Чтение онлайн

Вислухавши Дока, Гол Слейтер сказав:

— Ми не можемо кидатися в погоню за вбивцями, бо тут найближчими днями буде потрібна кожна людина. Кожна, що відверто стане на наш бік.

— Справжні вбивці сидять у Боєровій кімнаті, — сповільна мовив Гай, висловивши думку всіх.

Слейтер і Мур з’ясували ще деякі подробиці, тоді почали радитись.

— Ми сьогодні ж таки вночі зберемо якнайбільше людей і вдосвіта оточимо їхній намет, — запропонував Гол Слейтер.

— І чого ти цим доможешся, Голе? — спитав Мур. — Тільки ще одної бійки. І якщо ти вцілієш, то тебе ж таки, Слейтера, ще й притягнуть до відповідальності. Хіба ні? Собі ж нашкодиш, коли будеш пертися пробоєм.

Гол Слейтер заскреготав зубами і так стиснув кулаки на колінах, що аж нігті побіліли.

— Та й не збереш ти людей, — понуро зауважив Док.

Гай Джілберт теж кивнув головою.

— То що ж, махнути на все рукою? — спитав Слейтер по хвилі. Він не міг придумати ніякої ради. Нарешті сказав: — Тоді я завтра вранці сам до них піду.

Мур заперечив, проте Гола нічим уже не можна було переконати.

— Не беріть хоч зброї з собою, — тихо мовила Доротея.

Гол наморщив лоба.

— Ми підемо вдвох, Голе, — запропонував Мур.

— Утрьох, — додав Гай Джілберт.

Док випростався.

— Ні, хай ідуть Гол із Семом. Либонь, щось і поможе, але хай говорить Сем. Вони не зважаться так просто без ніякої приключки вас перестріляти — хоч ви їм тепер, як сіль в оці. А ви, Гаю, не йдіть. Там ваш брат. Певне, дійшло б до сварки… Нащо їм давати привід? Бандити тільки на це й чекають.

Вони ще з півгодини обмірковували, що робити далі, тоді розійшлися. Ларрі з ірландцем мали до ранку патрулювати долину. Гол Слейтер пішов до шерифової канцелярії. Семюел Мур вернувся в свій табір. Гай Джілберт і Маррі постелилися в сусідній кімнатці, а Док прилаштувався коло ліжка пораненого.

Доротея, випустивши гостей, вернулася й сіла біля Дока. Ноги в неї були наче оловом налиті.

— Доку, — мовила вона тихо. — Може, поїдемо звідси? Кинемо все, як є. Я вже стара, і ти не молодий. Нам уже не до снаги таке життя. Як ти гадаєш? Я дуже боюся.

Док лагідно поклав руку їй на плече й похитав головою.

— Ні, Доро, ми тут будемо потрібні. Я і ця хата. Це ж бо захисток для Гола й Гая. Але тобі можна їхати.

Доротея докірливо глянула на нього і раптом заспокоїлась.

— Я завтра відпущу дівчат додому, — мовила вона іншим уже голосом.

— Авжеж, хай завтра ж таки їдуть, — погодився Док.

— І добре заплачу їм.

Док кивнув головою. Вона підвелася, поцілувала його в обидві щоки й тихо вийшла з кімнати. Тоді ще раз відчинила двері:

— На добраніч, Доку.

— На добраніч, Доро.

Док ще хвильку постояв коло непритомного шерифа, потім, майже не роздягнувшись, ліг на ковдру. Одну лампу він не погасив. Над будинком залягла важка тиша. Тільки часом рипіло й лускало свіже дерево в хаті.

Удосвіта Бренкер опритомнів. Минуло кілька хвилин, поки він упізнав Дока і спробував узяти його за руку, але скоро знову знепритомнів. Док був уже на ногах, він ніколи довго не спав. Він дістав з невеличкої скриньки кілька вузьких ремінців, зробив із них петлю зі шлейкою і надів її на ліве плече. Потім звідти ж таки взяв маленьку поліровану коробочку і вийняв з неї кишенькового пістолета. Старанно вичистивши й змастивши зброю, він наладував її, вклав у петлю під лівою рукою і надяг зверху сурдута. Хай ніхто не знає, що він носить зброю.

Надворі потроху розвиднялося. Док сидів коло відчиненого віконця, крутив цигарку за цигаркою, курив і думав про своє.

Снідали вони всі разом. Гол Слейтер і Семюел Мур швидко зібралися й вирушили до намету прибульців. Решта чекали їхнього повернення, охоплені тривогою.

— Не дай себе спровокувати, Голе, — сказав Мур дорогою. — Тепер лише ми вдвох можемо стати злочинцям на заваді. Табір послухає нас.

— Я їх тільки дещо спитаю, Семе, — сказав Гол. — Ти віриш, що Бренкер виживе?

Мур здвигнув плечима:

— Док з нього очей не спускає.

Коло намету поралися троє чоловіків: двоє розпалювали вогонь, третій ставив казанок на каву. Все обернулося зовсім інакше, ніж Гол із Семом уявляли собі. Чоловіки випростались і глянули на них. Один гукнув щось до намету, і звідти вийшли ще двоє. Хоч вони й досі не одяглися, але всі були при зброї. Гол Слейтер зразу помітив це. Він байдуже привітався й спитав:

— Серед вас є хтось, кого ви слухаєте? Я б хотів перемовитися з ним кількома словами.

Бандит усміхнувся. Це він так питає про їхнього ватажка? І далі всміхаючись, він зайшов до намету. Решта четверо стояли і вороже, глузливо дивилися на прибульців. Гол Слейтер насилу стримував себе. Мур трохи занепокоївся і хотів уже йому щось сказати, коли запона в наметі відхилилась і хтось гукнув:

— Заходьте сюди!

У наметі було темно. Гол Слейтер зайшов перший і примружив очі, щоб швидше звикнути до мороку. Він затуляв широкою спиною Семюела Мура, що стояв позаду.

Біл Лік сидів на розкладному стільчику ще не взутий, без зброї і спритно скручував цигарку. Він слинив папір на цигарці і дивився Слейтерові у вічі.

— Ну? — сказав він, опустивши цигарку.

Метьюз стояв за кілька ступнів від нього.

— Ми прийшли спитатися…

— Ох! — крикнув Біл Лік, схопився на ноги й кинув додолу цигарку. Не звертаючи більше уваги на Слейтера, він у два скоки опинився перед Муром.

— Чоловіче, оце тут ми зустрілися знову? Саме тут? Це друге знайоме обличчя, що трапилося мені в цій долині. І приємне обличчя.

Він справді давно вже так не радів.

Семюел за кілька секунд теж упізнав його, швидше з голосу, аніж з виду. І справді, ті самі чорні, як вуглини, очі… Вмент він згадав ту ніч у горах, за добру днину їзди звідси.

— За вами тоді гнався шериф Бренкер? — спитав він. Біл Лік кивнув головою, не надавши ваги його словам.

Тепер йому на думці був тільки Семюел Мур, він радісно схопив його за плечі, силкувався потиснути йому руку.

— Той самий шериф, що лежить там прострелений? — питав далі Мур.

Біл Лік глянув повз нього й неохоче сказав:

— Я до цього непричетний… та й давно вже забув про нього.

Мур даремно намагався спіймати його погляд. Біл схопив чоботи і, взуваючись, запитав: