Чтение онлайн

1858 року, коли Александр прибув сюди, Ґлазґо був жахливим містом; смертність у ньому була найвищою у Великій Британії; найвищим був і рівень злочинності, бо переважна більшість мешканців була туго набита в нетрі без води, каналізації та освітлення, і в ті нетрі жоден полісмен та чиновник не наважувався увійти. Міська влада поговорювала про тотальне знесення нетрів, але, як і зазвичай, розмова так і не перетворилася у справи — то був лише один зі способів замилити очі благонаміреним людям, у яких почала прокидатися соціальна та громадянська активність. Інтереси металообробної та вугільної промисловості були на першому місці завдяки тому, що Ґлазґо знаходився поблизу родовищ обох цих видів сировини. Це призводило до того, що над містом постійно висіла задушлива ковдра ядучого диму, до якого додавалися дими хімічної промисловості, яка, розвиваючись швидкими темпами, продукувала речовини, здатні роз’їсти найміцніші легені.

Александру тут не подобалося, але він знав, що має залишатися в місті доти, поки не заробить собі добру репутацію та гроші на квиток. Добра ж репутація означала письмове засвідчення його вправності в роботі з котлами та паровими двигунами.

Коли його перевели з нижнього поверху плавильні до цеху, де безпосередньо вироблялися самі парові двигуни, допитливий розум Александра виявив багато способів покращення їхньої конструкції. Звісно, він добре розумів, що всі його ідеї ставали власністю містера Конела, який запатентував кілька запропонованих ним винаходів. Строго кажучи, це означало, що містер Конел не був зобов’язаний ділитися з Александром навіть невеликою часточкою своїх прибутків, але для своїх часів він був людиною справедливою, тому часто винагороджував талановитого хлопця кількома золотими соверенами. Він також сподівався, що коли Александр закінчить своє навчання, то його можна буде переконати залишитися, бо його винаходи забезпечили компанії «Ланарк Стім» велику перевагу над конкурентами. Більше того, заробітки Александра зросли з шилінга за дванадцятигодинний робочий день до п’яти шилінгів наступного року, а на третій рік вони зросли аж до фунта. Хлопець був украй потрібен містеру Конелу.

Та Александр не мав наміру залишатися. Майже все, що він заробляв, ішло в потаємну схованку за непримітною цеглиною в огорожі заводського двору. Він не мав довіри до банків, особливо до місцевих. Рік 1857-й став свідком краху закладу під назвою «Вестерн-бенк»; наслідки цього краху були страшними для промисловості, комерції та заощаджень простих вкладників.

Він і досі жив у своєму кутку, купував поношений одяг, а один раз на місяць сідав на поїзд до сільської місцевості, де купався у тихому гірському ручаї та прав у ньому свою одіж. Найбільше грошей витрачав Александр на їжу. Він зростав так швидко, що його шлунок постійно бурчав від голоду. Секс у його житті ще не з’явився, бо він постійно був надто вже змореним, щоб прагнути його.

I ось настав день, коли він отримав аркуш паперу від містера Конела, який марно благав його залишитися. У документі зазначалося, що Александр закінчив трирічне учнівство з задовільними результатами; що він вміє варити по металу, паяти, працювати з паровим молотом та прокатним станом, гнути труби та листове залізо, а також за необхідності може зібрати з деталей паровий двигун, бо добре розуміє принцип його роботи, знає теорію та механіку пари і має хист до гідравліки.

Його знання значно перевершували знання будь-якого працівника фірми «Ланарк Стім», і навіть містера Конела. Це сталося завдяки тому, що Александр по неділях відвідував бібліотеку Університету Ґлазґо, і цю самоосвіту він вважав значно кориснішою за відвідини церкви. Користування цією бібліотекою було суворо заборонено будь-кому, окрім студентів університету, але Александр, не боячись перешкод, забезпечив собі пропуск, видуривши його у одного старшокурсника, котрому безпробудне пияцтво завадило цим пропуском користуватися.

Заховавши золоті монети у подвійному дні свого ящичка для інструментів, Александр пішов пішки через графство Камберленд до Ліверпуля. І ніс він той ящичок легко, наче перо. Кілька днів він милувався неперевершеною красою та спокоєм цього найкрасивішого з усіх графств Англії, а потім увійшов до другого за розмірами міста Великої Британії; так само брудного, як і Ґлазґо, але з трохи чистішим повітрям.

Ні, він не збирався залишатися у Ліверпулі. Александр хотів знайти корабель, який вирушав до Каліфорнії та її золотоносних родовищ. І знайшов «Квінніпіак», який стояв на приколі. То був корабель нового типу: дерев’яний трищогловий вітрильник з паровим двигуном, який обертав ґвинт, а не колесо з лопатками. Капітан корабля, який водночас був і його власником, зрадів можливості користуватися послугами юнака, який добре знався на морських парових двигунах. І це знання він засвідчив під час жорсткого екзамену, влаштованого йому механіком просто на робочому місці. Бо жоден янкі не довіряв шматку паперу.

Вантаж «Квінніпіаку» був різноманітним: гірничодобувне устаткування на кшталт трамбувальних машин та величезних чавунних реторт, про призначення яких Александр міг лише здогадуватися, парові двигуни, дробарки. Але були там також і мідні штуцери, шеффілдські ножі, шотландський віскі та порошок карі.

— Розумієш, там зараз іде громадянська війна, — пояснив механік. Усе залізо та сталь у Сполучених Штатах ідуть на гвинтівки, гармати та інше військове спорядження, тому каліфорнійці купують усе необхідне в Англії.

— А ми заходитимемо до Нью-Йорка? — спитав Александр, якому страх як хотілося побачити оте славетне місто мрій та сподівань.

— Ні, ми зайдемо до Філадельфії, але лише для того, щоб поповнити запаси вугілля. Вітрилами ми користуємося лише за необхідності — паровий хід швидший та пряміший, бо не треба йти галсами, підлаштовуючись під вітер, легше долати супротивні течії.

Коли «Квінніпіак» вийшов з Ірландського моря в Атлантичний океан, Александр швидко збагнув, чому капітан так зрадів вправному помічникові механіка: Старий Гаррі, як його всі величали, страждав на хитавицю і через силу виконував свої обов’язки, постійно хапаючись за відро, у яке він блював.

— Це мине, — повторював Старий Гаррі, хапаючи ротом повітря, — але як же воно мені осточортіло!

— Йди на своє ліжко, старий злобний віслюче, — наказав йому Александр. — Я сам упораюся.

Але згодом Александр виявив, що не так то просто — вправлятися з механічним звіром і забезпечувати його бездоганну роботу в бурхливому морі і що то була безперервна робота для двох чоловіків. Він відчув полегшення, коли два дні по тому Старий Гаррі знову з’явився в машинному відділенні, нарешті перемігши свою хворобу. Великий кінцевий підшипник колінчастого валу мав схильність перегріватися через погану якість змащувальної оливи, і то не було недоглядом з боку Гаррі, то було проблемою всіх тогочасних олив. Котел час від часу виробляв надто сильний тиск, а один з кочегарів, пристрастившись до шотландського віскі, ледь не впився до смерті. Перший висновок Александра стосовно американців був такий: вони набагато менше зважали на соціальний стан людини, аніж англійці чи шотландці. Гаррі був старшим механіком, однак він залюбки підміняв кочегара, лопатою підкидаючи в топку вугілля; а коли другий кочегар загадковим чином випав за борт після великого картярського виграшу, за лопати взялися і всі три помічники капітана. Жоден англійський або шотландський механік чи офіцер не принизився б до виконання ручної роботи, у той час як ці практичні люди воліли самі кидати в топку вугілля, аніж примушувати до цього екіпаж. А екіпаж складався з матросів у повному сенсі цього слова: вони не могли змиритися з думкою, що їхня професія піде в небуття через якогось небезпечного залізного звіра, що причаївся у череві корабля та попихкував парою.

Вони стали до причалу в Делавері через дванадцять днів після виходу з Ліверпуля, але Александр так і не зійшов на берег, щоб подивитися Філадельфію. Відряджений наглядати за доставкою вугілля, він увесь час провів за тим, що спостерігав, як вугільники ставлять мішки з вугіллям у вугільній коморі, а Старий Гаррі та капітан з помічниками зійшли тим часом на берег і подалися до ресторану, де їм страх як хотілося поласувати крабами.

Погода встановилася тиха і ясна, тому красень корабель, чахкаючи двигуном і рухаючись на південь, спалив менше вугілля, ніж розраховував Старий Гаррі. Це сталося завдяки тому, що дув попутний вітер і на допомогу паровому двигуну підняли передні кромки вітрил. І лише поблизу Флоріанополіса в Південній Бразилії котел довелося загасити через те, що скінчилося вугілля.

На превелике здивування Александра, Південна Америка виявилася країною, багатою на вугілля та всілякі мінеральні копалини. «Чому це ми в Британії гадаємо, що вся світова промисловість має розташовуватися в межах Європи та Північної Америки?»

У довгій тихій лагуні на уругвайському кордоні, що називалася Лагоа-дос-Патос, лопатний пароплав взяв «Квінніпіак» на буксир, і в Порто-Алегре він узяв на борт повний запас вугілля.

— Колись це була волога й повна газу гидота, бо кращі вугільні пласти знаходяться в глибині країни, — пояснив Старий Гаррі. — Але якась англійська компанія отримала тут концесію і тепер постачає сюди вугілля залізницею.

Однак мис Горн вони обігнули, йдучи під вітрилами, — ото було незабутнє видовище! Величезні, як гори, хвилі, завивання вітру — справдилося все, що Александр прочитав про мис Горн у книжках.

Котел знову розтопили аж тоді, коли «Квінніпіак» вийшов з Вальпараїсо в Чилі (хоча місцеві мешканці казали «Чилє»).

— Окрім чилійського вугілля, більше ніякого на шляху ми взяти не зможемо, воно — останнє, — з сумом мовив старий Гаррі. — Навіть у Каліфорнії немає пристойного вугілля — лише водянисті лігніти та низькоякісне бітумне вугілля, у якому повно сірки. Воно не годиться для морських парових двигунів, бо від газів, що воно продукує, можна врізати дуба. Нам доведеться рушати аж до Ванкувера, щоб завантажити найкраще з найгіршого, тому повертатися вздовж західно-тихоокеанського узбережжя нам доведеться під вітрилом — аж до Вальпараїсо.