Чтение онлайн

— Ти можеш зняти з мене нашийник?

Вона відповіла не відразу, і в голосі її прозвучала печаль.

— Ні, Річард, не можу. Це для тебе погано скінчиться. Я повинна берегти твоє життя. Нехай залишається. Річард кивнув.

— У мене немає друзів. Я — у ворожому таборі.

— Це неправда. Тільки, боюся, залишаючись послушницею, сама я не зможу переконати тебе в протилежному. Паша, по-моєму, приємна дівчина. Спробуй подружитися з нею, Річард.

— Я не можу подружитися з тими, кого міг би вбити. Я нічого не кажу дарма, сестра.

— Я знаю, Річард, — прошепотіла Верна. — Але Паша — твоя ровесниця, а одноліткам іноді буває легше зрозуміти один одного. Думаю, вона із задоволенням подружиться з тобою. Вона — послушниця, ти — майбутній маг. Відносини, які між вами встановлюються, — особливі відносини. Вони важливі для вас обох. Зв'язок, який може між вами виникнути, часто залишається на все життя. Їй зараз страшно. До сих пір Паша була ученицею. Тепер, вперше, її зробили наставницею. Адже вчаться не тільки юнаки, а й дівчата. Початок нового життя однаково важливо для всіх.

— Зв'язок раба і пана — ось і весь зв'язок, — буркнув Річард.

Верна зітхнула:

— Не думаю, щоб до цих пір хоч одна послушниця отримувала таке важке завдання, як Паша. Спробуй зрозуміти її, Річард. Паші і так з тобою занадто важко. Творець свідок, самій ігумені нелегко з тобою доведеться.

Річард задумався про своє.

— Чи траплялося тобі вбивати того, кого ти любила, сестра? — Несподівано запитав він.

— Ні, звичайно… Він показав їй ейдж.

— Денна, як і сестри, підпорядкувала мене собі силою моєї власної магії.

І, як і сестри, наділа на мене ошийник. Її саму мучили, поки вона, в божевіллі своєму, не стала робити те ж саме. Я зрозумів, чому вона так вчинила. Я і сам готовий був виконати будь-яку її вимогу, щоби вона не чинила мені біль. Він зціпив в кулаці ейдж. — Я зрозумів її і полюбив. Звільнитися я міг, тільки вбивши Денну. Вона підпорядкувала собі магію Меча Істини. Але, покохавши її, я знайшов владу над іншою стороною магії меча, і його лезо стало білим.

— О Творець! — В подиві прошепотіла Верна. — Тобі, Річард, вдалося зробити білим лезо Меча Істини?!

Він кивнув:

— Я знайшов у собі сили полюбити її, і тільки тоді мені вдалося зробити лезо білим. І лише коли я полюбив її, я зміг її вбити і втекти. Але, поки живий, я ніколи собі цього не прощу.

Верна обняла його, немов молодшого брата.

— Великий Творець! — Тихо сказала вона. — Що ти зробив зі своїм сином! — Річард відсторонився.

— Іди, сестра, не то накличеш на себе біду, — сказав він, витираючи очі. Я повів себе нерозумно.

— Але чому ти раніше мені цього не розповідав?

— Це не те, чим можна пишатися. І потім, ти мій ворог, сестра. Сьогодні я сказав правду: я можу вбити кого завгодно. Я несу смерть. Ось чому Келен покинула мене. — Вона погладила його по голові.

— Келен любить тебе, Річард. Вона хотіла врятувати тобі життя. Колись ти зрозумієш це. — Вона зітхнула. — Прости, мені пора. Тепер, сподіваюсь, все буде добре?

Він невесело посміхнувся:

— Не думаю, сестра. Боюся, між мною і сестрами ще буде війна. Боюся, що в кінці кінців я дійсно вб'ю когось із них. Сподіваюся, що це будеш не ти.

— Ми не можемо знати, що готує нам Творець, — відповіла Верна.

— Якщо у цього вашого Творця є якась влада, то ти, Верна, станеш сестрою Світла набагато раніше, ніж ти думаєш.

— Мені пора, — повторила вона. — Бажаю тобі щастя і віри, Річард!

Як тільки за нею зачинилися двері, Річард накинув плащ і надів на плечі помітно легший мішок. Слід було діяти швидко, поки його ще бояться.

Сагайдак він приторочив до мішка, лук повісив на плече і вийшов на балкон.

Там він прив'язав до кам'яних перил довгу мотузку. Потім, взявши ніж в зуби, став спускатися вниз під покровом темряви, яка стала його другом.

Навіть вночі на вулицях Танімура народу, здається, не поменшало. На вогнищах, як і раніше смажили м'ясо, а вуличні торговці все так же пропонували свій товар перехожим. Гравці запрошували Річарда пограти в кістки. Побачивши його нашийник, торговці відразу приймалися умовляти його купити всяку всячину, від їжі до бус для його дами. Річард відповідав, що у нього немає грошей, але торговці лише сміялися і говорили, що в Палаці за все заплатять. На що, опустивши очі, він швидко йшов далі.

Жінки в нарядах, які ледь прикривали тіло, посміхалися йому, чіпали його за плече, намагалися запустити руки до нього в кишені. Вони робили Річарду пропозиції, які дивували його. Відштовхувати їх було марно. Їх відлякував тільки його важкий погляд.

Вийшовши з міста, Річард відчув полегшення. Ніч була місячна, повітря — свіже. Ще раз озирнувшись на місто, освітлений численними ліхтарями і факелами, він став підніматися на найближчий пагорб.

Він постійно відчував тяжкість нашийника і думав про те, що трапиться, відійди він занадто далеко. Хоча, судячи зі слів Паші, для цього йому слід було зайти набагато далі, ніж він мав намір. Все ж Річард боявся, що вона помилилася.

Боявся відчути, що не може йти далі перш, ніж досягне мети.

Нарешті він відійшов на достатню відстань. За пагорбом, з якого виднівся місто, лежала топка низина. Неподалік чорнів ліс, похмурий, немов сама смерть. Деякий час Річард вдивлявся в цю моторошну темряву, борючись з бажанням негайно вирушити туди. Він немов знудьгувався по таких місцях.

Магія притягувала його. Йому потрібно було виплеснути на щось приховано клекочучі в ньому злість і ненависть.

Туга бранця, страх перед невідомістю, біль за Келен шукали виходу і, не знаходячи, лише посилювали злість і відчай. Здавалося, цей ліс принесе йому якусь розрядку.

Все-таки він не пішов одразу в Хагенський ліс, а для початку зібрав хмиз.

Розчистивши місце для багаття, Річард склав сухі гілки, висік вогонь, і коли багаття як слід розгорілося, додав гілок потовстіше. Потім він дістав казанок, налив туди води і поставив варитися юшку з квасолі з рисом. Поки юшка варилась, Річард доїв останній що залишився у нього корж.

Він сидів біля багаття, дивлячись то на зловісний ліс, то на далеке місто, то на зоряне небо, з хвилини на хвилину очікуючи побачити вгорі знайомий темний силует.