Чтение онлайн

Двері особняка були розчинені, а з кожного вікна лилося світло.

— Ласкаво просимо додому, Елізабет! — З цими словами Александр Кінрос узяв її під руку і повів сходами в будинок.

А всередині все було найвищої якості. Як підказувала Елізабет її шотландська ощадливість, доставка предметів обстановки в таку далечінь стала власнику в грубі гроші. Килими, меблі, люстри, прикраси, картини, штори — та й сам будинок — усе це обійшлося Александру в астрономічну суму. Тільки слабкий запах гасу виказував, що насправді особняк збудовано в глушині й освітлюється він гасовими лампами.

Виявилося, що всюдисущий Самерс був головною довіреною особою Александра, а дружина його була економкою. Здавалося, таке сполучення давало Александру якесь особливе задоволення.

— Перепрошую, мадам, чи не хочете ви освіжитися після подорожі? — спитала місіс Самерс і провела Елізабет до туалету, що працював бездоганно.

Здавалося, ще ніколи в житті не була вона така вдячна за це запрошення: як і всім добре вихованим жінкам її епохи, Елізабет часто доводилося годинами терпіти неможливість випорожнити у сечовий міхур. Тому вона наважувалася випити лише кілька ковтків води перед всякою подорожжю — байдуже якою. Спрага призводила до зневоднення, концентрації сечі та появи каменів у нирках; жінки часто помирали від водянки — хвороби, спричиненої надмірним накопиченням рідини у тканинах тіла.

Після кількох чашок чаю, бутербродів та смачного тістечка Елізабет лягла спати така зморена, що ледь пам’ятала щось після того, як вона увійшла до особняка.

— Елізабет, якщо тобі не подобаються твої кімнати, скажи мені, будь ласка, де б ти воліла жити, — сказав Александр за сніданком, який подали до кімнати, кращої за яку Елізабет іще не доводилося бачити: стіни та стеля являли собою скляні шибки, з’єднані майже невидимим плетивом залізних рам, пофарбованих у білий колір; сама ж кімната була схожою на джунглі через численні пальми та папороті в діжках.

— Мені дуже подобаються мої кімнати, але ця подобається найбільше.

— Це оранжерея; у холодному кліматі вона рятує вразливі до морозу рослини від загибелі взимку.

На Александрові були «шкури» (як їх устигла крадькома охрестити Елізабет); недбало кинутий капелюх лежав на порожньому стільці.

— Ти кудись ідеш?

— Я — вдома, тому віднині ти аж до вечора нечасто мене бачитимеш. Місіс Самерс покаже тобі будинок, і ти обов’язково скажеш мені, що саме тобі в ньому не подобається. Цей особняк є твоїм набагато більше, аніж моїм, бо саме ти проводитимеш тут найбільше часу. Як я розумію, ти не граєш на фортепіано?

— Ні, не граю. Ми не могли собі дозволити фортепіано.

— Тоді я потурбуюся, щоб тебе навчили на ньому грати. Музика — одна з моїх пристрастей, тому тобі доведеться навчитися грати дуже добре. Ти вмієш співати?

— Мені ведмідь на вухо наступив.

— Що ж, поки я не знайду вчителя музики, тобі доведеться гаяти час за читанням книг та каліграфічними вправами. — Він нахилився, злегка цьомкнув її в щоку, насунув на голову капелюха і хутко зник, гучно кличучи свою економку — місіс Самерс.

Та невдовзі з’явилася, щоб показати «мадам» будинок, у якому їм трапилось небагато несподіванок — аж поки вони не дійшли до бібліотеки. Кожна кімната була пишно оздоблена у стилі сіднейського готелю, навіть форма чудових парадних сходів — і та вельми нагадувала готельні. У великій вітальні стояли арфа і повнорозмірний рояль.

— Настроювача привезли аж з Сіднея, коли рояль встановили у належному місці, — ото вже мені морока! Не дозволяють тепер його ані на волосинку зсунути, щоб витерти пилюку під ніжками, уявляєте?! — невдоволено пробурчала місіс Самерс.

Вочевидь, бібліотека була чимось на кшталт затишного куточка для Александра, бо була позбавлена дещо манірного вигляду, притаманного решті кімнат. У тих місцях, де її обшир не займали темні дубові полиці з книгами та зелені шкіряні крісла для відпочинку, виднілися клітчасті шпалери, драпіровки та килими. Але ж чому шпалери були у стилі, уподобаному Маррі, а не його рідними Драмондами? Драмондівські шпалери являли собою темно-червоні квадрати з численними зеленими й темно-синіми лініями — вражаючий візерунок, що відразу впадав у око. Тоді як шпалери, що виробляли Маррі, мали тьмяно-зелене тло, невиразно розділене на квадрати тонкими червоними та темно-синіми лініями. Елізабет уже встигла збагнути, що її чоловік віддавав перевагу речам бездоганно красивим та пишним, тож звідки тут узялися ці непоказні шпалери Маррі?

— Тут п’ятнадцять тисяч книжок, — зазначила місіс Самерс благоговійним голосом. — Містер Кінрос має книжки з усіх галузей і тем. — І додала, пирхнувши: — Але він не має жодної Біблії. Каже, що Біблія — це дурниці. Він безбожник.

Безбожник! Однак містер Самерс із ним відтоді, як вони разом прибули на якомусь кораблі, він і чути не хоче про те, щоб податися звідси геть. А я все сподіваюся, що звикну до роботи економки. Цей особняк будувався трохи більше від двох місяців. А тим часом я просто вела домашнє господарство у містера Самерса.

— А ви з містером Самерсом маєте дітей? — спитала Елізабет.

— Ні, — однозначно і якось неохоче відповіла місіс Самерс. Вона випростувалася і поправила свій бездоганно білий та накрохмалений фартух. — Сподіваюся, мадам, що ви будете задоволені моєю роботою.

— Не маю сумнівів, — приязно відповіла Елізабет і посміхнулася своєю найщирішою посмішкою. — А коли ви вели хазяйство у містера Самерса, то де мешкав містер Кінрос, поки не збудували його будинок?

Місіс Самерс кліпнула очима і відвела погляд убік.

— У готелі «Кінрос», мадам. Дуже комфортабельний заклад, до речі.

— Він є власником цього готелю?

— Ні, — коротко відказала місіс Самерс; і, хоч як Елізабет не старалася, їй не вдавалося розговорити економку на цю тему.

У міру того як вони просувалися до кухні, комори та винного льоху, господиня Кінрос-гаусу виявила, що решта слуг були китайцями. Коли Елізабет з місіс Самерс проходили повз них, вони посміхалися і вклонялися.

— Тут що, усі слуги чоловіки? — перелякано верескнула Елізабет. — Ви хочете сказати, що саме чоловіки прибиратимуть мої кімнати, пратимуть і прасуватимуть мою одіж? У такому разі, місіс Самерс, свою нижню білизну я пратиму сама.

— Не варто робити з мухи слона, мадам, — відказала економка, ніби то пусте. — Наскільки я пам’ятаю, оці китайські нехристі увесь час заробляють на життя пранням. Містер Кінрос каже, що вони перуть так добре, бо давно призвичаїлися прати шовк. А те, що вони чоловіки, не мусить вас бентежити, мадам. Це ж не білі чоловіки, а всього лише китайські нехристі.

Особиста служниця Елізабет прибула невдовзі після ленчу. Вона виявилася китаянкою, і, на думку Елізабет, такою вродливою, що аж дух перехоплювало. Тонка, як лозинка, а рот — наче бутон квітки. Хоча Елізабет до цього дня не доводилося бачити китайців, щось у зовнішності дівчини підказало їй, що в її жилах текла і європейська кров. Її очі нагадували формою мигдаль, але були ширшими та виразнішими, аніж у решти китайців, і мали чітко видимі повіки. Дівчина була вбрана у чорні шовкові брюки та жакет, а її волосся було забрано на потилиці традиційним «кінським хвостом».