Чтение онлайн

— Сер Джон Робертсон, — задумливо мовила Елізабет. — Дещо дивно, що королева вирішила дати йому рицарство. Він не належить до англіканської церкви, до того ж має підмочену репутацію як любитель поволочитися за жінками. Зазвичай такі якості сильно знижують людину в очах Її Величності.

— Сумніваюся, що її поінформували про його розпутну поведінку, — сухо зазначив Александр. — Однак його новий рицарський титул мене не дивує.

— А чому ж?

— Тому що Джон Робертсон уже не являє собою цінну політичну фігуру. Коли таке трапляється з якимось діячем, він зазвичай пише прохання королеві, щоб вона нагородила його рицарським званням. Це щось на кшталт сигналу покинути виборчу політичну арену.

— Та невже?

— Так, моя люба. Ти не могла не помітити, що коаліційні уряди, що міняються з калейдоскопічною швидкістю, зовсім не ставлять собі конкретних цілей. Згадаєш мої слова, невдовзі Робертсон піде із законодавчої асамблеї. Його, напевне, призначать довічним депутатом верхньої палати і залишать членом виконавчої ради. Паркса ж залишать царювати в нижній палаті, — пояснив Александр і зневажливо пхикнув.

— Але Паркс також має рицарське звання, — заперечила Елізабет. — І щось поки не видно, що він збирається у відставку.

— Це, мабуть, тому, що у Паркса надто товсті щоки, — весело вишкірився Александр. — Через їхню пухку плоть очі перетворюються на щілинки і нездатні бачити довкола себе. Жарт, звісно. Просто він бундючний, цей сер Генрі. І завжди таким буде. Він також живе аж надто розкішно — а це небезпечно для політика без значних персональних статків. Робертсон — багата людина, Паркс — відносно бідна. Офіційно член парламенту не може заробляти гроші, не має права, але є таке поняття, як «подяка» за інвестиції, «чайові» для прем’єра тощо, — знизав плечима Александр. — Треба просто знати шляхи і способи, як вийти на ці приробітки, Елізабет.

— Мені він дуже сподобався, коли був у нас на прийомі.

— Так, він — цікава і чарівлива людина. І мені подобається його ідея про державну освіту дітей. Що мені в ньому не подобається, так це його аж надто піддатлива вдача. Сер Генрі гнеться туди, куди дме вітер.

Наприкінці січня 1878 року, коли Анні було десять місяців, Нелл розшукала свого татка у бібліотеці.

— Тату, — спитала вона, залазячи на коліно Александру. — А що не так з нашою Анною?

Застуканий зненацька таким запитанням, Александр повернув дворічне маля до себе і здивовано витріщився. Обличчя його доньки дедалі більше нагадувало його власне, воно було видовженим, з виступаючими бровами; воно скоріше личило б не малій дитині, а дорослій жінці. Темно-сині очі дивилися невідривно, і їхній погляд був не по роках стурбованим та занепокоєним.

— А що, на твою думку, не так з Анною? — спитав Александр, несподівано збагнувши, що майже не бачиться зі своєю молодшою донькою.

— Щось та не так, — з упевненістю в голосі мовила мала. — Пригадується, у її віці я вже розмовляла, бо я добре пам’ятаю, що ти казав тоді мені, а я — тобі, татку. Все пам’ятаю. А наша Анна й досі не може рівно сидіти у ліжку. Джейд дурить мене, вона завжди її підтримує руками кожного разу, коли я заходжу поздороватися з сестрою, але ж я однаково все це бачу. Очі Анни рухаються якось не так, вони то закочуються, то бігають туди-сюди. Вона увесь час пускає слину. Я в її віці вже вміла сидіти на горшку і пукати, а вона — ні. Ой, татку, вона така маленька й гарненька, вона — моя сестричка, але з нею щось не так, правда!

У Александра аж у роті пересохло; він облизав губи і спробував надати своєму обличчю якщо не байдужого, то хоча б нестурбованого вигляду.

— А котра зараз година? — спитав він.

Це була гра: він навчив Нелл розуміти, що показують стрілки старого дідового годинника, який «жив» у кутку його бібліотеки. Мала ніколи не помилялася, не помилилася вона й зараз.

— Шоста, татку. Крильце Метелика невдовзі зайде за мною, — захихикала вона, — а мене нема!

— А ти її сама знайди! От вона здивується! — мовив Александр, обережно опускаючи доньку на підлогу. — Якщо вже шоста, мені треба буде знайти твою маму. За годину прийде на вечерю тітонька Рубі.

— Як же ж мені хочеться не спати, а бути з вами! Я люблю тітоньку Рубі майже так сильно, як і Крильце Метелика.

— Значить, більше, ніж маму? І більше, ніж мене?

— Ні, ні, зовсім ні! — викрутилася мала. — Це все відносно, тату, і ти це знаєш.

— Усе, біжи геть, мала хитрюго, — тихенько підштовхнув її батько і засміявся.

Перед тим як розшукати Елізабет, Александр сходив до дитячої кімнати, куди Нелл так і не повернулася після народження Анни, бо леді Вайлер сказала, що гамірливе дитинча буде заважати ретельному догляду за передчасно народженою дівчинкою. Крильце Метелика тримала Нелл у себе, але останнім часом дівчинка стала наполягати, щоб кімнату віддали повністю їй.

Раптом до Александра дійшло, що Джейд майже не виходила з дитячої кімнати ані вдень, ані вночі і що догляд за Елізабет вона переклала виключно на Перлину та Шовкову Квітку; себе ж вона повністю присвятила маленькій Анні. «Дивно все це і непояснимо, — подумав він. — Який же батько поглинеться інтересом до своєї малої дитини, навіть якщо він — її рідний батько? Особливо коли ця дитина — іще одна дівчинка?» Нелл була не така: бадьора, розумна, допитлива, ділова, настирлива. Нелл не дасть йому ігнорувати її існування і ніколи не давала відтоді, як народилася. А натомість Анну не було ані видно, ані чутно. І завжди знаходилася якась відмовка, щоб не пускати його до дитячої кімнати подивитися на свою молодшу доньку.

Але сьогодні він не постукав у двері, не спитався дозволу в Джейд; він просто взяв і увійшов. Джейд сиділа з Анною на колінах, однією рукою підтримуючи малу за спинку, а другою чимось годувала її з ложечки. Джейд аж підстрибнула від несподіванки і ошелешено уставилася на Александра.

— Містере Кінрос! — схвильовано мовила вона. — Містере Кінрос, вам не можна зараз до Анни, я її годую.

Замість відповіді він підійшов до дерев’яного кухонного стільця, взяв його за спинку і поставив перед дитиною та нянькою. А потім усівся на нього з кам’яним виразом на обличчі.

— Дай мені дитину, Джейд.

— Я не можу, містере Кінрос! У неї фартушок увесь заляпаний, і вона вас вимаже!

— Невелика біда, якщо вимаже. Мені не звикати. Дай її мені, Джейд. Негайно.

Передати дитину до його рук було нелегко: схожа на ганчіркову ляльку, Анна не могла тримати голівку, але нарешті Александр узяв її на руки. Позбавлена дитини, Джейд стояла і тремтіла, і її вишукано гарні риси обличчя завмерли маскою жаху.

Уперше Александр дістав змогу добре придивитися до своєї молодшої доньки — і відразу ж помітив, що Нелл таки мала рацію, незважаючи на те що у свої десять місяців Анна була гарнішою дитинкою, аніж свого часу Нелл, — пухкенькою та добре доглянутою. Чорне волоссячко, чорні вії та бровенята, сіро-блакитні оченята, які не сходилися в одній точці, чи, принаймні, здавалося, що не сходилися. Вочевидь, якісь розумові процеси все ж відбувалися в її голові, бо мала збагнула, що руки, які її тримають, — чужі, і коліно, на якому вона сидить, — також чуже. Вона завовтузилася в його невмілих обіймах, замахала рученятами і тихенько заскімлила.

— Дякую, Джейд, можеш забрати її, — мовив Александр, не проминувши помітити, як швидко Анна зреагувала на зміну обстановки: щойно китаянка взяла її на руки, вона враз замовкла і розкрила ротик, чекаючи нової порції кашки.

— Скажи мені правду, Джейд, — тихо мовив Александр. — Ти давно помітила, що в Анни не все гаразд із розумовим розвитком?

Сльози нестримним потоком покотилися по щоках китаянки.

— Майже відразу, містере Кінрос, — мовила вона, ридаючи. — І Бідді Келлі це відразу ж помітила. І місіс Самерс. Як же ж сміялися вони з неї у кухні! Але я витягнула свій кинджал і сказала, що горлянки їм поперерізаю, якщо вони хоч слово лихе скажуть про Анну в місті.