Чтение онлайн

— Оце так-так! — кричав конопатник.—

Давно я не бачив такого удару! Га? І від кого? Від щупачка!

Зблідлий від злості, бризкаючи слиною, Педро схопився на ноги і вихопив з піхов ятаган.

Федя мимоволі зіщулився.

Матрос у блискучому шоломі схопив Педро за руку.

— Стривай, Восьминоже, не гарячкуй! Ти забув, що хлопчиська можна продати за п'ять дублонів.

— Іди до дідька, Альфонсо, із своїми дублонами! Я знаю, що роблю! Клянусь святою Мадонною, тут йому й кінець!

Альфонсо повернувся до моряка в куртці, розшитій золотими позументами:

— Слухай, Хуане, ти ж боцман, скажи йому.

— Педро, хлопчисько, звісно, твій, — мовив боцман, — твоя воля, що з ним зробити. Та, гадаю, для нього досить і конопляної петлі.

Педро хвилину роздумував, а далі сказав:

— Що ж, мабуть, ти маєш рацію. Цього негідника я повішу на реї. Дай-но сюди линву, Альфонсо, та давай міцнішу!

Альфонсо не перечив. Спритно, як мавпа, видерся він на грот-рею і перекинув через неї вірьовку. Ось він спустився вниз, схопив Федю за руку і потяг до грот-щогли.

— Стривай, я сам! — крикнув Педро і накинув хлопчикові петлю на шию. І тут же почувся вигук:

— Дієго! Капітан Дієго!

Кудряш побачив високого смаглявого чоловіка з тонкими губами і орлиним носом. Його зрослі на переніссі пелехаті брови були нахмурені. В карих трохи булькатих очах світилася суворість. Капітан носив чорну борідку клинцем. Взагалі весь вигляд свідчив про сильну волю цього чоловіка і звичку командувати.

На голові в, капітана був капелюх із султаном білого страусового пір'я. Оливковий оксамитовий камзол оторочували кремові фламандські мережива. Жилет був пошитий із золотої візерунчастої парчі. Груди Дієго прикрашав чималий золотий ланцюг з діамантами. За синім шовковим шарфом стриміли два великі пістолі з рукоятками із слонової кістки. На ногах — прикрашені бантами і срібними пряжками черевики на високих червоних підборах.

— Що тут за іржання, сто чортів вам у пельку! — вигукнув Дієго.

На каравелі запанувала тиша. Матроси мовчки розступились, і тільки чутно було, як сопе товстун Луїс. Застиг, напруживсь і Педро, тільки нервово тупцяв з ноги на ногу.

Спираючись на чорну з перламутровими інкрустаціями і позолоченою ручкою палицю, капітан, трохи кульгаючи, неквапливо підійшов до Феді і окинув його поглядом з ніг до голови.

— Хто це? — крізь зуби процідив він.

Дозвольте доповісти, ваша милість, — шанобливо мовив боцман, — ми брали воду на острові, і Педро спіймав цього хлопчиська.

— Чому ж ти зразу мені не доповів, іржавий якір тобі в бік, що на каравелі бранець.

— Ваша милість, доне Дієго, — заїкаючись, став виправдовуватись боцман, — який же він бранець? Так, дрібнота, салака…

— Нічого собі салака! — хіхікнув товстун-конопатник. — Ви б тільки побачили, сеньйоре Дієго, як він стусонув нашого Восьминога!..

Авжеж, — перебив боцман, — чув'яки Педро і досі мокнуть у барилі з водою. От за це Восьминіг і хоче почепити його на реї.

По обличчю Дієго пропливла тінь.

Хто тут капітан? Хто господар? — суворо спитав він, підходячи близько до Педро. Той люто зиркнув спідлоба, але нічого не відповів.

— Так хто ж усе-таки командує на каравелі? — у капітана гнівно заходили жовна.

Педро схопився за ятаган, але Дієго випередив його і навідліг ударив матроса палицею по голові. Той, зойкнувши, звалився на брудні дошки палуби.

Оцей йолоп, — капітан гидливо тицьнув носком черевика Педро в бік, — знову наміряється заводити свої порядки. Він забуває, хто тут хазяїн! Зарубайте це собі кожен на носі! — Дієго стукнув палицею об палубу. — Кожен, хто хоче доплисти в Новий Світ і повернутися живим до Іспанії!

«Новий Світ… Іспанія… — повторював про себе Федя, відчуваючи, як тривога і збентеження все більше проймають його. — Виходить, я попав на іспанську каравелу, і вона пливе в Америку?! Як же це? Як це сталося? — І тут несподіваний здогад промайнув у Кудряшевій голові.— Усе ж почалося там, у генуезькій фортеці… Ну звичайно ж, орел! Ось де ключ до таємниці! Орлиний дзьоб — не що інше, як таємничий важіль. Досить було повернути його, і я привів у дію механізм якоїсь дивовижної машини… машини часу! Певно, її змайстрував якийсь геніальний генуезький учений… А ті цифри — XIX, XVIII, XVII, XVI — це ж не що інше, як століття… Авжеж! Значить, я з двадцятого століття потрапив у шістнадцяте…»—Хлопчик відчув, як від хвилювання знову мало не почав втрачати свідомість.

А тим часом капітан каравели вів своє:

— Тільки такий дурень, як Восьминіг, не зміг допетрати, що захоплений ним бранець— син коронованої особи, щонайменше герцога або князя.

«Що він каже? — подумав Федя. — Звідки він це взяв?»

— Хто з вас бачив, — продовжував Дієго, — щоб син простолюдина, якогось там пеона, мав стільки нагород? — він тицьнув пальцем, прикрашеним коштовним перснем, у груди Кудряша.

Федя мимоволі скосив очі на сорочку, до якої було приколото значки, що їх він купив у Ялті. Оце так-так! Хто б подумав, що ці сім сувенірних значків справлять таке враження на Дієго!

— А ця пурпурна хустка на шиї? — казав далі капітан, показуючи на Федин піонерський галстук. — А штани? Вони ж із найтоншого сукна. А де ви бачили такі застібки на куртці?..

«Це він про застібку-блискавку», — здогадався Федя.

— А черевики? Клянусь дванадцятьма апостолами і всіма святими, я таких звіку не бачив, хоч не раз доводилось бувати при дворі його величності короля Іспанії… Ні, ні, так одягаються тільки хіба що діти коронованих осіб! — переконано заявив Дієго.

Матроси мовчали. Капітан обвів їх строгим поглядом.

— Хай Педро — дурень, — промовив він. — Але ж жоден з вас не змикитив, що за поважна особа потрапила до нас на каравелу. Дармоїди, живете в шістнадцятому столітті від Різдва Христового, а голови макухою набиті! Скільки ж вас можна вчити!

Матроси винувато поопускали голови.

«Значить, правда, — все ще не вірячи своїм вухам, думав Федя, — я не помилився. Машина часу перенесла мене в шістнадцяте століття. Ну ось, і попав ти, Федю, в епоху, про яку стільки читав і думав, в епоху великих географічних відкриттів… Щоправда, зустріли тебе тут, можна сказати, не зовсім привітно, та це ж просто непорозуміння… Мине небагато часу, і на каравелі переконаються, що я теж моряк… Кудряш заплющив очі.— А може, все це сон? — подумав він. — Може, я захворів і тільки марю каравелою, доном Дієго, Педро, матросами?» — Федя прикусив язика і мало не скрикнув від болю. Ні, ні! Сумнівів не було, він таки справді на середньовічній каравелі, і все, що відбувається навколо, — зовсім не галюцинація…