Чтение онлайн

— Це означає, що ти матимеш достатньо часу, щоб улаштувати Лі до Кембриджу?

— Так. Можливо, підприємство «Апокаліпсис Ентерпрайз» фінансуватиме професорську кафедру або започаткує дослідницьку лабораторію.

— Як же поталанило Лі! Молитиму Бога, щоб він це зрозумів та оцінив, — сказала Рубі.

— Гадаю, так воно і буде, — сказав Александр і посміхнувся.

Хоча від’їзд чоловіка наприкінці 1879 року і став для Елізабет повною несподіванкою та потрясінням, вона не жалкувала, що він їде. Хто невтішно побивався, так це Нелл; батько почав брати її з собою і показувати цехи, дільниці по збагаченню руди, а одного разу, коли їй уже виповнилося три роки, Александр узяв малу з собою в шахту. Що ж тепер їй робити — цілими днями стирчати вдома?

Відповіддю Александра стало найняття на роботу не гувернантки, а наставника-чоловіка, який мав навчити його доньку читати й писати, а також навчив би її азів латини, давньогрецької мови, французької та італійської, наставника, який змусив би працювати її допитливий розум. Наставник виявився сором’язливим молодиком на ім’я Вільям Стівенс, якого Александр поселив у великій кімнаті на третьому поверсі Кінрос-гаусу. Сунь послав навчатися трьох здібних китайських хлопчиків, преподобний Пітер Вілкінс — свого сина Доні, дуже здібного хлопця, а ще Александр спромігся знайти трьох білих дівчаток, чиї батьки погодилися на те, що вони ходитимуть до школи, допоки їм не виповниться десять чи десь так. Нелл була наймолодшою, їй було майже чотири роки, а решті учнів було п’ять.

Через кілька днів рюмсання та істерики Нелл продемонструвала, що вона — таки татова доця: розправила плечі, підняла голову і вирішила гідно прийняти свою долю. Одного дня вона буде достатньо дорослою, щоб поїхати разом із татком; а допоки єдиним способом зберегти своє місце в його серці були успіхи у навчанні.

З півдесятка економок прийшли і пішли, аж поки не приїхала місіс Гертруда Сартіс; вона підійшла до родини, як рукавичка до руки. П’ятдесятирічна вдова, чиї діти вже виросли та одружилися, керувала затрапезним пансіоном у Блейні, коли її знайшла Констанція Дьюї. Місіс Сартіс виявилася бадьорою та життєрадісною жінкою із залізними нервами; вона не церемонилася з Нелл та кухарем Чангом, а до решти китайців ставилася приязно та з повагою; їй навіть вдалося порозумітися з Джимом Самерсом. Ця остання обставина була найважливішою у світлі Александрового від’їзду — вперше за багато років Джим Самерс не зміг поїхати разом із ним: його дружина нездужала від якоїсь загадкової хвороби, про яку він не хотів розводитися.

Утім, за відсутності Александра виконавча влада не перейшла до рук Самерса. Сунь скинув свої розкішні шовкові шати і перебрав на себе керівництво шахтою та іншими галузями «Апокаліпсису»: вугіллям, сталлю та цеглою в Літгоу; виробництвом цементу неподалік Літгоу, в Райлстоуні; кількома великими маєтностями довкола Веллінгтона; олов’яною копальнею в Північному Квінсленді, фабрикою парових двигунів у Сіднеї; а також новою бокситовою шахтою. І то було іще далеко не все.

Наче виправдовуючи занепокоєння Александра тим, що вона стала надто самостійною, Елізабет вирішила під час його відсутності повністю переробити Кінрос-гаус і оздобити помешкання такими кольорами, тканинами та меблями, які подобалися їй. Александр сказав, що вона може задовольняти всі свої примхи, але за двох умов: вона за жодних обставин не чіпатиме його бібліотеку, а також щоб фон у приміщенні не був настільки синім, щоб викликати депресію.

— Ти ж знаєш, йому подобається червоне, — зазначила Рубі.

— Ні, не знаю, — відказала Елізабет, якій так і не вдалося подолати своє переконання в тому, що яскраво-червоний — це колір повій. На її обличчі з’явився замріяний вираз. — Деякі кімнати стануть абрикосовими та лавандово-блакитними, інші — сливовими та жовтувато-коричневими, а одна-дві кімнати стануть зеленувато-жовтими та кобальтово-синіми з білим нальотом.

— Модерново, але красиво, — зазначила Рубі.

Оскільки Рубі та Констанція полюбляли ходити по крамницях, то вони утрьох брали з собою Анну, Джейд, Перлину та Квітку Персика і час від часу навідувалися до Сіднея, щоб вибрати матеріал і поохати над гарними паперовими шпалерами, часто доводячи до сказу продавців меблів своєю примхливістю та прискіпливістю. Нелл, яка не жалкувала, що її не беруть з собою, залишалася вдома під опікою Крильця Метелика, місіс Сартіс та містера Вільяма Стівенса.

Анну оглянув буквально кожен лікар, який мав репутацію знавця ДИТЯЧих розумових захворювань, але вердикт кожного разу був той самий: не слід плекати надію на одужання, бо ті діти, які до двох років не навчилися ані ходити, ані розмовляти, є приреченими на розумову відсталість на все своє життя.

Анна все ж досягла певних успіхів: у п’ятнадцять місяців вона вже могла тримати голову і зосереджувати очі на будь-кому, хто намагався привернути її увагу до себе. Її краса стала більш виразною після того, як вона навчилася зосереджувати свій погляд; очі у неї були великі та широко розкриті, як і у матері, світла блакить між сміховинно довгими віями.

До двох років вона навчилася сидіти без підтримки у своєму високому стільчику і сама їсти — то була доволі брудна процедура, яку Джейд вважала своїм тріумфом, але Елізабет від неї вернуло. Відданість Анни Джейд була повною, хоча невдовзі після того, як дівчинка опанувала високий стілець, вона стала впізнавати і Елізабет. Але дівчинка не ходила і не розмовляла. Нелл була в Анни на особливому місці; вона зустрічала її несамовитими і начебто радісними криками.

Джейд лагідно і наполегливо продовжувала працювати з дівчинкою, а допомагав їй у цьому Хунь Чі з китайської медичної крамниці; здавалося, його сконцентрована сторіччями східна мудрість допомагала Анні краще, аніж усі ті настоянки та патентовані медпрепарати, що їх приписували сіднейські лікарі, і він рекомендував регулярні фізичні вправи, терпіння, правильне харчування та навчання з постійним повторенням засвоєного. Хунь Чі також практикував голковколювання, встромляючи малій у шкіру тонесенькі голки; ця процедура зрештою допомогла Анні навчитися тримати голову. Елізабет сумнівалася в ефективності такого лікування, але не забороняла його, тому коли Анна змогла тримати голову, а Хунь Чі запропонував новий курс лікування, щоб дівчина змогла ходити, вона дала свою згоду.

Яка ж то була піднесена радість, коли Анна навчилася сидіти на горшку! Проминуло приблизно шість місяців, перш ніж вона стала асоціювати цей сосуд з дефекацією, але все ж вона змогла це зробити — хоча й не завжди це виходило як слід. Невдовзі перед тим, як Александр поїхав наприкінці 1879 року, коли Анні було майже три роки, вона почала вимовляти деякі слова: «мама», «Джейд» та «Нелл»; ними й обмежувався її лексикон, але всі ці слова вона спрямовувала чітко за адресою, розуміючи конкретно, до кого звертається. Наступним словом, яке додалося у три з половиною роки, стало «лялька» — заяложена ганчіркова істота, яку вона дуже любила. Анна спала з нею і наполягала, щоб ця лялька завжди була поруч — і під час сеансів голковколювання, і тоді, коли вона сиділа у своєму високому стільчику. Ляльку треба було мити принаймні раз на тиждень, але, коли Елізабет спробувала замінити стару ляльку на нову, Анна здійняла такий вереск, що довелося повернути їй стару.

— От і добре, — сказала Рубі. — Значить, вона розуміє різницю між ними. Місіс Сартіс пропонує замовити у китайського кравця таку саму ляльку, а для повної схожості навмисне вибілити матеріал, щоб він став схожий на старий, і передати всі позначки та особливості. А коли стара лялька розпадеться — а вона неодмінно розпадеться, — тоді й можна буде непомітно підсунути Анні нову.

— От молодець місіс Сартіс! Вона — справжнісінький скарб, — сказала Елізабет.

Елізабет мала час двічі на тиждень їздити до озера, і це заняття було єдиним, яке давало їй радість життя. Оскільки Кристал не подобалося йти вгору за течією руслом ріки, Елізабет якось узяла мачете і розчистила вузеньку стежину, по якій можна було вести коняку за вуздечку. У глибині душі Елізабет боялася, що ця стежина може навести Александра, коли той повернеться, на озеро — її утаємничену місцину. Однак то мало трапитися у віддаленому майбутньому; а наразі Александр, якого не було вдома вже вісімнадцять місяців, не поспішав повертатися; принаймні такий висновок можна було зробити з його листів.

Листи дружині були короткими та стислими; листи до Рубі були довшими і більш інформативними. У них багато йшлося про Лі, якому 1881 року виповнилося сімнадцять.

«Ти добре вчинила, що відіслала його геть, Рубі, — йшлося в одному листі, — хоча я здогадуюся, що він сильно скучав за своєю мамою. Усе, що я йому про тебе розповідаю, хлопець усотує як губка, а твої фото, що я йому привіз, стоять на найвиднішому місці в його кімнаті. Як старший учень, він тепер має власну кімнату і власний кабінет, а по обидва боки від нього мешкають два перські принци. Його англійська бездоганна й надзвичайно вишукана, а його манери — царські, але цілковито позбавлені пихатості. Надсилаю тобі його фото в новому шкільному костюмі; він не хотів фотографуватися, оскільки, здається, увібрав у себе певні забобони стосовно фото, розповсюджені серед співучнів: боїться, що фотографія вкраде його душу. На щастя, у нього досить сильна інженерна жилка, щоб аж надто сильно вірити у забобони, тим більше стосовно фотографії.

Він уже виріс до шести футів, і його зростання ще не припинилося, як запевняє директор, — мушу сказати, у цього чолов’яги великий досвід роботи з хлопцями та юнаками, тому він знає, що каже. Тож коли ти його побачиш, не дивуйся, якщо зустрінеш велетня середніх розмірів. Коли він надягає свій спортивний костюм, можна бачити, що хлопець має розвинену мускулатуру, а литки зовсім не такі тонкі та нерозвинені, як у більшості білих чоловіків. М’язи на його литках чисто китайські — великі й сильні. Звідси його прекрасні результати — він вправний весляр та чемпіон у спринті. Крикет став його пристрастю — він досконало оволодів усіма прийомами цієї гри. Коли він поступить до Кембриджу, то сподівається виступати за цей університет у змаганнях з веслування і грати у крикет принаймні за свій університетський коледж. Мабуть, це буде коледж Кай, оскільки туди приймають іноземців. З усього цього можна зробити висновок, що він надзвичайно прагне потрапити до університету в жовтні наступного року. Я вже почав рознюхувати настрої кембриджського начальства, щоб полегшити туди шлях для твого хлопця. А цей шлях буде нелегкий, бо Лі, попри його бездоганну вимову, не є англійським джентльменом. Двоє хлопців-персів також вибрали для себе Кембридж; вони беруть приклад з Лі, як і багато інших учнів школи. Твій син має рису, яку я назвав би так: тверда й непохитна сила».