Чтение онлайн

В каюті запанувала тиша.

— Ми вас не затримуємо, Вікторе Івановичу? — спитав Євген Михайлович.

— Ні, ні, що ви! Сьогодні я вільний. Мій колега повіз туристів до Нікітського ботанічного саду, а звідти — до водоспаду Учан-Су. Так що я до ваших послуг… — він глянув на годинника. — Втім, здається, вже час обідати. Чи не пообідали б зі мною за компанією?

— Охоче. Ми самі ще не обідали.

— Тоді ходімо.

Вони спустилися з прогулянкової палуби до головного ресторану. Якусь мить Федя розгублено обдивлявся навкруги. Нічогеньке собі приміщення — чого доброго, більше за їхній шкільний спортзал! А гарно ж, що не кажи! У центрі красиві колони, на стелі оригінальні матові світильники. Зручні крісла. І чистота скрізь ідеальна…

— Скільки ж чоловік тут може одночасно пообідати? — спитав Євген Михайлович.

— Тут майже сотня столиків, — відповів Віктор Іванович, — так що обідає десь приблизно чотириста чоловік, майже половина всіх пасажирів теплоходу. Цей ресторан на так званій «верхній палубі». Нижче — друга, третя, четверта і п'ята палуби, всього ж їх на кораблі десять.

«Десять палуб, — похитав головою Федя. — Звісно, це не на каравелі…»

Обід хлопчикові дуже сподобався, може, тому, що він зголоднів з дороги. Що не кажіть, а окрошка, судак, запечений у тісті, зі смаженою картоплею, полуничний пломбір були чудові!

По обіді швидкохідний ліфт виніс їх на палубу командирського мостика.

— Тату, це ж рульова рубка! — загорівся Федя. йому б туди потрапити! Бодай краєчком ока подивитись на пост керування головними механізмами і рульовим приводом. Правда, Федя знав, що в теперішні часи на кораблі нема, як це було колись, велетенського, в зріст людини, штурвального колеса, за яким стояв кремезний, покритий татуїровкою, засмаглий під тропічним сонцем, обвіяний вітрами всіх широт морський вовк з люлькою в зубах. Романтичне штурвальне колесо зникло безслідно, його місце зайняв пульт з кнопковим керуванням, з приладами — покажчиками положення руля. Більше того, під час дальніх переходів кораблем керує авторульовий.

Поряд з рульовою рубкою — штурманська. Цікаво було б і її оглянути, погортати карти, навігаційні посібники, подивитись на прилади… Як шкода: вхід туди стороннім заборонений!

Через бар пройшли на відкриту веранду. Звідси Ялту було видно як на долоні. Маленькі, мов іграшкові, білі будинки збігали з гірських схилів до широкої бухти, що заходила між Ай-Тодорський і Нікітський миси. Вдалині в голубуватім мареві виднівся гірський хребет, що заріс лісом. Над ним гордовито застигла скеляста вершина Ай-Петрі.

Ще довго Федя з батьком оглядали корабель. Забувши про свій скептицизм щодо сучасної мореплавної техніки, хлопчик мимоволі дивувався і захоплювався на кожному кроці.

Та й як було не дивуватись? Адже корабель, хай у мініатюрі, це ціле місто! Своя електростанція, свій телефонний вузол, кінотеатр, хлібопекарня, бібліотека, навіть музичний салон з естрадою.

— Ну, сьогодні я вас добре натомив цією екскурсією, — сказав на закінчення Віктор Іванович, — у самого ноги гудуть. А втім, наостанку хочу піднести вам невеликий сюрприз.

— Який сюрприз? — не зрозумів Євген Михайлович.

— Піднімемося ще раз на палубу салонів. Мабуть, особливо приємно це буде для Феді.

Вже ніде більше не затримуючись, вони пройшли на кормову частину палуби салонів.

— Прошу, — простяг руку Віктор Іванович, — ось вам басейн. Пропоную поплавати.

Хіба треба було упрохувати Федю! За кілька секунд він лишився в самих трусах.

— Пірнай сміло, глибина два з половиною метри!

Розпростерши руки, Федя кинувся у воду. Нічого не скажеш, це таки сюрприз! Здорово ж придумано на цьому кораблі!

Федя плавав досхочу—і брасом, і кролем ми боці та на спині, і батерфляєм.

— Ну, що, сподобалось? — спитав Віктор Іванович, коли Федя, відсапуючись, виліз із басейну. — А як приємно, коли б ти знав, поплавати вранці! Оце сьогодні о шостій я прокинувся і просто в басейн. На палубі прохолодно, вітерець, а воду ж підігрівають до двадцяти градусів. Тут навіть узимку купаються. Є для цього розсувне перекриття, і можна затуляти басейн від дощу й негоди.

…До готелю Федя з батьком потрапили вже пізно ввечері. Хоч давалася взнаки втома, хлопчик довго не міг заснути. Огляд корабля залишив у пам'яті неабиякий слід, вніс страшенну плутанину в його думки. Те, що Кудряш побачив лише за один день, годі було вичитати в книгах, яскраві картини баченого пропливали перед очима. Він захоплювався морським лайнером «Іваном Франком». Та сильним було й переконання, що справжні моряки були лише за часів парусного флоту.

Ось уже кілька днів Федя з батьком подорожують по гірському Криму. Позаду залишились Соколине, Бахчисарай, Кореїз… Встигли побувати і у Великому Каньйоні, і в печері Данильча-Коба, і на скелі Орлиний заліт… Взагалі, що не день, то нові й нові враження.

Обидва, і батько й син, були задоволені. Ще б пак: пощастило записати на магнітофонну плівку крики фазанячого виводка, мелодійний, трохи журний голос совки-сплюшки, що ніби заколисує мешканців лісу своїм безугавним: «Сплю-у! Сплю-у! Сплю-у!»

Поповнилась колекція і голосом кримської сойки. Ця перната солістка привернула їхню увагу своїм неабияким умінням наслідувати пташині голоси. Протягом десяти хвилин вона то каркала по-воронячому, то стрекотала, мов справжня сорока, то навіть пробувала співати по-солов'їному…

І знімки будуть чудові. Чого варте лише хоч би одне фото красеня муфлона! Як нелегко було Феді підкрастися до нього: полохливий гірський баран обережний і недовірливий…

Вечоріло. Сонце сховалось за пасмом гостроверхих скель. Після виснажливої спеки дихнуло приємною свіжістю і прохолодою.

Євген Михайлович подивився на годинника.

— Пора нам, Федю, і на спочинок.

Вони вибрали невелику мальовничу галявинку, що ховалася серед старезних світло-сірих буків. Кілька хвилин — і вже напнуто намет.

Федя пішов по воду, а коли вернувся, обережно несучи два повнісінькі казанки, батько розклав багаття..

Хто не бував у походах, тому невтямки, який смачний пшоняний куліш, зварений у казанку на вогнищі. Дарма що від нього злегка тхне димом — так навіть краще. Дим надає якогось особливого, неповторного при-і паку. А картопля, спечена у вугіллі й попелі,— що може бути смачніше! Недарма ж ще в далекі двадцяті роки з ентузіазмом оспівувала її дітвора — «піонерів ідеал»… Хай пригоріла котрась картоплина, взялася чорнотою, а інша не спеклась, та хто ж зважає на це? Візьмеш її гарячу, перекидаєш з руки в руку, студиш, а від неї такий аромат, що тільки слинка котиться, аж млосно стає…

А чай… Немало доводиться затратити і сил, і вміння, а коли хочете, й наполегливості,щоб скип'ятити воду в казанку. Ось вона вже забулькала, заклекотіла. Ти хапаєш перекладину, на якій висить закіптявілий казанок, вже відчуваючи, як обпікає тобі рота запашний солодкий чай. Але що це?

Один невдалий рух — і казанок, ковзнувши з перекладини, падає в багаття. Тільки біла пара заклубочилась догори, сердито шипить вугілля, мов кепкує з тебе, незграби. Кінець усьому—чаю нема! Засмучений і спантеличений, береш ти порожній казанок і, вимастивши сажею руки, плентаєшся в темряві до струмка.