Чтение онлайн

Пролунав оглушливий тріск, як від удару блискавки, тільки замість спалаху світла по лісі пронісся згусток непроглядної темряви. У Річарда завмерло серце. Темрява зникла. Знову світив місяць, а Ліліана була мертва.

Річард зрозумів — Володар забрав її.

Раніше він викликав білу магію меча свідомо. Тепер він зробив так, як його вчив Натан, і дозволив своїй інтуїції, своєму дарові, викликати її. Для нього виявився великим сюрпризом і миттєвий прихід білої магії, і те, що він викликав її неусвідомлено.

Щось всередині нього само знало, як можна протистояти ненависті Володаря, яка клекотіла в Ліліані. Річард був вражений тим, що трапилося. Витягуючи з тіла меч, він подивився на лежачу Ліліану. Але ж він так на неї розраховував.

Довірився їй.

Поступово до Річарда дійшло, що для нього як і раніше нічого не змінилося: він, як був, так і залишився з нашийником і без найменшого уявлення, як від нього позбутися. Добре, з нашийником чи без, але він повинен пройти утримуючий його бар'єр. Спочатку треба повернутися до Палацу і забрати речі, а вже потім він відшукає спосіб подолати невидиму перешкоду.

Витираючи клинок об одяг Ліліани, Річард згадав, як меч лежав посередині галявини, на пристойній відстані від нього. Якимось чином йому вдалося закликати і меч і магію. Меч прилетів по повітрю прямо йому в руки.

Річард поклав меч на землю і спробував закликати його магією. Злість, гнів і лють охопили його, як звичайно. Витягнувши руку, Річард побажав, щоб меч прийшов до нього. Меч залишився спокійнісінько лежати на землі. Як Річард не старався, йому не вдалося зрушити меч ні на йоту.

Розсерджено хмикнувши, він сунув меч у піхви. Піднявши зброю Ліліани, він зламав клинок об коліно. І тут він побачив щось біле.

Білі кістки в місячному світлі — ось і все, що залишилося від розрубаного тіла. Тут лежала тільки верхня частина. Спочатку Річард подумав, що решта розтягнули звірі, але потім знайшов трохи осторонь і другу половину. Поділ білої сукні, що підходив до того, що збереглося на верхній половині тіла, все ще прикривав кістки ніг.

Річард опустився на коліно, щоб розглянути останки. Звірі не чіпали їх. На кістках не було й сліду зубів.

Насупившись, Річард придивився до хребта. Хребці були розірвані.

Він ніколи не уявляв собі, щоб кістки можна було так розрубати.

Складалося враження, що жінку живцем розірвали навпіл.

Він тихо стояв, схиливши коліно, і дивився, розмірковуючи. Цю жінку вбили раніше.

Якимось чином Річард зрозумів, що її вбила магія.

— Хто з тобою це зробив? — Прошепотів він до безмовних кісткок.

Рука скелета повільно піднялася вгору. Пальці розігнулися. Тоненький ланцюжок повис на кістяній фаланзі.

У Річарда заворушилися волосся на потилиці, але він обережно зняв ланцюжок з пальця. На ньому висів якийсь предмет. Піднісши його до очей, Річард розглянув в невірному місячному світлі маленький шматочок золота, вигнутий у формі букви «Д».

— Джедідія, — прошепотів Річард, розуміючи тепер, звідки прийшло до нього це знання.

Підійшовши до мосту, Річард побачив стовпотворіння. Кілька десятків городян витріщалися вниз на воду. Він протиснувся вперед, до низького кам'яного парапету. І побачив Пашу, яка, звісившись, теж дивилася вниз.

— Що відбувається? — Запитав він, підійшовши до неї ззаду.

Почувши його голос, Паша підскочила від несподіванки і мало не впала в річку.

— Річард! Я думала… — Вона подивилася вниз на воду, потім знову на нього.

— Що ти думала? Вона обняла його за талію.

— Ах, Річард, я думала, ти загинув! Хвала Творцеві!

Річард вивільнився з її обіймів і подивився вниз на темну воду. Якісь чоловіки в маленьких човниках з ліхтарями на кормі тягли сітями тіло. У тьмяному мерехтливому світлі Річард розгледів червоний плащ.

Він стрімголов понісся туди, куди причалив човен. Вихопивши в одного з чоловіків сітку, він гримнув на інших, і вони дружно витягли тіло на покритий травою берег.

Тіло лежало обличчям вниз, на спині під лопаткою, добре помітна на червоній тканині, виднілася маленька кругла дірочка. Річард перевернув небіжчика, подивився в мертві очі Перрі і застогнав.

Друге Правило Чарівника, Перрі помер, тому що Річард порушив його.

Спробував зробити добро, вступив з найкращих спонукань, і це призвело до біди. Удар дакрила призначався йому, Річарду. Це його хотіли вбити.

Позаду виникла Паша.

— Річард, я так перелякалася! Я думала, це ти. — Вона розплакалася. Чому на ньому твій червоний плащ?

— Я йому його дав. — Річард коротко обняв дівчину. — Я повинен іти, Паша.

— Не з Палацу, я сподіваюся? Ти ж не це хотів сказати, ні? Я знаю, що ні. Ти не можеш піти, Річард.

— Саме це я і збираюся зробити. Спокійної ночі, Паша.

Залишивши городян виконувати скорботний ритуал, Річард попрямував до себе. Хтось хотів убити його, і це не Ліліана. Хтось ще намагається його вбити.

Він запихав речі в мішок, коли пролунав стук у двері.

Річард завмер з сорочкою в руці. З-за дверей пролунав голос сестри Верни.

Вона питала дозволу увійти.

Річард відчинив двері, приготувавшись висловити все, що думає, але при вигляді неї слова застрягли у нього в горлі. Сестра Верна стояла як нежива, втупившись порожніми очима в простір.

— Що сталося, сестра Верна? — Взявши сестру за руку, Річард провів її в кімнату. — Ну, присядь-но.

Вона безвольно опустилася на краєчок стільця. Ставши перед нею на коліна, Річард взяв її долоні в свої. — Сестра Верна, в чому справа?

— Я чекала твого повернення. — Вона нарешті підняла на нього опухлі червоні очі. — Річард, мені зараз дуже потрібен друг, і ти єдиний, про кого я подумала.

Річард вагався. Їй було відома його умова, хоч тепер він і знав, що вона не може зняти з нього нашийник.

— Річард, коли сестри Грейс і Елізабет померли, вони передали свій дар мені.

Я володію більшою силою, ніж будь-яка сестра в палаці. Будь-яка звичайна сестра. Я розумію, ти навряд чи повіриш мені, але все одно я повинна тобі сказати: я сумніваюся, що моєї сили достатньо, щоб зняти з тебе Рада-Хань. Але все ж я хочу спробувати.