обіцянками. Он уже стільки коптить над своїм філософським каменем, а все намарне. Його щастя, що на астрології він кумекає, а то годував би акул… Чарівні палички дав герцог.

Тепер уже пілот з неприхованою цікавістю взяв до рук коробку та висипав сірники на стіл.