Чтение онлайн

— А ми пливемо все ближче і ближче до скелі,— не моргнувши оком, розповідав Хуан. — Тут і гармати полетіли. Цвяхи з страхітливим свистом вискакували з обшивки. Все, шо було на каравелі залізного, попритягувала ця клята скеля. Каракка розвалювалась на очах, і скоро ми всі опинились у воді. Наш капітан, мій ліпший друг Альваро, як на лихо, був у кольчузі і ніяк не міг скинути її. Так його, бідолаху, понесло до скелі —прилип до неї, як муха до меду… Я схопив Альваро за пояс, хотів удержати, але його вирвало з моїх рук…

Боцман замовк, витираючи п'яні сльози, і знову відпив з кухля, який послужливо наповнив Габріель Усі терпляче ждали розв'язки цієї неймовірної історії. Але Хуан не поспітав. Він, видно, мастак був на подібні баєчки і спеціально зробив паузу, щоб ще більше заінтригувати слухачів.

Похитуючись, підійшов Луїс. Обличчя його спухло так, що маленькі очиці зовсім запливли і лишилися самі щілинки.

— Голова тріщить, — хрипко поскаржився він.

— Звісно, коли дюжину кухлів видудлив… — кинув Габріель.

— Був гріх… — прохрипів Луїс.

Хуан, видно, нарешті вирішив, що годі грати на терпінні присутніх, і сказав:

— Коли я попав у воду, то подумав: це кінець, віджив ти своє, Хуане. Але мені поталанило: поряд пропливав ящик з-під цукру, я вхопився за нього, і це мене врятувало. З п'ятдесяти трьох чоловік уцілів один я… Три дні й три ночі носило ящик по морю, поки мене не підібрала португальська фуста. Вона йшла до мису Доброї Надії.

— Що ж то була за скеля? — із страхом спитав Габріель. — Де вона знаходиться? Ми теж можемо на неї наскочити?

— Вона зветься Магнітом. А де ця скеля, тобі жоден пілот не скаже на всьому білому світі.

— Але чому, сеньйоре Хуан? — ледве чутно спитав зблідлий від страху молодий моряк.

— Бо скеля Магніт свого постійного місця не має. В тому-то й річ, що сьогодні вона в одному місці океану, а завтра можеш зустріти її за сто або й за тисячу ліг.

— Ну й оповідає! — із заздрістю шепнув Феді Луїс, дихнувши на нього винним перегаром. — Не думайте, ваша високість, — я теж немало поплавав. І надивився всього. От тільки пам'ять трохи підводить… Ось Хуан згадав, і я пригадую, що бачив таку скелю… — і, вже звергаючись до всіх, він голосно промовив — Років шість, ні, сім тому на цю скелю Магніт налетіла і наша каравела. Тільки було це не в океані, а біля берегів Греції. В нас теж усі загинули, всіх попритягувало до скелі, а я, — Луїс стукнув себе в груди, — заліз не в ящик з-під цукру, як Хуан, а в барило з-під солонини. Ну, і врятувався… — Він переможно глянув на боцмана. — Отож, ваша каракка, Хуане, наскочила на скелю Магніт років на п'ять пізніше, ніж наша каравела. Клята скеля за цей час встигла з Середземного моря припливти в Атлантичний океан.

З усього було видно, що боцман далеко не в захопленні від розповіді Луїса. Він спохмурнів і гнівно зиркнув на конопатника.

— А чому ти гадаєш, що ваша каравела наскочила на скелю Магніт раніше, ніж наша «Фортуна»?

Луїс, мабуть, не чекав такого запитання, бо розгублено залупав очима. Та ось він узяв себе в руки.

— А ти, Хуане, на вершині скелі не бачив якоря?

— А що таке? — насторожився боцман. — Ну, скажімо, бачив, то й що?

— А те, що якір цей саме з нашої каравели! — урочисто проголосив Луїс.

— Нічого я там не помітив, — сердито пробубонів боцман, — я просто так сказав…

— Ну, не бачив, то хіба ж ти винен у цьому?.. — примирливо сказав Луїс. — Може, ми на іншу таку скелю наткнулися.

— Гаразд, гаразд, Тюленю, ти все бачив, усе знаєш, — боцман підморгнув матросам. — Ти ж у нас бувалий морський вовк.

— Це Луїс — морський вовк! — вигукнув Габріель, ляснувши себе долонями по колінах. І всі присутні покотилися від реготу. Найбільше сміявся задоволений із себе Хуан.

— Ну, давай, Луїсе, розповідай, цікаво послухати бувалого чоловіка, — насмішкувато мовив боцман, коли регіт трохи стих. — Що ти ще бачив, крім скелі Магніт?

— Якщо до ладу збрешеш, я тобі піварроби солонини дам! — докинув Габріель. — Чого мовчиш?

— Ану вас! — присоромлений Луїс під дружній сміх поплівся до себе в трюм.

І знову загальною увагою, як і раніше, нероздільно заволодів боцман. Він розповідав своїм легковірним слухачам історії одну фантастичнішу за іншу. Спершу, не кліпнувши оком, Хуан розказав про зустріч з семиголовим морським змієм. «Провалитись мені на місці, браття, коли брешу: був він разів у десять більший за «Улюбленця Нептуна». Почули слухачі і про кочові острови, де живуть люди з собачими головами, про велетнів-людоїдів з очима на потилиці і на лобі, про чарівливих сирен, що своїми піснями заманювали мореплавців в океанські безодні, про неймовірно великих китів. «Довжина такої рибини півтори тисячі кроків, а очища такі, що в кожному вмістяться всі матроси нашої каравели…»

Кудряш хотів було заперечити, що кит не риба, а ссавець, бо дихає легенями, а не зябрами, і дітей своїх китиха годує молоком; що бувають кити завдовжки не більше тридцяти п'яти метрів, а важать до ста п'ятдесяти тонн, та, _ глянувши на сп'янілих матросів, вирішив краще змовчати. Йому вже набридло слухати боцманові небилиці. До того ж він побачив, що Луїс закинув у море вудку.

— Ніанг, ходімо краще подивимось, чи ловиться риба.

Хлопці підійшли до Луїса. Федя перегнувся через борт. У прозорій пронизаній промінням сонця воді ходили зграї вертлявих рибок. Конопатник пояснив, що звуться вони анчоусами.

— А в нас їх називають хамсою, — сказав Кудряш.

— Де анчоус, ваша високість, там і тунець… О-о, ви тільки погляньте! Про вовка помовка!

Федя побачив великих дужих риб обтічної форми. Це були тунці. Вони накинулись на анчоусів. Ті подалися врозсип.

Захоплені полюванням, тунці час од часу вискакували з води, і тоді було видно великі очі, темно-сині з зеленкуватим відтінком спини, довгі жовті грудні плавці, схожі на серп хвости…

— Спіймав! — зненацька радісно крикнув Луїс. — Спіймав!

Справді на гачок попався тунець, він був порівняно невеликий — кілограмів на п’ятнадцять (адже бувають тунці часом і до п'ятисот кілограмів).

Та конопатник радів передчасно. Промайнула велетенська тінь. То невідомо звідки примчала рудувата, метрів зо три завдовжки, акула. Мить — один рух могутніх щелеп хижачки— і тунця не стало.

Розпачеві Луїса не було меж. Він мало не плакав, проклинаючи по чім світ акулу та скаржачись на свою мачуху-долю.

— Недарма мені сьогодні кішка приснилась, — жалібним голосом говорив конопатник, — здоровенна така, чорна. Сидить, нявкає і на мене блимає зеленими очима. Я на неї «тпрусь!», а вона ні з місця. Я вхопив палицю, ганяюсь за нею, а вона в каюту дона Дієго. Замахнувсь я і влучив палицею у венеціанське дзеркало, що біля входу висить. Тільки скалки полетіли… І ось маєш: дві неприємності. Перша — боцман мене на глум підняв, тепер акула… А таки бачив же я скелю Магніт, клянусь чотирма святими євангеліями… Клята акула з'їла такого тунця. І гачок проковтнула… Останній! Нічим більше ловити… Ех, занесло мене на цю каравелу! Хіба погано мені було у дона Гарсіласо?.. Піду до Рікаредо, може, в нього є гачок… Тільки навряд чи дасть… А втім, попрошу…

— Шкода, що тунця схопила акула, — зітхнув Ніанг. — Сеньйор Луїс і нам би шматочок дав… Так їсти хочеться.

— Чого ж ти мовчиш? Ходімо, я тебе пригощу, — і Федя повів Ніанга до каюти.

В каюті нікого не було. Кудряш дістав із скрині рюкзак.

— Зачекай, Ніанг, зараз буде готово. Присівши навпочіпки, негр з неприхованою цікавістю стежив за Федею. При появі кожної нової речі він плескав у долоні і прицмокував язиком. Особливе захоплення в нього викликав барометр. Хлопчик обдивився його звідусіль, боязко поторкав пальцем.